Смертний спів

Івченко Михайло

Сторінка 2 з 2

Неймовірний біль і співчуття штовхнуло до дверей. Але до мене зразу підскочив вояка з рижими вусами.

— Жалко? Товариша жалко? Хі-хі-хі! Підожди, ще встигнеш!

Він попав мене за плече й так тримав.

На хвилину я зустрівся очима з комісаром і бачив: очі йому безпомічно й злякано забігали, обличчя перекривилось. Але за мент комісар раптом напружився, застогнав і тоді зовсім спокійний і холодний поволі й твердо вийшов з хати.

Добродій усівся за стіл і так само гостро, з лукавим посміхом поглянув на мене.

— Ну,^а це що за мазня буде? Я мовчав.

— Я тебе питаю, хто ти? Агент?

— Рахівник!

— Який рахівник? Що це за слово?

— Я щетовод!

— Партійний?

— Ні!

— А що ж, кацапня, чи ще який чорт?

— Українець!

— Українець? Чого ти пішов сюди?

— Однаково ми мусимо сюди йти, чи з рушницями, чи старцями.

— За хлібом?

— За хлібом!

— Що ж ти приніс за це?

— А що ж я можу принести?

— Нічого не вмієш?

— Я артист, співака.

— Інтелігенція! — ще з більшим презирством він вимовив.— Сволочі ви, дармоїди! Куди ви кинули людей? Затуркали його! А тепер що ти тутеньки? Ех, сволочі!

ВІН підвівся до мене через стіл і не то грізно, не то насмішкувато різав мене гадючими очицями. Я мимоволі вдивлявся в нього й бачив довгий чуб з широким лобом, як у сільського вчителя, й кислі складки навколо рота, жорстокі й хворобливо-пристрасні.

Я напружено питав: хто ти є— гадюка, чи бунтар, чи великий гріх мого народу, злочинник? Усмішка коло рота в нього розпливлась в щось м'яке, як драглі, й пристрасно-кисле, як у діда, що сюсюкає над повією, й чимсь безмежно далеким були гострі, жорстокі очі.

Було до нестями моторошно.

— Що мені з тобою робити?

Я мовчав. В цю пору десь в тиші ночі глухо залунали три постріли.

— Чув? Чув? Ха-ха-ха!

Я мимоволі скривився, а бандит тим часом говорив:

— Мало вам, сволочі! Буду четвертувати, пекти на вогні, на колеса сажати! Облітаю усю землю, замучу вас! Ге, ви ще взнаєте Коханця!

— А хіба від того легше буде — мутить, мутить людей? Навіщо це?—докірливо мимоволі вирвалось-у мене.

— Навіщо? А ти не знаєш, навіщо? А розвьорстка, а знущання? Ти цього не бачиш — повилазило? Продався за черствий шматок!.. А знаєш, куди вони йдуть? До чого вони ведуть?

Коханець раптом сів, поклав на руки голову й так застиг. До хати увійшов один з вояків і грубо сказав:

— Готово!.. І не дриґнув!..

— А!.. Компартія!..

І він голосно зареготав.

І та ж сама хвороблива пристрасна й жорстока посмішка в зморшках коло рота.

— А тепер ось з цим! —сказав Коханець. Вояка підійшов до мене й презирливо оглянув.

— Стривай! стривай!.. Я ще хочу з ним поговорити. Це Цікаво! Коли там ще доведеться зустрітись? Грицьку, налий йому оцей стакан! Він каже: українець. Побачимо, який з нього українець.

Коханець тряс довгим чубом, кокетуючи,-І ДИВИВСЯ ]

мене вчителем якогось маленького глухого села.

"Кари моєму народові за давні провини, за гріхи й безглу дя",— думав я.

Якась важка й пекуча хвиля залила мені груди. Тепе я вже знав: я чимсь навіки спаяний з тими, хто послав меь сюди. І смерть чомусь здавалась зовсім не страшна.

Грицько налив шклянку, очевидно самогону, бо від н< потягло пахом перегорілого жита й спиртом. Я лише тепе побачив на столі скибки білого хліба, глечики, тарілки сметаною, пляшки з самогоном.

— Ну?—рішуче сказав Коханець. Я завагався.

— Пий, а то!.. Та однаково!.. Пий, веселіш буде, браток! Тоді я од важив ся, підійшов і в один раз вицідив уск

горілку.

В животі мені разом запекло, у ноги побіг гарячий струмок а в голові великий шум.

Коханець насмішливо дивився на мене.

— Молодчина, хоч цим не поганиш свого роду!

Він ще який час дивився на мене, наче щось зважуючи. Тоді моргнув воякові й, звернувшись до мене, сказав:

— Ну, а тепер іди ти спати, хлопче! Чуєш?

Грицько підійшов до мене, ласкаво озирав, як свою здобич, що вже ніколи не втече.

Він міцно запопав мене за руку й поволік із хати.

Я відчував: ноги мої тинялись, в голові шуміло, в ухах хтось дзеленчав завзято в малі дзвони.

