Піраміда

Ячейкін Юрій

Сторінка 3 з 5

Це була ознака великого ясновидця — верховного жерця бога сонця Ра.

Обидва жерці сторожко слідкували за кожним рухом людини, що стояла перед ними.

Голомозий ляснув у долоні, і тієї ж миті вбігло кілька служителів.

— Одяг! — владно наказав голомозий.

Незважаючи на страшну спеку, цей наказ нікого не здивував.

Служителі зі звичною спритністю вкрили його гладку голову легким париком, а парик — смугастим ворсистим чохлом-пшентом. Потім до підборіддя приставили подовжений твердий футляр, що замінював та імітував бороду. У такому вигляді жителі могутнього Та-Кемту (таку назву колись мав стародавній Єгипет) звикли бачити свого фараона. У такому вбранні володар володарів вирішував важливі державні справи.

Недбалим порухом фараон звільнив служителів.

— Устаньте, — промовив він до жерців.

Жерці, крекчучи, підвелися.

— Говори спершу ти, Хейнебі-Ше-Тот, слуга Носатого. [У Стародавньому Єгипті бога знань Тота зображували у вигляді людини з головою птаха ібіса, що має довгий дзьоб].

Той, що в шкурі левиці, негайно заговорив:

— Молодший майстер храму Тота чекає розпоряджень, о великий доме, життя, здоров’я, сило! Це славний Джогенра, що вивчив напам’ять сорок дві книги "Душі Ра", накреслених самим Тотом, богом чорної магії, лічби і письма, мудрого опікуна усіх мистецтв. Ніколи не зробив би такого вдалого вибору жоден інший ваш слуга, бо я користувався прихильністю вашої величності, бо я був приємний вашій величності, бо ваша величність покладалися на мене. І мудрість ваша вела мене!

Опустивши повіки, фараон терпляче слухав набридлі формули придворної мови. Потім, коли Хейнебі-Ше-Тот закінчив, він глянув на великого ясновидця.

— Що скажеш ти, охоронцю вічного вогню?

Великий ясновидець зовні був спокійний. Тільки нервове тремтіння повік, за вузькими щілинами яких ховалися проникливі очі, та ледь помітний рум’янець на знебарвлених щоках виказували його збудження.

— Чи не краще, непереможний володарю сорока двох номів [Номи — дільниці] Верхнього царства і Нижнього царства, послати до Синів Неба, вірних служителів бога сонця Ра? — різким голосом, у якому виразно бриніла неприхована лють, промовив він. — Я знаю майстра Джогенру. Він надто молодий і легковажний, щоб розв’язати таємниці житла богів — знаменитої пареми.

— Джогенра не тільки жрець, він воїн! — рішуче заперечив Хейнебі-Ше-Тот. — Він молодий, дужий і спритний, а розум у нього гострий. Він опанував найпотаємніше у священному вченні Тота! Хто з молодих майстрів Ра може зрівнятися з ним? Вони вміють служити тільки богові сонця і не знають відправ, що до серця богові смерті Анубісу!

Очевидно, між жерцями була давня ворожнеча. Вони ладні були зчепитися, як бойові півні, але фараон поклав край їхній суперечці.

— Хай увійде Джогенра! — наказав він. — Я подивлюся на нього.

Хейнебі-Ше-Тот нечутно зник за дверима.

Великий ясновидець вирішив використати цю слушну мить, щоб схилити володаря Та-Кемту на свій бік.

— Ваш батько, о великий доме, життя, здоров’я, сило, вшанований Озірісом, що стоїть на чолі вмерлих, завжди покладався на жерців Ра, — почав він дипломатичний наступ на свого щасливішого суперника. — Він не довіряв хитрим жерцям Тота, які приховують свої таємниці навіть від своїх володарів...

У чорних очах фараона майнула блискавка, і жрець, зрозумівши, що ця тема небезпечна, покірливо змовк.

Тим часом Хейнебі-Ше-Тот повернувся, ведучи за руку статурного юнака, на стегнах якого була тільки зелена пов’язка.

