Я – скрипаль в пивниці "Mоn аmі",
Награю гостям такого Гриця,
Що ніхто й ніколи не умів…
А вони, вигукуючи хрипко,
П'яно плачуть, всіх і все клянуть…
…Голосніше вий, ледача скрипко,
Розливай гарячу каламуть!..
Але тихші все й журніші звуки…
Все щиріші рухи і слова…
Голови не слухаються руки,
Нижче й нижче никне голова…
І тоді п'яним потворним дивом
Вибухає істина на мить, –
На руках, що держать кухлі з пивом,
Кров чиясь парує і кипить!
І все ширше шириться пивниця…
І пливуть в кривавім тумані
Посинілі передсмертні лиця,
Плач і зойки – дикі і п'яні!
І в гурті, між вбивників і трупів,
Я, скрипаль з пивниці "Mоn аmі",
Вию так в обличчя ночі глупій,
Як ніхто й ніколи не умів.