Блакитна лінія

Ячейкін Юрій

Петро Поплавський, Юрій Ячейкін

БЛАКИТНА ЛІНІЯ

Пригодницький роман

Розділ перший

ПОСИЛКА ВІД СТУДЕНТКИ

У тимчасовий табір для військовополонених генерал Роговцев вирішив навідатись, коли дізнався про перебування в ньому "нетипового" німця. Так склалося, що вже мало не рік Матвій Іванович багато часу мусив приділяти фашистській пропаганді, особливо відтоді, як у полон захопили кореспондента з Берліна Адольфа Шеєра, відрядженого з геббельсівського міністерства пропаганди. Роговцев переконався, що газетярі зазирають трохи далі у майбуття, аніж пересічні вояки, задурені на один копил. Але те, що сьогодні нуртує одиниці, завтра стає загальним настроєм. Відтак це дає змогу робити досить певні прогнози, що подекуди надзвичайно важить у ратній праці фронтових розвідників.

Табір був розташований у неглибокому вибалку, нашвидкуруч огородженому колючим дротом. Охороняли його лише два автоматники. Проте полонені поводилися смирно, слухняно, дисципліновано виконували всі накази й розпорядження. Відоме німецьке гасло "Орднунг іст орднунг!"[1] і тут діяло безвідмовно.

Сюди й викликали "нетипового", що був записаний як Отто Хубе. І ось уже клацають німецькі закаблуки, груди випнуті наперед, руки — по швах з трохи відхиленими вбік ліктями. Одягнений в забруднену форму рядового вермахту. Очі боязкі, сторожкі.

— Скажіть, чому ви у формі рядового?

— Яволь. За професією я журналіст. Як надто короткозорий, від служби в армії був звільнений. Однак війна тривала два роки, а не два місяці, як планувалося, і мене мобілізували.

"Так, за два роки добірні частини вермахту припинили своє існування, — подумав Матвій Іванович, — з резервами у німців сутужно, дійшла черга й до отаких…"

Отто Хубе сказав, ніби поява його на фронті не залежала від "тотального гребінця".

— Справді-бо, якщо я можу працювати в тиловій газеті, то чому не зможу в фронтовій?

— Ви не відповіли на моє запитання, — нагадав генерал Роговцев.

— Яволь. Відповідаю на ваше запитання, гер генерал. Вичерпно! Трохи терпіння, і ви в цьому переконаєтесь.

— Тоді продовжуйте, як вважаєте за потрібне.

— Яволь. Недавно мені надали короткочасну відпустку. Обставини примусили мене затриматися вдома на два тижні понад строк. Військова жандармерія затримала мене як дезертира, коли я вже повертався на місце служби. Мене зразу ж розжалували і включили рядовим у штрафний батальйон. Все робилося надзвичайно швидко — саме розпочався штурм Краснодара вашими військами. Наш батальйон одразу ж кинули в самісіньке пекло. Порятунку не було: попереду атакуючі лави росіян, позаду — есесівці з кулеметами. Це був не бій, а справжнісінька бійня. Ніби нас, штрафників, зібрали з єдиною метою — повбивати. Безглуздо? Проте все відбувалося саме так.

— Як же ви врятувалися? — поцікавився Роговцев.

— Коли я побачив, що навколо мене всі валяться трупами, я теж звалився до першої-ліпшої воронки. В ній дочекався кінця бою і здався в полон. З мене досить!

— От ви, можна сказати, добровільно і свідомо здалися в полон. Скажіть, про що ви думали?

— Яволь. Солдати давно знають: радіобалачки, ніби росіяни розстрілюють полонених, — то все брехня, геббельсівські байки. Про це не говорять, але знають… Однак більшість боїться здатися в полон, бо пам’ятає, що ми накоїли на вашій землі. Я особисто ніякого злочину не вчинив. Бій, в якому я взяв участь, був перший у моєму житті. Я нікого не вбив і не намагався вбити. Чого ж мені страхатися полону, якого однаково не минути? Якщо пощастить вижити в цій велетенській бійні…

— Звідки у вас така впевненість?

