Пролісок (збірка)

Грабовський Павло

ПОСВЯТА

До моєї покійної
сестроньки Надії

Як побожну данину
Найсвятішої любови,
Оцю збірочку сумну,
Звуки скривдженої мови,
Я присвячую тобі,
Моя сестронько кохана,
Що загибла в боротьбі,
Злою долею спіткана!
Скільки раз пером слабим
Ти, пануючи, водила;
Падав — зором голубим
Знов на правий шлях будила!

Жовтень 1893 ...

ПЕРЕДМОВА

Народ, покинутий на злидні,
Народ, плазуючий у млі,
Повинен стратить риси рідні.
Безслідно стертися з землі!

Убогенький мій "Пролісок", але від щирого серця... Не шукайте в нім солодких пахощів, та й не барвистий він до того, звичайно... як усякий пролісок, що ледве-ледве пробився з-під снігу на мир... Тож вибачте! Заманулось до божого світла — от і склалась збірочка... вже чого варта, так нехай і вітають. Зміщує вона переважну частину моїх самостійних творів; одкинув я поеми, просторі речі епічні та дещо змісту особистого, не рушивши і перекладів, котрі згодом гадаю видати, коли бог дасть, окремою книжечкою. Все, що в "Проліску", написане мною, починаючи з 1890 року, віршів два-три хіба складені раніше, але потім перероблені,— остався один зміст.

Павло Граб

РОБІТНИКОВІ

Роби на других дні та ночі,
На хвилю праці не заспи;
А візьме сум, заплачуть очі —
У чарці горенько топи...

Поки останнього хабітку [1]
Не розметають глитаї,
Поки на вічнім заробітку
Не стратиш силоньки свої;

Та не задубнеш без прочинку
Посеред улиці, поки
У карбувальному будинку
Не розлетишся на шматки.

ШВАЧКА

Рученьки терпнуть, злипаються віченьки...
Боже, чи довго тягти?
З раннього ранку до пізньої ніченьки
Голкою денно верти.

Кров висисає оте остогиджене,
Прокляте нишком шиття,
Що паненя, вередливе, зманіжене,
Вишвирне геть на сміття.

Де воно знатиме, що то за доленька —
Відшук черствого шматка,
Як за роботою вільна неволенька
Груди ураз дотика.

ДАЙТЕ!

Душно конать у знесиллі...
Дайте повітря на мить!
Раз до цілющої хвилі
З ліжка мене підніміть!

Дайте-бо, дайте зітхнути
Вільно, щасливо — хоть раз,
Серцем від мук оддихнути,
Збутись щоденних образ!

Наче навішано гирі,
Вся зайнялась голова...
Думка об іншому мирі
Тільки осталась жива!

КВІТКА (до Н. К. С.)

Прощайся з ясною красою,
Бо вже заходять косарі;
Зайшли — поникла під косою,
Зів’яла ранком на зорі.

Ронивши слізку, посихаєш,-
Беруть на образи святі;
Ти все жива; благоухаєш
На кипарисному хресті!

* * *
Розпука крає
Серце на дні...
Зіронька сяє,
Та не мені.

Чи їй знать треба,
Як біль дійма?
Зіронька неба
На все німа!

ДО СІЯЧІВ

Де ви, правди всенародної
Та братерства сіячі?
Де ви, мислі благородної
Тверді духом діячі?

Вийдіть купою, порайтеся,
Гляньте: трупи та хрести;
Всюди — бранці... не цурайтеся
Їх великої мети.

Розсівайте жменя жменею
Чисто звіяне зерно:
Вороги над Руссю-ненею
Ізнущаються давно!

ДО Н. К. С.

Такої певної, святої,
Такої рідної, як ти,
Такої щирої, простої,-
Вже більше, мабуть, не знайти.

Таку нечасто скинеш оком,
Такою тільки що марить...
А раз зустрінеш ненароком —
Навіки долю озарить!

НА МОРІ

Зривається буря від краю до краю,
Бурхочуть навколо вали;
Погнулася щогла... Дарма позираю
Вперед непроглядної мли.

Ні променя навіть, ні гуку людського,
Реве лишень вітер водно,
Скажено запліскує човна гибкого...
Набачив я згубу давно.

Хвилина — і стану я жертвою моря,
Без духу поляжу на дні...
Немає рятунку... не буде... хоч зоря
Заблимала вже вдалині!

ДО ДИТИНИ

Тішся вволю; смійся, доки
Озаряє сміх уста,
Та безхмарні літа-роки
Не накладують хреста;

Доки сумом та журбою
Ще не здибало тебе;
Доки небо над тобою
І ясне, і голубе.

Так, дитино моя люба,
Погуляй — твоя пора,
Бо вже, може, лиха згуба
І по тебе десь чухра.

ДО УКРАЇНИ

Під небом дальньої чужини,
Де хуги носяться одні,
До тебе, кращої дружини,
Складаю я мої пісні.