Юнак упав на коліна, склав руки навхрест на грудях і, схиляючи голову, м’яко зігнувся у земному поклоні.

Грізний володар Та-Кемту пильно дивився на нього.

Обличчя в молодшого майстра Тота було приємне. Круте чоло, прямий рівний ніс під чорними стрілами брів, чітко окреслений рот і тверде підборіддя привернули б навіть вибагливий погляд. Але це було не тільки обличчя рум’яної молодості, а й дзеркало кмітливості, енергії, волі.

Нарешті фараон урочисто мовив:

— Ти підеш у країну богів...

— Слухаю і підкоряюсь, великий доме, життя, здоров’я, сило, — з пошаною відповів Джогенра.

Хейнебі-Ше-Тот нишком кинув переможний погляд на великого ясновидця. Але той з удаваною байдужістю втупився в підлогу. Він умів не тільки завдавати удари, а й спокійно приймати їх.

А фараон повільно вів далі, карбуючи кожне слово:

— Ти маєш повернутися щасливо, минувши непомітною тінню країну бедуїнів. Ти маєш повернутися щасливо, подолавши всі небезпеки. Ти маєш повернутися щасливо, віддавши мої дари сонцеподібним Синам Неба. Ти маєш повернутися щасливо, дізнавшись про таємниці їхнього житла — пареми. Ти повернешся щасливо і будуватимеш житло богів для мене.

— Слухаю і підкоряюсь...

Розділ 5. ДЖОГЕНРА ОВОЛОДІВАЄ ТАЄМНИЦЕЮ

Події на екрані біовізора знову пришвидшилися.

Джогенра долав небезпеку за небезпекою. У жорстоких сутичках з дикими племенами, у битвах з морськими розбійниками він губив хоробрих воїнів Та-Кемту і скарби фараона...

Та ось він досяг своєї мети. Серед степу височів темний трикутник пареми. Ліворуч, на далекому березі моря, палала біла заграва. Вона складалася з міріад вогнів. Здавалося, зірки впали на землю.

Але Джогенра вже знає, що на березі стоїть дивовижне місто, в якому вночі горять сліпучі холодні світильники, вдень повзають і літають залізні жуки, які ковтають Синів Неба. І везуть, куди вони захочуть, а самі боги ловлять блискавки і, якщо їм це потрібно, розмовляють один з одним на відстані.

Але хіба можна було з цього дивуватися, коли богам усі сили землі і неба підвладні?

Джогенра стояв у темряві і вдивлявся в парему. Від усіх скарбів у нього залишився один — коштовно оздоблений ніж, а від великого загону — єдиний воїн.

— Слухай мене, — сказав Джогенра воїну, — я не маю скарбів, щоб боги змилувалися наді мною. Але я маю наказ фараона, і я виконаю його. Я піду і дізнаюсь про таємниці пареми. І якщо я не повернуся, йди у Та-Кемт сам.

І, зігнувшись, стиснувши в руці ніж, молодий жрець нечутно зник у темряві.

Ось і вхід у парему, Джогенра завмер, чатуючи на небезпеку. Але цілковита тиша заспокоїла його.

Він увійшов до пареми і попід стіною обережно почав просуватися вперед. Раптом у нього за спиною почувся невиразний шерех. Джогенра напружився, стрибнув убік, готуючись захищатися від невідомого ворога.

Але, хоч ніхто і не нападав на нього, жах стиснув Джогенрі серце. Спочатку він не зрозумів, чим викликано це гостре відчуття небезпеки. Та потім збагнув, що зник отвір. Лагідні зірки вже не дивилися на нього, і земні трави вже не шепотіли йому. Джогенра зрозумів, що потрапив у пастку, і кинувся до суцільної стіни, де хвилину тому був шлях на волю. Він у відчаї вдарив стіну ножем, але тільки зламав лезо.

