Мої і чужі таємниці

Ячейкін Юрій

Сторінка 6 з 12

Ті жалюгідні залишки, що втрималися у моєму спорожнілому черепі, не можна навіть назвати знаннями, настільки вони мізерні. Апчхи! Я пам’ятаю лише програми від першого до п’ятого класів. А вже від шостого класу знань у мене лишилося — аж моторошно згадувати про це! — лише за перше півріччя. А далі я нічого не пам’ятаю, наче хтось витер мої мозкові звивини гумкою. Ну, як я, знаменитий винахідник і дослідник, зустрінуся з ученими з такими ганебними знаннями? Згорю від сорому! Вчені на слово мені не повірять, їм докази давай!

Так, це було нечуване лихо.

Подумати тільки, людина зробила геніальне відкриття і забула, як саме вона його зробила! Мало того, ще й загубила свої записи, лабораторію та енциклопедичні знання. А вчені вірять лише переконливим доказам. А Невидимка усі свої переконливі докази посіяв. Хто ж тепер йому повірить, що це він зробив геніальне відкриття? Ясно — ніхто! Крім мене. Для мене досить вже того, що він невидимий. Все одно в його наукових записах я б нічого не втямив.

Я вголос подумав:

— Що ж тепер робити?

Невидимка у цілковитому розпачі ламав свої невидимі руки.

— Хіба я знаю, що робити? Єдиний мій порятунок — це знову сісти за парту і вчитися, вчитися, вчитися! Тоді я поновив би свої знання! Поновив лабораторію! Записи! Але де мені вчитися? Де та школа, в яку прийняли б учня, якого не видно на уроках. І взагалі, хто без переконливих доказів повірить у моє існування? Адже мій організм до того змінився, що я нічого не їм і нічого не п’ю. Він живиться самим повітрям… О, нещасний я винахідник! О, і ще раз о!

Намагаючись приховати свою нестримну і недоречну цієї миті радість, я запитав Невидимку:

— Невидимко, а ви знаєте, хто я?

— Ні, не знаю, — байдуже відповів він. — А хто?

Я врочисто сказав:

— Я — Толя Сливка, учень шостого класу. І, між іншим, якраз сьогодні починається друге півріччя навчального року.

— То й що? — похмуро мовив Невидимка. — Це тільки посилює моє безмежне горе…

— Як це, то й що?! — радісно вигукнув я. — Ми будемо вчитися вдвох, і ви поновите свої знання!

— Ура! — закричав щасливий Невидимка, і мені здалося, що він весело стрибає на невидимих ногах.

Та раптом його голос знову спохмурнів.

— Стривай, — запитав він, — а ти добре вчишся?

Я хотів було запевнити його, що я змалку круглий відмінник, але це було б з мого боку нечесно. Адже він щиро відкрив мені свою таємницю.

І я чесно признався:

— Та знаєте, у мене лише дві трійки і ще одна четвірка з поведінки…

— Ой, мені зле! — гірко сказав Невидимка. — Моє серце не витримає ще й цього нещадного удару…

— От побачите, — натхненно запевнив я Невидимку. — Віднині я не матиму жодної трійки і вчитиму вас точнісінько так, як нас навчають у школі! Якщо не вірите, я дам клятву.

— Не треба клятв! — з неприхованою вдячністю в голосі сказав Невидимка. — Мій юний і неоціненний друже, ти врятував мені життя і тепер рятуєш винахід, який належить усьому людству. Я — твій вічний боржник. А тепер давай, не гаючись, гризти граніт науки, щоб від нього не лишилося й крихти!

Розділ 10

ПРОБЛЕМА № 1

— Ура! — загорлали ми з Невидимкою.

Та раділи ми передчасно. Що наша радість була передчасною, ми з’ясували вже наступної хвилини, коли мій друг Невидимка сказав:

— А звідки ми будемо знати, добре я вчуся чи погано? Звідки я сам знатиму, добре чи погано я засвоїв урок?

