На прощання, милий брате,
Що сказать тобі?
Моє серденько розтяте
Ниє все в журбі.
В темну даль без повороту,
Може, зникнеш ти...
А нам треба б на роботу,
Бо люд кличе йти.
До завітів будьмо ж певні;
Доки мисль руша,
Стіймо поруч, як найкревні,
Як одна душа!
Обійнять навік немога,-
Обійму на час...
Доки світ, тяжка дорога
Не розлучить нас.
Що кайдани та напасті?
Годі потурать...
За братів нам доля пасти,
За сестер вмирать!
В гадці віки я з тобою,
Голубе ти мій!
Спогадай же хоть добою
У нудьзі німій!
МАРА
Бурно встали хвилі,
Відусіль течуть...
Боже... Де ви, милі?
Ні душі не чуть.
Сестронька єдина
На світі була.
Проклята година...
НАРОДОВЦЕВІ
Хай панують кати,-
Не цурайся мети,
Не тужи;
Щоб дійшов люд знаття,
Прав здобився, [11] — життя
Положи!
* * *
Оце я думаю, брати,
Про долю рідного народа;
Прийшла година хрест нести,
Бо всюди — злидні, скрізь незгода.
Оце гадаю,— і мені
Таки частесенько здається,
Що мир, запеклий у борні,
Жартує тільки та сміється;
Що пал мережаних речей
За оборонників святині —
Одна омана для очей
Чи марний гук серед пустині;
Що мир, лукавий, як дівча,
Цього на людях уквітча,
А серце схилить до другого,
Пригорне потай дорогого,-
І хто всю душу віддає —
В кайдани зрадно закує,
На трупі бенкет бучний справить,
За домовиною ославить.
Дітей на внуків нацькує;
Що мир... О ні... бо тільки вами
Душа убога замарить,-
Якими радими словами
Бажав би я заговорить.
Я знову вірю, що пригода,
Мов чорна хмара, пропливе,
Що невмируща міць народа
Усе лихе переживе!
СИРОТИ
Сердешні діти... батька взято;
Смерть несподівано прийшла...
Пекельний Ірод справив свято,
Пир людожерності та зла.
Не поборов страшної муки
Борець хоробрий: все хотів
Знять догори ослаблі руки,
Востаннє стати на катів.
Сердешні діти... вам байдуже;
Ви усміхались, дивлячись,
Як ваша ненька рідна туже,
Бо ви не знали... Діти, діти!
Так тіштесь, доки ростете...
Чи довго на світ вам глядіти?
Як батько, може, помрете!
НА ПАМ'ЯТЬ
Навік минули вільні годи,
В далекий край припало йти;
І от під тяжкий час пригоди
Мені сестрою стала ти;
Мов ангел, сяла предо мною,
Неначе квітонька цвіла,
Моєю зорею ясною,
Моєю музою була!
Тебе нема, а все з могили
Твій образ світлий устає,-
І знов душа почує сили,
Замарить серденько моє.
ДАЛЕКО
Там, далеко, на Вкраїні,
Сяє сонечко ясне,
Світить людям, та в чужині
Не навідає мене.
Там десь ллються рідні звуки,
Боротьба за люд іде...
Тута ж часом від розпуки
Стигне слово молоде.
Там матуся теплі сльози
З горя щиро вилива...
Тута ж хуга та морози,-
Серце в тузі занива.
Побратими любі, милі,-
Скрізь розкидані вони:
Спочивають у могилі
Чи по тюрмах ждуть труни.
* * *
Україна приснилась мені,
Я прокинувсь ізмучений дуже;
Ранній промінь гуляв по стіні,
Та не легше було мені, друже!
Люду мимо чимало пройшло,
Радий гомін та жарти — байдуже...
А на серці у мене скребло,
І не легше було мені, друже!
Онде гай величаво дріма,
Вільна пташка так весело круже,
Чорнобрива жоржину лама...
Та мені не полегшало, друже!
* * *
Гаряче душа молилась,
Лихом вражена новим;
Наді мною ти схилилась,
Ніби світлий херувим.
І замовкло люте горе,
Серце марить, ожива...
Чи надовго? Де ти, зоре?
Боже! Хмара виплива.
ПО МОРЮ
Чимало днів по морю,
У тьмі німій,
На певну зустріч горю
Плив човен мій.
Швиряли хвилі бурні
На всі краї...
Вставали думи журні
Нудьги-змії.
Вітчини берег милий
Зникав і зник,
І рвався мій безсилий,
Розлучний крик.