Та коли він замахнувся вдруге, спалахнуло яскраве світло. Він затулив очі руками. А коли звик до світла і опустив руки, побачив перед собою богів. Вони були прекрасні. В їхні мудрі очі хотілося безконечно вдивлятися, як спраглому пити джерельну воду.

Але Джогенра одірвав від них свій погляд і впав навколішки, благаючи, щоб йому, зухвалому порушнику їхнього спокою, дарували життя.

— Він перший, хто не побоявся зайти до зорельота, — сказав командир.

— Можливо, він не побоїться і наших знань, — задумливо мовив Оваа. — Я хочу вчити його, щоб він забув про богів і називав нас братами...

Минали роки...

Джогенра звик до чудодійних Синів Неба і жадібно оволодівав знаннями, які йому щедро відкривав Оваа. Ці знання не були такі загадкові, як у священних книгах Тота. Вони були прості, але мудрі. І пояснювали все...

Джогенра вивчав астрономію, але відсахнувся від телескопа, коли вперше побачив велетенське срібне обличчя Місяця, наче спотворене віспою...

Він навчився розв’язувати чотириповерхові формули і креслити складні геометричні фігури... Він уже не боявся залізних жуків і звик чути голоси своїх нових друзів, коли навколо нікого не було, навчився з багатьох речовин робити одну...

Оваа не відходив від нього. Він пишався своїм напрочуд здібним учнем, дивуючись його безмежній жадобі знань...

Але ось земля почала хитатися. Гори вибухали полум’ям, породжуючи могутні вулкани. Ріки киплячої лави руйнували все, створене рукою людини...

І тоді командир викликав Джогенру до себе на розмову. Він сказав, що через три доби вони відлітають, і запропонував Джогенрі летіти разом з ними.

Та єгиптянин відмовився.

— Я ще не виконав завдання, яке поклала на мене доля, — мовив він. — Хто, крім мене, розповість людям, що боги — вигадка, а фараон і жерці — звичайні люди, які живуть з праці трудівників? Хто навчить їх визначати час по зорях і вираховувати розміри майбутніх споруд? Хто, нарешті, розповість їм усю правду про дивовижний міжзоряний корабель Синів Неба?

Над містом палала червона заграва, коли Джогенра прощався з Оваа та Іоа. Потоки магми вже майже досягали порту.

Біля причалу стояв єдиний корабель, готовий до відплиття. Всі інші кораблі давно залишили острів, що гинув у вогні і вибухах.

Веслярі-негри нетерпляче дивилися на Джогенру. Керманич уже зайняв своє місце і був напоготові.

Джогенра прощався з посланцями далекої планети.

— Кожен день, що я проводив з вами, дарував мені золоті зернини знань. Я йду, щоб посіяти їх серед людей. Прощавайте!

Джогенра рвучко стрибнув на палубу.

— Прощавай, Джогенро! — прошепотів Оваа. — Ти прийшов до богів, а йдеш від друзів. Ти справді став нам за молодшого брата, став спадкоємцем наших знань...

— Через багато-багато років люди будуть щасливі, — сказала Іоа. — І вони прилетять до нас, як ми прилетіли до них. І вони запропонують нашим нащадкам любов і дружбу...

Велетні-негри вперлися веслами у причал і, напружуючи м’язи, відштовхнули корабель.

Туго напнулося велике прямокутне вітрило, на якому охрою було намальовано кошлате сонце.

Корабель повільно пішов у море, назустріч зеленим хвилям.

Попіл і порох сипалися з неба.

Швидко сутеніло.

Гребці всі разом грудьми припадали до весел, допомагаючи неповороткому кораблеві долати незліченні хвилі.

Джогенра, загорнувшись у теплий вовняний плащ, стояв на кормі, спершися на різьблену голову неіснуючого птаха. Він дивився туди, де зникав у пітьмі пінявий слід корабля, туди, де залишився палаючий острів.

Про що думав він?

Можливо, про незрівнянну ні з чим подорож серед зірок, у яку незабаром вирушать його нові друзі.

1 2 3 4 5