У сонячнім колі

Івченко Михайло

Сторінка 5 з 21

лектор добре й зрозуміло говорить, і всі ніби вдоволені з цього. Принаймні він нічого не чув, щоб хтось нарікав на нього. А що холодно й байдуже ставляться робітники, то, на його думку, вони просто до цього ще не звикли. їм важко все зрозуміти й перетравити. Ну, й т. лектор, треба сказати, не зовсім близько підійшов до робітників, і робітники вроді як би "опасаються", чи щось отак. Але він нічого такого не вбачає тут.

Далеко гостріше й запальніше до цієї справи поставився Гумілевський.

— Ти голова! — накинувся він на Бабака.— Ти що голову морочиш чоловікові? Ти думаєш, що за твої два пуда борошна, хоч би й зовсім білого, так ти можеш купити чоловіка з потрохами? Голова! Ти мусиш дякувати чоловікові. Де ти такого найдеш? Я вважаю, що це питання треба зняти зовсім і не турбувати лектора!

Гумілевський крутнувся й, підійшовши, сів ближче до Косеня. Той спокійно й насуплено слухав. Бабак упіймав тепер суть розмови й обвинувачення поставив цілком конкретно: лектор цілком байдужий до авдиторії. У пролетарській країні неприпустима така культробота. Він уважає за потрібне поставити на голосування цю справу.

Серед завкому зчинився галас. Голова завкому, спокійний, товстий вагар, уперто стукав олівцем по столу, але його вже не слухали. Особливо ж люто нападав т. Гумілевський, хоч Бабак тільки досадно відмахувався від нього.

Іван Семенович тепер ясно зрозумів усю ситуацію і, скориставшись із цього галасу, вийшов.

Великий електричний ліхтар, причеплений над входом до млина, тепер гойдався, тіневі кола павукувато повзали подвір'ям, а в пожмаканих проміннях неясно виступали силуети різних приладів, розкиданих на подвір'ї,— кілька старих жор-нів, поржавіла трансмісія, трухляві ящики. Гуркіт трансмісій сюди вже не доходив, але натомість нічну темряву важко й утомно одбивав двигун.

За ворітьми вдарило з півдня теплими довгасто-пестливими хвилями вітру. Запахло полем, весною, розмоклим молодим зелом. Небо затьмарилось, і тільки подекуди в проривах ясніли білі клапті хмар, що насуплено повзли в небі.

Хтось іззаду поспішався догнати, і Йван Семенович неохоче стишився, прислухаючись, як десь віддаль лементували собаки, а на станції тривожно кричав паровик.

— Ну що ви скажете з таким йолопом? Таки провів! — закричав Гумілевський, догнавши Косеня.— І він думає, що розуміє тут щось? Ну, це ж ступа, щоб я так жив!

— Ет, байдуже, т. Гумілевський! Це вже дрібниці. Я не зважаю. Байдуже!

— Що значить "байдуже"? Я не хотів би цього "байдуже". Це значить, тобі наплюють, а ти втирайся? І він ще про пролетаріат говорить. Хотів би я бачити, який з нього пролетаріат, коли його батько в Кременчузі мав будинка такого, що тільки держись!

— Да? Це цікаво! А звідки ви знаєте?

— Звідки я знаю? Я знаю все, т. Косеню! Тільки я цього не хочу, воно мені таке — пхе! Воно мені без діла. Я маю собі шматок хліба, і з мене буде! А ви хочете, щоб я собі на високі посади пнувся. Я цього не хочу.

Він ішов поруч з Косенем, ритмічно хилитаючись своїм довгим тілом.

— Я понімаю пролетарську республіку так, т. Косеню, що, значить, людина людині повинна бути рівна. Правильно я говорю?

— Ну, припустім!

— І значить, людини тепер не можна ображати — це злочин!

— Да? Ну це, звичайно, як і завжди.

— Чого ж він тоді заліз серед пролетаріату і затіває всякі штуки, питаю я вас? Як ви думаєте, це можна терпіти чи ні? І він вартий, щоб його там держали?

