Розділ I. Про те, як сімейна рада на одній далекій-далекій планеті ухвалила важливе рішення
Їх було троє. Маленький, ще менший, і трохи менший за меншого. Найстаршого звали Го. Того, що трохи менший, — Гоо, а найменшого — Гооо. І жили вони на далекій-далекій планеті, меншій за найменшу зірочку. Такій далекій і маленькій, що коли стояти десь на балконі в Києві або в якомусь іншому місті чи селі і дивитися в небо, то не побачиш тієї планети, навіть якщо напружиш зір чи поглянеш у бінокль. Хіба що в дуже потужний телескоп.
Хто їх так назвав і що він мав на увазі, ми не знаємо. Скоріш за все, у далеких світах мода була на такі імена. Адже мода на імена існує. А в далеких світах, де дали імена інопланетянам, про яких тут мова, спочатку була мода на короткі імена, потім на трохи довші, а потім на дуууже довгі. В цей час на Землі модними були короткі спідниці, потім довші, а потім зовсім довгі. А може навпаки: спочатку довгі, потім коротші, а потім зовсім коротесенькі. Важко пригадати, як було насправді. Бо ж мода — це непостійна і примхлива істота. Вона дозволяє чи не дозволяє носити щось із одягу не тому, що воно гарне, чи тепле, чи ще якесь, а тому, що просто хоче, аби люди так убиралися. Зрештою, одного дня їй набридло перейматись одежею, і люди стали вдягати, що хто хотів: хто довге, хто коротке. А от на далекій планеті, на якій мешкали ці троє разом із батьками та родичами, їхня мода так чинити не збиралася — й імена у них ставали все довші. Або все коротші. Та не в тім річ.
Отож, ці троє подорожували безмежним Всесвітом, бо у них були канікули.
Звісно, що канікули у дітей та відпустка у дорослих — найкращий час для подорожей.
А розпочалось усе так:
— Послухай, — сказала мама Го, Гоо та Гооо їхньому татові, коли вже минула половина канікул, — скоро в школу, а діти ще ніде не відпочивали.
Тато глянув на календар і засміявся. Мама здивовано подивилась на нього:
— Чого ти смієшся? Дітям треба відпочити, і це зовсім не смішно.
Тато підхопив на руки найменшого синочка Гооо і закружляв із ним по кімнаті. Потім поставив його й урочисто промовив:
— Сьогодні якраз виповнюється трицять років з того дня, як я під час літніх канікул вирушив у подорож на далеку планету… — тато затряс головою, намагаючись згадати назву планети, але вона чомусь не згадувалась — …на планету... на планету… Але це не так уже й важливо, як називалась та планета. Важливо інше — ми з братами подорожували самі, без дорослих, і мали купу всіляких вражень та спогадів… Не буду зараз мучити вас розповідями — іншим разом, — але можу запевнити, що це найкращі спогади мого життя. — Тато не хотів розповідати про свої канікули ще й тому, що це було не зовсім педагогічно.
Мама взялася за голову, відганяючи свої спогади. Вона в шкільні роки теж якось подорожувала на канікулах без дорослих. Але ж то були інші часи, тоді у Всесвіті було спокійно, переповнені сміттям контейнери з кораблів не викидали просто в космос, ніхто не брав зіркольоти без дозволу, і взагалі, цих самих зіркольотів було мало. Тоді вони були однієї моделі, але всі знали, хто на якому і куди летить. Тепер усе інакше.
— Ти пропонуєш, щоб ми їх відпустили подорожувати самих-самісіньких? — спитала вона, проте наперед знаючи, що почує у відповідь.
— А чому б і ні? Не бачу жодних перепон. Знаєте, мої дорогенькі, я навіть пам'ятаю, де стоїть мій старий човник, на якому я колись у школі подорожував. Так, це було тридцять років тому.
— Усі знають, де він стоїть, шкода, що ми досі не віддали його на утилізацію, — мама намагалася пригадати якісь ситуації з життя знайомих та родичів, які допомогли б їй зараз довести, що дітям без супроводу дорослих подорожувати не варто, але нічого пригадати не могла.
У голові настирливо крутилася дитяча пісенька:
Прощавай, матусю, прощавай, татусю,
Зірколіт старенький радісно гарчить.
До кінця канікул встигну повернутись.
Вам від мене треба трохи відпочить.
"Яка несерйозна і неправдива пісенька, — думала мама, — і звідки вона взялася? Я зроду таких пісень не співала".
Вона тріпнула головою, вдарила себе по лобі, і пісенька відчепилася.
Тато здивовано подивився на маму.
"Чого це вона б'є себе по лобі? — подумав він. — Мабуть, відганяє якусь думку", — і мав рацію.
Го, Гоо та Гооо перезирнулися. Старий, обшарпаний човник не надихав на подорожі. Може, краще вдома посидіти? Подорож — це добре, але ж не на такому старезному зіркольоті! Правда, того, що він обшарпаний, ніхто не бачив, бо корабель був покритий спеціальним покриттям, яке робило його невидимим. Надзвичайно вдале пристосування. Летиш собі — і ніхто тебе не бачить. Можеш правила перельоту порушувати, можеш узагалі зупинити двигун, коли набридне летіти. Звичайно, є всякі пристрої, які все-таки сигналізують іншим зорельотам, що поруч є хтось невидимий, але це коли наблизишся до них на небезпечну відстань. А так — ніхто тебе не помітить і не відчує.
Хазяїн човника завжди може знайти свій літальний апарат. Досить одягти при лікті блискучого браслета — і ти можеш його бачити.
— Ну то як? — спитав тато радісним голосом.
— Ну то як? — спитала мама сумним голосом. Вона знову вдарила себе по лобі, бо пісенька повернулася, і мама навіть припустила, що колись співала її в хорі.