А прірва виє, кличе
До бороття,
Пловцеві згубу зиче
Без вороття.
БОРЦЕВІ
Не трать надій:
Ти згинеш,— слід
Твоїх подій
Розтопить лід
В серцях катів,
Любов натхне
Їм до братів...
Вік промине;
Любов же та
Одним одна,
Що день — свята,
Що день — ясна,
Переживе
І всіх і все,
Життя нове
У мир внесе!
* * *
Красно при долині
Квітонька цвіла,
Та до кіс дівчині
Мати заплела.
Гордо чарівниця
Вродою пиша:
Чиста, як зірниця,
Молода душа.
Хай же сліз не баче,
Сяє-розцвіта,
Доки згине, наче
Квітонька ота!
БЛАГАННЯ
Над усім обладу маєш,-
Вчуй же стогін, прихились,
Правий боже! Чи зламаєш
Ти кайдани ці колись?
Дай нам силу вирвать руки
Із обіймів їх цупких,
Зарятуй від скону-муки,
Тхни огнем надій палких!
Розірви на небі хмари,
Тьму згромаджену розвій,
Щоб загибли людські чвари,
Вчувши голос дужий твій!
КРАЩЕ
Тяжко в неволі нудитись;
Молодість... де вона є?
Краще б у світ не родитись,-
Стільки він мук завдає!
Сестроньки, браття — в могилі,
Вороги ж люті — живі...
Як не затоплять їх хвилі
Вилитих сліз та крові?
Терпіть, а має справдитись
Божий святий заповіт...
Добре у світ не родитись,
Краще — побачити світ!
ДО БАНДУРИ
Не голосна ти, вбога бандуро,
Подруго люба тюрми!
Люди освітні вчують похмуро,-
Їх не привернемо ми.
Прості... чи дійде ж слово любові,
Чи їх прихилять пісні?
Супроти моря поту та крові
Що наші співи сумні?
Де вже бездольцям тим відрізняти
Ворог ти клятий чи друг...
Треба б поперед нам обійняти
Ціну народних послуг!
* * *
Нудьга без краю, серце гасне;
Сном перекинулась весна,-
Її не знав я... літо красне
В тюрмі за нею промина.
Заліза вічні наді мною...
Гнітить мертвота... сум та сум...
Вагуча пітьма пеленою
Щораз ляга на скутий ум.
Та все любов’ю б’ються груди;
Бажав би віки працювать,
До миру кличучи, щоб люди
Людей спішили розкувать!
СПОГАДАННЯ
Згадав я вас — і якось тихо
На серці хорому стає,
Потроху легша давне лихо
Чи тільки злегшання вдає.
Згадав — і наче ангел мира
Душі побитої торкнувсь,
Утішний звук зриває ліра,
Покій загублений вернувсь.
Всі наші стрічі так короткі,
Так несподівані були...
Та ваші риси — милі, кроткі —
Довіку в пам’ять залягли!
ЗАПИТАННЯ
Коли, буває, ненароком
На тебе стомою війне
І ти поглянеш пильним оком
На окружаюче сумне;
Коли роздивишся довкола
На безбережне море зла,
До лжі призвичишся, що згола [12]
Людей нікчемних опрягла...
То запитаєш журним криком:
За віщо ж люд носив хрести,
Смертельно вік боровся з віком,
Губили страдників кати?
ДО СЕСТРИ
Сяли зорі, підбивався
Місяць... справді віяв рай...
Одиноким серцем рвався
Я в далекий інший край:
Де на страті, сестро мила,
У терновому вінці,
Ти від ката опочила
З правим знаменем в руці.
Ти мовляла: "Щирий боже!
Захисти та укріпи;
Моє серденько неможе
Все любов’ю окропи!"
І встають передо мною
Перебуті вкупі дні,
Як дорогою сумною
Ми брели по чужині...
Помінялись ми хрестами,
Поклялися хрест нести
І гарячими вустами
Цілували ті хрести.
Попрощались, розійшлися,
Сумували в самоті...
Твої муки відбулися,
Змовкли вустоньки святі.
Мир красує... Сам собою
Я конаю у журбі:
Лину в думці за тобою,
Вік молитимусь тобі!
ВНОЧІ
Ніч панує непроглядна,
Тьма усе заволіка...
О, яка ж ти безвідрадна,
Моя тюрмо, та тяжка!
І в минулому — могили,
І попереду — хрести;
Як-то вельми треба сили
Світлу віру донести.
ЖІНОЧА ДУША
Обезмучено-недужий,
В тузі я поник чолом...