Безумовно, мій невидимий друг мав цілковиту рацію. Адже людина сама себе контролювати не може. У цьому я на собі переконався. Ото, бувало, вивчу урок і вважаю, що все знаю. А коли мене викличуть відповідати, несподівано виявляється, що знаю я не все. А чому це так виходить? Тому, що я знаю те, що пам’ятаю, а що забув, того не знаю. І головне, я сам не знаю, чого не знаю, бо воно геть-чисто з голови повилітало і назад не прилітає. Виходить, що самотужки просто неможливо з’ясувати, чого ти ще не знаєш.

Для цього існують учителі. Вони знають все і тому легко виявляють, чого не знають учні. І позначають це цифрами п’ятибальної системи.

Звичайно, я сам міг би ставити Невидимці оцінки. Але це було б негарно з мого боку. У майбутньому мене неодмінно звинуватили б у тому, що я оцінював знання Невидимки необ’єктивно, що Невидимка був моїм улюбленцем. Я б і сам так подумав. Бо хіба ж можливо не поставити п’ятірку людині, яка була геніальним винахідником у минулому і буде геніальним винахідником у майбутньому?

— Ех! — засмутився Невидимка. — Коли я закінчу десятирічку, ніхто мені не повірить. Мало того, що я не матиму атестата зрілості, то я ще не матиму жодної оцінки своїх знань. Ех і ще раз ех!

— А що, як на уроках ми будемо відповідати вдвох? — раптом, захвилювавшись, сказав я. — Ви стоятимете у коридорі — все одно вас ніхто не побачить — і прислухатиметеся, що діється у класі. Тільки-но мене викличуть, ви зайдете у клас — всі подумають, що це протяг відчинив двері. Вчитель запитає, а ви відповідайте. А я за вами буду повторювати. І вийде так, що хоч учитель поставить оцінку мені, а насправді то буде дуже об’єктивна оцінка ваших знань. Правда, здорово?

— Здорово! — погодився Невидимка. — Та нічого з того не вийде…

— Чому ж не вийде? — доводив я. — Все вийде якнайкраще!

— Але ж мій голос почують! — зауважив Невидимка. — Ми ж цим сміливим експериментом перелякаємо всіх учнів на смерть! Або вийде ще гірше: вчителі подумають, що тобі підказують, і тому будуть ставити самі двійки. Ще залишать нас на другий рік!

— Не залишать, бо ніхто нічого не почує, — заспокоїв я Невидимку, — ви будете відповідати пошепки, мені на саме вухо!

— Ага! — сказав Невидимка. — Зрозумів!

І от невдовзі ми наш винахід перевірили на практиці. Вчитель історії Микола Андрійович викликав мене відповідати.

Тільки-но я вийшов, як двері у клас самі собою відчинилися і самі собою зачинилися.

Микола Андрійович здивовано звів брови над окулярами, а тоді сказав:

— Ану, Толю, подивись, хто там бешкетує.

Я визирнув у коридор, ясно, нікого не побачив і сказав:

— Нікого нема. Це, певно, протяг…

А сам почув ледь вловимий шепіт:

— Я тут, мій юний друже.

— Добре, — мовив Микола Андрійович і, гортаючи мій щоденник, запитав: — Що ти знаєш про розвиток техніки у п’ятнадцятому столітті?

Про розвиток техніки у п’ятнадцятому столітті я знав усе. Та не поспішав відповідати. Хай відповідає Невидимка. Я удав, ніби замислився, а сам уважно прислухався.

І от я почув:

— У п’ятнадцятому столітті було вдосконалено водяний двигун…

Правильно! І я з неприхованою втіхою повторив:

— У п’ятнадцятому столітті було вдосконалено водяний двигун…

— Селяни і ремісники, — шепотів далі Невидимка, — почали гатити греблями річки, в яких залишали вузькі жолоби для стікання води. Вода падала зверху на колесо. Воно крутилося і обертало вал, який проходив аж у майстерню. Під час обробки металів отим двигуном рухали молот вагою до однієї тонни.