— Можна відповісти відверто?

— Звичайно, інакше ми тільки даремно згаємо час.

— Ви твердите, що хочете бачити вільну Німеччину без фашистів. Про це чують солдати, коли на передовій з вашого боку говорять німці, які раніше потрапили в полон. Я в це вірю.

— А інші?

— Хто зна. Всі роблять вигляд, ніби нічого не чули й не бачили. Ця тема для обговорень заборонена. Небезпечно. За такі розмови належить розстріл, як за поширення поразницьких настроїв і зраду фюрерові.

— Ви хочете сказати: тільки певність, що з вами нічого лихого не трапиться в полоні, спонукала вас підняти руки?

— Ні, не тільки.

— А що ж іще? Кажіть!

— Яволь. Я не буду лаяти фюрера й горлати напоказ "Гітлер капут!", хоч це вже стає немовби паролем до здачі в полон. Я твердо знаю: війна нами програна. "Третій рейх" підписав собі вирок ще того дня, як вермахт переступив ваш кордон. Відтоді фашизм прирік себе на загибель. Катастрофа неминуча. Але скільки фашисти тягнуть за собою жертв, людей, не причетних до їхніх страхітливих злочинів. "Тотальна війна" винищує Німеччину під мітлу. На убій женуть підлітків, старих, не придатних для військової служби. Всіх під кулі! Всіх на знищення, на загибель. Сталінград породив у фашистів ще більшу жорстокість. Тільки нерозумна людина або викінчений кретин може плекати надію на виграш у цій війні. Я здався в полон і задоволений: я житиму.

— З чого ви зробили такий висновок?

Полонений вперше усміхнувся:

— Ми в полоні, а нас годують. Навіть дають цигарки… З цього й висновки!

Багато думок викликала ця розмова, коли генерал Роговцев повертався до свого "господарства" на околиці Краснодара.

Генерал Роговцев знав це місто здавна, ще з часів громадянської війни, коли "тягнув лямку" в розвідці 9-ї армії. Потім у довоєнні роки неоднораз приїздив до Краснодара в службових справах. Щоразу помічав зміни; нові будови, нові житла, санаторії, будинки відпочинку. Це просмалене сонцем місто ніби всупереч усім законам природи з року в рік молодшало. Воно буквально квітло в зеленому морі акацій, абрикосових і яблуневих дерев.

А тепер його не впізнати. Краснодар ущент зруйнований, скалічений, спаплюжений, спалений… На кожному кроці — сліди кривавих злочинів.

Місто планомірно руйнували винищувальні зондеркоманди. Дерева палили з вогнеметів. Будинки здіймали в повітря вибухівкою. В’язнів розстрілювали прямо в камерах. У кожному карцері лишилося по трупу — стріляли крізь вічко в дверях. Попелища, руїни, трупи… Підірвано будівлі геть усіх інститутів, технікумів, шкіл, бібліотек, лікарень, будинків культури і відпочинку, кінотеатрів і клубів. Така ж доля спіткала сотні й сотні жител. Руйнували настільки "тотально", що центральні вулиці Красна і Пролетарська були поховані під руїнами. Довелося танками таранити купи битої цегли, прокладаючи шляхи для проїзду.

Майор Анзор Тамбуліді ледь спромігся знайти таку-сяку хатинку для розміщення служб генерала Роговцева. Але що розмістиш у хаті з двох кімнат і кухні? Довелося в присадибному садочку поставити військові палатки і спішно рити землянки, обладнуючи їх необхідним у розвідці лабораторним спорядженням.

Уцілілі городяни ще не встигли отямитись від страхіть шестимісячного кошмару фашистської окупації. По заміських ярах серед тисяч трупів вони шукали загиблих родичів. Оповідали про масові розстріли, про навмисні отруєння населення, про душогубки, про систематичні "акції" проти дітей, яких убивали, починаючи з немовлят. І всі ці злочини називалися з офіційною буденністю — "обезлюдженням життєвого простору".