Тихо-тихо ангел дружий
Огорнув мене крилом.
Мов та хмара на блакиті,
Чорна думонька злина...
Що ж ото за ангел в світі,
Що за зоря весняна?
Гасне зірка найясніша,
Ангел ангела втіша...
То — жіноча найніжніша,
Найчаруюча душа.
ДО МУЧЕНИЦІ
Бувають темні дні розпуки:
Нічого серце не бажа,
А тільки прагне швидше муки,
На краще щастя не зважа;
Чогось турбується, шукає,
Вінця тернового жада,
На себе кари накликає,
За мир боліє та страда.
В той час безсилого жадання
Перед тобою я схилюсь,
Хресту великого страждання
Душі твоєї помолюсь!
В САМОТІ
Хай скажено кайданами
Ворог нас усіх кує!
Світла зоря водить нами,
Промінь мужності дає.
Так чого ж пак серце рветься,
Загартоване давно;
Чого інший раз озветься
Слабим стогоном воно?
Чи невже ж і кращі мари
Тяжко зіллються слізьми,
Не розбивши туги-хмари,
Як і ретязів тюрми?
ВОРОГИ
Від поконвіку нас повчали
І нині раду подають,
Щоб люди злодіїв прощали,-
Хай ближніх дальш собі цькують.
Отак за мир, любов та братство
Лилась велика мова та
І люд кувала за кріпацтво
Во ім’я господа Христа.
Але стають другі години,
Яка от саме настига:
Плямують зрадника країни,
Прощають власного врага!
ТУЖБА
Не в обіймах рідні —
У покійній труні
Ти, голубко моя, опочила;
А від катових рук,
Серед пекла та мук,
Всі пригоди життя покінчила.
Разом промінь загас...
Задаремно в той час
Викликала ти неньку до себе...
Висла пітьма німа...
Ти була не сама,-
Три сестри помирали край тебе;
Мовчки труту пили,
Попрощались, лягли —
Із тобою загинуть докупи.
Наостанку кати
Підійшли, щоб знайти
Всі чотири замучені трупи!
НА СПОГАД
Що божий день, коханий друже,
Мені спогадуєшся ти...
Заблимав ранок, хуга струже,
Але "між гори" треба йти.
І от рушаєш ти в дорогу:
Напівобтята голова,
Твою, вважай що дітську, ногу
Кайдан залізний повива.
Схопивши молот чи сокиру,
Ти в підземеллі хутко зник,-
І відгукнувсь в догоду миру
Нелюдським стогоном рудник.
Стомлений працею тяжкою,
Знов повернувся до тюрми,
Та не знайшов і там покою
Середи скреготу та тьми!
ДО СОЛОВЕЙКА
Розтьохкався соловейко
На калиноньці;
Щось не спиться серед ночі
Сиротиноньці.
"Розваж, розвій, соловейку,
Мою тугоньку;
Чи забуду прикру людську
Я наругоньку?
Чи судилось мені мати
Свою квітоньку,
Чи тинятись вік по наймах,
Серед світоньку?
Чи знайду я коли-небудь
Власну доленьку,
Чи все тягти чуже ярмо
Та неволеньку?"
Тьохка, плаче соловейко
На калиноньці,
Та не знає дати ради
Сиротиноньці.
ОРЛИ
Марно ради пита,
Вся засмучена,
Україна свята,
Перемучена.
Занедбали сини
Рідну мовоньку,
Не туди-бо вони
Гнуть головоньку,
На пожитки густі
Позіхаючи
Та кишені товсті
Напихаючи.
Дяка богу — всього
Враз набралися:
Від народу свого
Одцуралися...
А поки що чуже
Розшолопають,-
Чого вміли, то вже
Не второпають...
Ще й вирлають на мир
Гірш Московщини:
"Що за хлопський кумир
Народовщини!"
Чн таких ти орлів
Сподівалася,
Як за них лила крів,
Турбувалася?
Не так збавлять снаги
Силоміцники,
Як оті вороги,
Підпомічники!
ЛЮДИНА ЄСЬМ
Людина єсьм... Мене гнітуть слаботи;
Я чую їх, несила ж утекти;
Нікчемні мрії, суєтні турботи
Скули кругом, мов ретязем кати.
Все враз порвать... Нема у грудях влади:
Страшне життя, страшніша вічна тьма;
Не жду я більш ні щастя, ні відради...
Та хто зважа на доводи ума?
Жага взаємин та кохання в серці;
Наново манять блага світові...
Простіть мене, о мученики-мерці,
Простіть мене, о страдники живі!
Стомився я...