Косень на це нічого не відповів; Гумілевський глибоко зітхнув, очевидно, прикро засмучений такою несправедливістю в світі, і глянув своїм настороженим обличчям у тьмяну нічну глибінь. Місто вже спало, і тільки з-за віконниць інколи пробивалось пасмо світла, що стелило скупу білясту смугу на пішохід та бруковану з калюжами по краях вулицю. В їхню ходу тепер вривався рівним розгонисто-сердитим стуком двигун електричної станції, а над головою дзвеніли й скиглили телефонні дроти.

Однак, коли вийшли на пішохід, до них дійшли чиїсь хуткі і певні кроки. Хтось, видно, поспішав. За хвилину перед очима Косеня спалахнув вогник цигарки, і хтось, плюнувши голосно, повернувся обличчям до нього й просто сказав:

— Ну, ви й ходите, професоре! Насилу дігнав.

— Ах, це ви, т. Ковтуне! —обізвався Косень.

— Ви на мене, мабуть, сердитесь, професоре?—м'яко поспитав Ковтун і хрипло засміявся.

— А ти що ж думав? Професор мусить тебе по голівці погладити, що ти такий учтивий?

— Ну, заткнись, Гумілевський, це не твоєї голови справа!

— Що значить не моєї? Ти всякі штуки будеш витівати, а я, значить, мушу мовчати?

Однак Ковтун тільки досадно махнув рукою і повернувся до Косеня.

— Бачите, т. Ковтуне. Я нічого не маю проти вас,— щиро й серйозно сказав Косень.— Але мені здається, що ви дивитесь на нас, як на якусь плювательницю, куди можна харкати сь скільки хочеш. Я не знаю, чи це у вас серйозно виходить, чи тільки так, якісь жарти. Але, в усякім разі, це неприємно і важко.

— Професоре! Ви ж бо не гнівайтесь! Ми народ простий. Як коли й скажеш яке кріпке слово, так ви не беріть це до уваги. Ми виросли серед лайки. Нас лаяли, ми лаялись. Лайка нам однаково як морозиво дитині або п'яниці горілка. Та як же ж я можу втерпіти? Ви ось подивіться, я цього довговухого чищу по чім світ стоїть,— і він раптом жартома пхнув Гумілевського так, що той захитався своїм довгим тілом, але зразу ж забув про це і знову сказав: — Ми ж живемо з ним і миримось.

— Ну, я це розумію,— м'яко заперечив Косень.— Ви з Гумілевським, мабуть, давні товариші, то вам нема що й церемонитись.

— Та де там давні! Я його знаю з осені, тільки з осені. Ото й усього!

— А мені, ти думаєш, охота мати діло з таким бандитом, як ти? Подумаєш, щастя яке!—жартома обізвався Гумілевський.

— Так я ж не можу без кріпкого слова! — і в розпачі

Ковтун ляснув себе по нозі.— То ви просто до нас ще не звикли. А ми, їй-богу, не такі погані, як ви думаєте.

— Все ж таки я думаю, що революція пролетаріатові зовсім не для того, щоб він залив її лайкою, як помийницю.

— Ну, професоре, революція тут ні до чого. А ви просто не сердіться на нас.

Косень нічого на це не відповів і тільки стиха зітхнув.

Всі троє поминули осередок міста й вийшли на другу околицю, рідко заселену, з густими садами, з широким майданом, по краях якого росли стрункі тополі. Гуркіт двигуна електричної станції доходив сюди тільки відгомоном, натомість хвилі вітру гостріш ударили в обличчя вогким, солоним пахтінням моря, дерева шуміли широким розгонистим співом, і в їхній тривозі виразно вчувався переможний тон весняної радості.

Дійшовши до першого ж рогу за майданом, Ковтун раптом запобіжливо простяг руку Косеневі, штовхнув Гумілевського і швидко загупав дощаним пішоходом.