Черговий лейтенант. зустрів Матвія Івановича рапортом:

— Товаришу генерал-майор, розміщення служб завершено. Налагоджено телефонний зв’язок зі штабом фронту.

— Добре, — відповів Роговцев і пройшов у двері.

В кімнаті, обладнаній під кабінет, Роговцев утомлено скинув шинель, повісив її на гак, вбитий у стіну, всівся на стілець і з полегшенням простягнув під столом натруджені за день ноги. В кімнаті були ще тапчан і довга дерев’яна лава попід стіною. Іншим умеблюванням розжитися ще не встигли.

Однак спочити не випало й хвилини — у двері постукали.

— Прошу!

— Товаришу генерал-майор, — з порога доповів той самий черговий лейтенант, — зі штабу фронту доставили якогось старигана. Він запевняє, що має важливі вісті. Каже, вони адресовані вам особисто.

— Де він?

—. Тут, за дверима.

— Добре, передайте майорові Тамбуліді — хай розпитає.

— Слухаюсь!

Двері тихо зачинилися.

…Старий був нічим не примітний, хіба що плетивом примхливо плутаних зморщок — наочних лічильників віку. Пошарпаний, у старому заяложеному до лиску кожусі, з-під якого виглядав ватяник, у волохатій папасі, насунутій на самі очі, у невизначеного кольору штанях і забрьоханих кирзових чоботях, він не привернув би на вулиці найменшої уваги.

— Вам до кого? — запитав майор Тамбуліді, хоч йому це було відомо. Анзор любив "танцювати від печі".

— До генерала Роговцева, — повагом відповів старий.

— В якій справі?

— У державній.

— А якщо точніше?

— Секрет.

— Як вас звати?

— Астан Мірза-Хатагов.

Це ім’я і прізвище нічого не значило для майора Тамбуліді.

— Генерал Роговцев доручив розібратися у вашій справі мені.

— А де він сам?

— Отут, за дверима.

— Отуди, за двері, — старий вказав заскорузлим пальцем, — мені й треба!

— Зрозумійте, громадянине Хатагов, генерал хоче знати, з чим ви прийшли.

— Я й скажу йому! А прийшов я із Ставрополя. З дорученням особисто до генерала Роговцева.

— Далеченько йшли…

— Треба! — статечно пояснив старий.

"Із Ставрополя, — замислився Анзор. — До генерала. Значить — недарма. Але ж не скаже! Впертюх — це ясно…"

— Зачекайте, — сказав він, — я доповім генералові.

Він зник за дверима, щоб негайно з’явитися знову.

— Заходьте! Хутко!

— Отакої! — набурмосився старий. — То до вас не достукатися, то підганяєте — "хутко"!

— Заходьте, шановний, заходьте! — В дверях з’явився генерал Роговцев. Він приязно всміхався до старого.

Мірза-Хатагов гордовито поглянув на Анзора, мовляв: "Ну то що, юначе? Чи бачиш ти, з якою повагою мене зустрічає сам товариш бойовий генерал? Подивися, скільки орденів у нього? А в тебе що? Дві медальки! Генерал звертається до мене шанобливо, сам перший вийшов до мене, а ти — "хутко"!"

Він статечно увійшов до кімнати.

— Роздягайтеся і сідайте, — запропонував Роговцев.

Мірза-Хатагов зняв кожуха, але повісити його згори генералової шинелі не наважився. Поклав його на тапчан і всівся поряд. На ньому був ватяник з одрізаними рукавами, що перетворило його на теплий саморобний жилет.

Старий знову осудливо позирнув на майора Тамбуліді й з гідністю мовив:

— Товаришу генерал, мої слова тільки для вас, більше ні для кого.

1 2 3 4 5 6 7