І випливаєш ти над мене
У тій збагніченій красі,
Що не зруйнують, серце-нене,
Твої пекельники усі!

ДОЛЯ

Всі жита грозою збило;
Полягла трава...
Стихла буря: ясно, мило;
Поле ожива.

Так і наша хмура доля...
Прогудуть громи —
І зітхнем ми, збувшись горя,
Повними грудьми!

НАДІЯ

Не зітхай так безнадійно,
Скорбних уст не замикай,
Рук не складуй ще подвійно,
З лану битви не тікай.

Глянь на луг — не вся травиця
Ще потоптана у прах;
Глянь на люди — чесні лиця
Ще не всі обвіяв страх.

Ще великі перепони
Злу поставлено кругом,
Не безкарно рвуться стони
Під ворожим батогом.

Встануть мученики-браття,
Встануть сестри, як живі...
За годиною прокляття.
Мук, кайданів та крові,

Зрадно купленої слави,-
Панство волі йде услід,
І на чолі миросправи
Власно з’явиться нарід!

ПУСТКА

Пусто та голо —
Скільки збагнеш;
Степу навколо
Не осягнеш.

Рве хуртовина;
Хата — сумна,
Мов домовина
Несподівна.

Темрява ночі
Перемага,
Тяжить на очі,
Гнітом ляга.

ДО Н. К. С.

Заранку в холодну могилу
Ти жертвою часу лягла;
Без жалю загублено силу...
А в мене пак гадка жила:

Що повівом навіть не скине
На тебе пануюче зло,
Що смерть над тобою запине
Отрутою повне жало!

ДУМКА

Дружили ми, а пройдуть літа,
І, може, стрінемось не ті;
Душа, мов пустка неогріта,
Перехолоне у чутті.

Загасне світле чарування,
Насунуть сірі, темні дні...
Та не забудьмо почування,
Що нас єднало до борні!

ДО УКРАЇНЦІВ

Українці, браття милі,
Відгукніться, де ви є;
Чи живі ще, чи в могилі
Давня слава зогниє?

Чи покраща доля наша,
Мине сором, що вкрива;
Чи до краю спита чаша,-
Рабства чаша вікова?

Гей, докупи, певні діти!
Всіх веде мета одна:
Шлях любові та освіти
Нас навіки поєдна!

НА ЛИСТ

Не хились душею, друже,
Не ридай у самоті;
Хрестоносця приоруже [2]
Розіп’ятий на хресті.

Серце, правдою кипуче.
Повне чистої краси,
У конанні невсипуче.
До могили донеси.

Світлом істини святої
Розірви обійми тьми:
Хмара темряви густої
Повисає над людьми.

ДОПУСТИ

Що за допусти господні?
Позавчора — кріпаки,
Вчора — вільні, а сьогодні —
Хоч під вікна по шматки!

Кмет [3] господарем від пана
На слободу [4] одійшов...
Що ж блукає без жупана,
Без онуч і підошов?

Чувся клопіт за освіту,
Гасло щирих громадян...
А чи трапило під свиту
Піклування передян? [5]

Цур питать... Бажання славне
Поміж нами доки йшло,-
Над народом панство давнє
Відрождатись почало!

В ДАЛЕЧІНЬ

За морем холодним, в далекій чужині,
Де сонця ніколи не видно з тайги [6]
Де нетрі, болота лихі та пустині,
Та скали кремінні, на вічні сніги...

Де тьма та неволя одвіку й довіку,
Де, стогону опріч, нічого не чуть,
Де гине надія, де муки без ліку,
Де сльози невільницькі тільки течуть...

Де люди на себе кайдани гартують,
Де рідного брата запеклі брати
Що божу годину на пласі катують...
Там, сестронько люба, конаєш і ти.

Не падай до туги, красуйся, мій квіте;
Велике та славне страждання твоє
Шлях терну та крові любов’ю освіте,-
Неволя живої душі не уб’є.

Пом’януть твій образ бездольці закуті,
Стомленим від долі про тебе звістять;
Міць викличуть муки твої незабуті.
Перлинами сльози колись заблистять!

ВИКЛИК

Кругом неволя... гаснуть очі,-
Чого не бачили вони?
Мов той густий серпанок ночі
Повис над миром восени.

Не рушить нас кайдан, ні страта,
На все ми соромно — німі;
Освітній [7] брат сліпого брата
Гнітить і досі ще в ярмі.
Святий завіт, одвіку божий,
Занапастили, все в крові...
Коли ж постане месник можий [8]
На ті злочинства світові?

У СНІ

Сон мені снився...
Вечір зрина;
Я опинився
Коло млина.

Любо, привільно
В тишу гулять...
Верби прихильно
Гнуться, шумлять;

Шепчуться лози,
Ріють човни...
Бризнули б сльози,-
Майся вони.

Сивий рибалка
Сіть закида,-
Здійметься скалка,
Плесне вода.

Журно дзюріє
Попід веслом...
Огнище мріє
Геть за селом.