— А можна, ми обдеремо старе покриття і розмалюємо човника, як дорослі сміливі мандрівники, котрі нічого не бояться? — спитав найменший, Гооо.
— Але ж тоді вас зможе побачити кожен, хто подивиться в небо, — сказав тато. — Ви цього хочете?
— Хочемо! — дружно вигукнули Го, Гоо та Гооо. — Дуже хочемо!
— Ні, — сказала мама, — так діла не буде. Ви ще замалі, щоб подорожувати на розмальованих кораблях. На зборах у школі нас попередили, щоб ми в жодному разі не відпускали дітей у подорож на розмальованих зіркольотах. У вашому віці можна подорожувати тільки на човниках із невидимим покриттям. Ну а оскільки ми, випадково, не здали татового човника на утилізацію і нікому не подарували, вам доведеться летіти на ньому. Справді, не сидіти ж усі канікули вдома.
— Краще вдома, ніж на такому, — промимрив Гоо.
Тато вдав, ніби не почув. Він добре пам'ятав, що сам колись мало не відмовився від подорожі, коли дідусь подарував йому цю старезну, навіть на той час, машину.
— Дивись, яка тут механіка, — казав дідусь. — Та воно вічне! Трохи перебрати двигун — і лети хоч у яку галактику. Тепер так не вміють зібрати. От колись могли, а тепер ні, — дідусь був дуже гордий із того, що зберіг диво техніки для сина. Тато пишався ще більше, бо тепер передавав його своїм дітлахам.
Проте сини пишатися старою машинерією не хотіли. Го думав, чи не сказати батькам, що у нього за літо притупилися знання і їх треба трохи підгострити. Гоо зібрався сказати, що його запросили взяти участь у змаганнях із плавання вулицями підводного міста, і вже майже рота відкрив. А Гооо просто хотів заплакати з великого горя.
Проте тато випередив їх. Він сказав:
— Свого часу я також не хотів подорожувати на цьому човнику. Мені здавалося, що він старий, негарний, потворний і на ньому соромно навіть коло над тією горою зробити, — тато махнув рукою в бік найближчого пагорба. — Спочатку я збирався сказати мамі з татом, що треба гострити знання, потім вигадав іншу причину — я, мовляв, у кінці канікул буду брати участь у змаганнях з плавання вулицями підводного міста, і мені потрібно щоденно тренуватися.
— А просто заплакати ти не хотів? — спитав маленький Гооо.
— Звичайно, хотів! Я не тільки хотів, я заплакав.
— І що? — спитав Гооо.
— А нічого. Не допомогло.
Діти перезирнулися і зрозуміли, що доведеться летіти. Мама знову вдарила себе по лобі, відганяючи пісеньку.
— Ці дитячі пісеньки такі настирливі,— сказала вона, — як учепляться, то не відженеш.
— Давай я, — сказав тато, — і дав їй щигля.
— Дякую, — мама з вдячністю подивилась на нього.
Розділ II. Про звичайний день у житті дідуся Карпа та кізочок на ймення Каша і Ляля, які поки що не знають про існування інопланетян
Дідусь Карпо, озброївшись для певності прутиком, гнав двох норовистих кізочок на пасовище — до озера, на березі якого росла найсоковитіша трава в околиці. Він мав намір вмоститися з книжкою в затінку під кущиком бузини. А Каша й Ляля, так звали рогатих бородатих красунь, нехай роблять, що їм заманеться.
Сонце стояло високо, тому справжньої тіні не було — тільки затінок. Єдиний затінок на всю околицю, бо жодного розлогого дуба чи смугастої парасольки поблизу не знайдеш. Стосовно парасольки, то її ні дідусь, ні навіть кози зроду зблизька не бачили. Зрозуміло, йдеться саме про смугасту парасольку від сонця, а не звичайну від дощу. Бо парасольок від дощу в хазяйстві було аж три. А може, навіть чотири, хто ж їх рахував, коли справна була лише одна, а решта десь валялися. Така вже у них доля була — валятися на горищі чи за шафою.
Отож, дідусь Карпо гнав кізочок на пасовище. Хоча казати, що він вигнав пасти кіз, — це трохи неправильно. Бо коли когось виганяють, то це виглядає зовсім інакше. Той, хто виганяє, кричить, зчиняє лемент, вимахує руками, а той, кого виганяють, тікає, також майже завжди з криками, аж у вухах лящить. Дідусь же спокійнісінько йшов курною дорогою до озера. І Ляля з Кашею також ішли курною дорогою до озера. Їм було по дорозі. Прутик у руці дідуся мав би означати владу над козами, але насправді не було відомо: дідусь командує чи дідусем. Ляля й Каша спокійнісінько йшли попереду, а їхній хазяїн з книжкою — позаду. Ніхто нікого не підганяв, усі йшли спокійно і міркували про те, що спека не спадає, але це не так уже й погано, коли подумати. Погано, коли дощ іде цілий місяць, або два місяці, або цілий рік. Але так не буває ніколи.
Дідусь зараз ляже в затінку, а потім до нього приєднаються Ляля й Каша. До читання кози неохочі, а от слухати — їхнє улюблене заняття. Одного разу дідусь сказав, що без грамоти тепер не прожити. Тоді Ляля вивчила першу половину абетки, а Каша — другу. Вони так домовились. І стали читати оголошення та вивіски. А нещодавно біля села поставили бігборд, на якому писало, що треба охороняти природу. На бігборді була зображена галявина, вкрита травою і квітами, над галявиною гарнесенько вигнулася веселка, обабіч неї, там, де вона впиралася в землю, росли дерева, мабуть, справжній ліс, з якого виглядали ведмідь, заєць, лисиця, дикий кабан, білочка і всілякі птахи.