— Бандит! Тепер хвостом крутить. А на лекції ж знову витіє які-небудь штуки. Я ж його знаю. Хіба він утерпить? — добродушно сказав Гумілевський і, вип'явши вперед своє гостроносе обличчя, що скидалось тепер на голову міфічного мудрого птаха, поглянув у притрушену мрякою темінь і вражено зітхнув.

— На сівбу це хороша погода. Кращої не нада. Завтра оце, як дощу великого не буде, виїхати на пшеницю.

Він повернув обличчя до Косеня й гаряче поспитав:

— Ну, скажіть, чому так занедбано хліборобську працю, я вас питаю? Чому мужик на останнім місці? Та його праця найкраща й найважніша в світі,— щоб я так жив!

— Хіба ви, Гумілевський, і хліборобили? — здивовано спитав Косень.

— А чому ні? Ми з батьком мали на Катеринославщині землю й хліборобили. Ну, ми добре-таки працювали...

— Ну, а чого ж ви кинули?

— Що значить кинули? Вона нас сама кинула. Почалася революція. Пішов гуляти Махно та всякі такі банди — треба було тікати. Оце я так і сюди забився, вроді як біженець!

Він знову повів носом у глибінь ночі й розчулено сказав:

— Я люблю на землі робити. То нічого кращого й не треба — побий мене Бог! Тільки на земляну роботу треба спокійного життя. А тепер що ж? Треба почекати!

В його словах бренів зовсім несподіваний глибокий, розчулений сум, що нагадував Косеневі далекі Соломонові пісні.

Над пригорком, що сходив униз до річки, обоє вони попрощались. Гумілевський схвильовано засопів носом і співчутливо стиснув Косеневі руку.

— Ви, т. Косеню, не клопочіться! Воно завжди так буває. Бабакові треба показати десь революцію свою. Але все це вгамується, щоб я так жив.

— Ну, розуміється. Я нітрохи не сумніваюсь.

— Ви не сумнівайтесь. Усе буде на добре. Згадайте мої слова!

Косень зразу ж повернув праворуч і пішов просто до подвір'я педтехнікуму. Тепер темрява закутувала його, ніби крилами велетенського птаха.

На подвір'ї було ще темніше, а з парку доходили затишно-лоскотні хвилі весняного співу дерев.

У коридор технікуму, щохвилини черкаючи запалкою, Іван Семенович пробрався чорним ходом. На східцях, що йшли до другого поверху, кроки його погрозливо загупали. Дійшовши до помосту, він почув, що під стіною щось хропло. Іван Семенович посвітив. Під самими дверима лежав п'яний і звалений втомою та хмелем Картеко. Іван Семенович насилу звів його і, допхавши до приміщення, передав якійсь жінці, що доглядала приміщення. По тому сам тихо зайшов до себе.

Юрко вже спав, і його рівне дихання заспокійною злагодою доходило йому з темряви. Іван Семенович озирнувся, запалив світло, затулив його так, щоб не розбудити Юрка, а сам, поклавши книжки й поставивши прилади побіч етажерки в кутку, сів до столу й замислився.

Крізь вікно гостро й дзвінко доходив потужними хвилями шум ялинок. Він густів і погрозливо-воркотливо наростав, а дійшовши гори, дзвенів там молодечим гомінким співом, доки хтось не обривав його. Тоді знову вставав оксамитно-до-вірливий гомін, що тішив смуток потайною розрадою, наспіх розповіданою,— і бунтар, потроху ще воркочучи, вгамовувався, аж поки якийсь пустун не зривався й не піднімав нового бешкету, щоб заспівати десь на високих нотах.

Іван Семенович мимоволі прислухався, і йому стало раптом затишно й болісно. Згадались давні, заволочені густими нашаруваннями турбот і змагань, дитячі дні, повні немудрих радощів і таємниче-молодого спізнання світу. Яка велика прикрість, що ніхто з людей не може розуміти того голосу дерев! Втім, цей дзвінкий гомін парку остаточно його заколисав і похилив до сну.

На сьогодні випали самі невдачі.

1 2 3 4 5 6 7