Хлопці на паші
Чи косарі
Сіли до каші
Серед ріллі.

Божа дорога
Опочива...
Пісня розлога
Сум навіва;

Хвилею ллється,
Стогне, зітха,
Плаче, сміється
І затиха.

Сяють зірниці;
Спустилась ніч;
Поверх дзвіниці
Віщує сич...

І я прокинувсь
Тяжко зі сну,
Неначе ринувсь
Знов у труну.

Тьма наді мною,
Стужа дійма,
А за стіною
Виє зима.

ДО ТОВАРИСТВА

Не горюйте, що тьмою окрите
Непривітане ваше життя,
Кров’ю серденько все перелите,
Перебрехано кращі чуття;

Світ обвіяний пахом могили,
І до краю панує тюрма,
Задаремно погублено сили,
В тілі кістки живої нема...

Не сумуйте, що купа на купі
Всі поляжем за діло святе:
На зітлілому нашому трупі
Невмируще братерство зросте!

ТЯЖКИЙ ЗАВІТ

Любить врага, всестраднице свята,
Ти людям грішним завішала.
Конаючи під тяжею хреста
За сонце правди, як повчала...
Твої завіти... бережу я їх...
Ти стежку світиш і з могили...
Але простить мучителів твоїх
Я не відчую в собі сили!

СУЧАСНИКОВІ

Оце дивлюсь безрадісно на тебе,
Загляну в душу змучену твою —
І несподівано самого себе
В тобі, мій брате, пізнаю!

Ще з пелюшок здобувся ти отрути,
Не бачив навіть радощів життя,-
А вже воно на тебе вспіло тхнути
Диханням смертного пиття!

І підеш ти гірким шляхом недуги,
У темряві шукаючи зорі,
Конаючи з невимовної туги,
Довіковічним бранцем прі! [9]

Дізнаєшся в кайданах самотини,
У тридцять літ — знесилений дідусь,
Гадавши нишком: кращої години
Я в мирі ледве чи діждусь...

Та вірую, що хрест мій не безплодний,
Що хрест отой — бездольний люд спасе,
Запинить, певно, стогін всенародний,
Вітчині щастя принесе!

ДО ГАЛИЧАН

Міцно, браття, стиснім руки,
Обіймімось гаряче:
Вкупі рушмо проти муки,
Що вражає боляче!

Здавна нам одна дорога,
Незворітна та тяжка;
Всіх однако мати вбога
До роботи заклика.

Годі ж спільної розради,
Шо люд путами скула;
Годі з нас тієї стради,
Що країна прийняла!

ДО РУСІ-УКРАЇНИ

Бажав би я, мій рідний краю,
Щоб ти на волю здобувавсь,
Давно сподіваного раю
Від себе власно сподівавсь.

Щоб велич простого народа
Запанувала на Русі,
Щоб чарівна селянська врода
Росла в коханні та красі.

Щоб Русь порізнена устала
З-під віковічного ярма
І квітом повним розцвітала
У згоді з ближніми всіма!

ГАДКА

Власне щастя та турботи,
Власні думки... кинь гадать...
До громадської роботи
Слід життя своє віддать.

Згинуть марні піклування
В тихім захистку хрестів,
Розлетяться почування.
Крім любові до братів.

Вона піде поміж миром,
Яко заповідь людська;
Щастя всіх — святим кумиром
Стане мужа-бояка!

НАД МОГИЛОЮ

І пекло мук, і крові море,
Якого, може, не знайду,
І найлютіше в світі горе
Я бачив — гіршого не жду.

Чи мислив я ж, щоб ізнялася
Рука на неї, всесвяту,
Щоб кров та чиста пролилася,
Щоб помста вбила душу ту!

ДО...

Що ні хвилину,
Скутий журбою,
Серденьком лину
Я за тобою.

Думоньку-мрію
Марно кохаю,
Тяжко болію,
Тихо зітхаю.

Тільки зирнути,
Радо заплакать,
Раз пригорнути,
Раз побалакать...

Біль дужч діймає,
Турботу буде...
Тебе немає,
Тебе не буде!

ЗІВ’ЯЗНИЦІ [10]

За народ свій нещасливий,
Повна щирої журби,
Ти ступила на правдивий
Шлях святої боротьби.

Опинились ми в неволі,
Побратались взаперті,
Ти не знала краще долі,
Як лихі конання ті.

І моливсь я нишком богу
В нерозважному страху,
Щоб тебе, мою небогу,
Зло не стріло на шляху!

ДО ТОВАРИША

Не скаржись на власне довідане горе,
Що в жизні нести довелось;
Поглянь лиш на сльози — цілісіньке море
Їх по світу геть розлилось.

Куди не піткнешся — панують кайдани;
То де вже спокою нам ждать?
Як щирі народу свого громадяни,
За край ми повинні гадать!

НА ПРОЩАННЯ
(М.
1 2 3 4 5