— І що ж це практично дало? — запитав Микола Андрійович, коли я повторив відповідь Невидимки і знову замислився.

— Багато дало, — зашепотів Невидимка. — Водяний двигун з колесом почали застосовувати в усіх галузях промисловості. Наприклад, у паперовому виробництві за допомогою колеса піднімали і опускали преси. В гірництві піднімали кошики з рудою і викачували воду з шахт. А ще почали будувати домни — плавильні печі заввишки 2 — 3 метри. Раніше їх не будували, бо не було колеса. А ручні міхи вдували надто мало повітря. Тепер плавильники з’єднали колесо з великими міхами, які вдували в піч багато повітря.

І тут Невидимка замовк. Це була його непоправна помилка, хоч розповів він усе до ладу. Річ у тому, що Микола Андрійович страшенно любив, щоб учні свою відповідь пов’язували з сучасністю, з нашим повсякденним життям. А я чомусь забув попередити про це Невидимку.

Довелося мені самому пов’язувати стародавнє колесо з сучасністю.

— Життя у середньовічних винахідників, — сказав я, — було буквально на колесах. Але вони придумали не все, що могли. Якби я тоді жив, я б з допомогою колеса побудував би понад річками веселі каруселі, а ще змайстрував би сучасні водні велосипеди. А ще…

— Добре, добре, — зупинив мене Микола Андрійович.

Він ще трохи попитав, а тоді поставив четвірку. Я неабияк зрадів.

Молодець Невидимка! З першої спроби заробив четвірку!

Розділ 11

ЩО РОЗПОВІВ НЕВИДИМКА

Кожного дня, коли ми з Невидимкою кінчали домашні завдання (а це завжди забирало дуже багато часу, бо мені доводилося розжовувати йому кожну дрібницю), він розповідав мені уривки із своєї сповненої незвичайних пригод біографії. А я увечері їх старанно занотовував, щоб нічого не забути і зберегти для історії найменші подробиці.

Згодом я поєднав усі ці уривки в одне ціле.

І от що в мене вийшло:

НЕЙМОВІРНЕ ЖИТТЯ І ДИВОВИЖНІ ПРИГОДИ

НЕВИДИМКИ,

записані з його власних слів Ан. Сливкою

Змалку я був надзвичайно лінивий. Більшого ледаря годі було й шукати. Але спочатку ніхто не звертав на це уваги. Та й що спитаєш з малого?

Батьки звернули увагу на цю погану рису моєї вдачі лише тоді, коли я пішов до школи. Ледве я опанував перші дві арифметичні дії і навчився читати по складах, як мені набридло вчитися.

Підручники викликали в мене відразу. А коли я сідав готувати домашні завдання, я негайно засинав.

Я тікав з уроків у першому, другому і третьому класах початкової школи. Коли мій батько дізнавався про ці втечі, він брав у руки ремінь і намагався ним прищепити мені любов до знань.

Навчений гірким досвідом, я тоді вперше виявив свою природну винахідливість. У четвертому класі я з уроків уже не тікав, а купив коробку пластиліну. Досить було заліпити пластиліном вуха, щоб не почути жодного слова вчителя.

Мій розрахунок виявився абсолютно певним: мене залишили на другий рік.

Батько було знову заходився прищеплювати мені любов до знань, та, коли я залишився на третій і на четвертий рік, у нього безсило опустилися руки.

"Все! — зрадів я. — Тепер виженуть із школи!"

Але радість була передчасна: мене, школяра-переростка, всупереч усім педагогічним правилам, перевели до п’ятого класу за вислугу років.

Певно, я був єдиний у світі круглий двієчник. Але вчителі ніколи не говорили про мене:

— Круглий двієчник!

Вони завжди казали:

— Круглий дурень!

Я нишком пишався своїм видатним досягненням. Я думав так: відмінників багато, а я — один.

1 2 3 4 5 6 7