І в ту ж пору перед очима пройшла така яскрава смуга червоних променів весняного ранку й пахощі вербового цвіт^!

Я мимоволі вхопився за одвірок у сінях і застиг.

В той же час хтось грізно постукав у вікно, із хати почувся крик:

— Назад! Назад! — Грицько одірвав мене від одвірка й поволік до хати.

Крізь туман, що стояв мені в очах, я помітив: Коханець сидів і нахабно-огидливо сміявся.

— Ще трохи рано! До світу далеко! Ти той... поспівай нам трохи... А то, брат, щось скучно...— сказав він.

Хтось із гурту хлопців зареготав.

— Бачиш, і хлопці охочі послухать. Я мовчав.

Мені в грудях підводилась якась лють і ненависть. Тим часом Коханець звернувся до мого цербера.

— Грицьку, налий йому ще, нехай його підохотить! Грицько слухняно підійшов до столу і забулькотів у шклянку самогону.

Я тоді наближаюсь до Коханця й рішуче кажу:

— Я не буду пить! І співать не стану!

— Чому? —єхидно поспитав Коханець.

— Я не хочу більше знущання. В ідіть мене, куди вам треба.

— Ще вспієш, хлопче! Ми й тут можемо.

— Не мучте мене, слухайте! — істерично прокричав я. Коханець прижмурив ліве око:

— Слухай, не валяй дурака! Як на те пішло, то знай: я вбивать не стану, а візьму з собою! Брешеш, заспіваєш мені!

Я несамохіть поточився назад і сів на лаву.

— Ги-ги-ги! Будеш нас розважати! їй-бо! Скучно, братуха, їй-бо, скучно.

Він таки справді поневірявся.

Обіперся об стінку і так насмішкувато дивився на мене. Я похнюпив голову й байдуже чекав, що буде далі.

— Слухай сюди,— знову звернувся до мене Коханець.— Ось тоді так: як проспіваєш зараз, на ранок одпущу. А ні — будеш гуляти зо мною ще довго!

Я ноглянув на нього здивовано й недовірливо.

Якийсь маленький чортяка шепотів мені на вухо, підбивав мене на цю спокусу. Але було сором за зраду своєму товаришеві, обурення клекотіло в мені важким туманом.

Та раптом так гостро запахло мені знову вербовим цвітом і червоними проміннями весняного ранку!..

Я підводжусь й похапцем, з огидою випиваю шклянку самогону і, як наймит, похнюпивши голову, починаю співати.

Мене пече зненависть і обурення, голос мій бренить грубо, але... звіряча жага життя перемагає...

Я згадую за тисячі, мільйони люду, обшарпаного, зголоднілого, —що пнеться вийти на кращий шлях, за землю мою радісну й беспутну, що розкинулась тепер, як запльована повія.

Тоді біль цей вливається гарячим потоком у моє серце. Що моя зневага й смерть за їхні муки, за їхні змагання!

Я, не думаючи, беру одну з пісень, котра в цю хвилю приходить мені в голову: "Ой доле, моя доле", що відповідає моєму глибокому болю, й голос мені бренить тоді соковито й сумно. Напівсвідомо в цю пору я помічаю усе, що діється в хаті.

У двері раптом входить гурт бандитів, диких, неохайнш в якихось чудних убраннях. Хто це? Останки Запорозьке Січі, татарва чи сини мого народу? Очі їм затуркані повол ясніють. М'який спокій лягає на обличчя.

Мій магнат в цю пору з насолодою дивиться на мене, яі ситий крамар, котрого тішать. Та щодалі очі йому туманіюті слізьми, на обличчя лягає сум.

Із-за печі виходить жінка, по-міському вбрана. Бачу: очі її сині-сині, як польові волошки, а підборіддя одвисле, гладке й жовтувато-бліде, як у підстаркуватої повії. Сині дитяч волошки — й повія!

Вона підходить, схиляється на плече Коханцеві й про щось шепоче.

Та за кілька хвилин вони обоє починають разом зо мною співати, і голоси їх повним струменем зливаються з моїм.

Чудно було дивитись! Я собі одним куточком голови трохи посміхаюсь.

Це ж точнісінько як в українській старій мелодрамі! Та що ж поробиш, коли збіглось так життя!

Моя компанія дійшла до смаку, й ми проспівали ще кілька наших пісень. Я бачу — у мого теперішнього життєдавця сум в очах. В його подруги в синіх очах рясні сльози, що горять, як синява нічного неба влітку,— і лише підборіддя повії! Коли скінчили, Коханець важко зітхнув і поглянув не мене теплими, сумними очима.

Його подруга крізь сльози дивилась вдячно й захоплено.

— Ну, що ж, товаришу, вип'ємо! — сказав Коханець.

Я змучений, стомлений, якось байдуже погодився. ,

— А ви, хлопці, мабуть, пора спати! — І він спроквола махнув рукою.

Гурт поволі розійшовся.

Жінка схилилась до Коханця й тужно, ледве чутно промовила :

— А завтра знов у дорогу... пригоди... Боже, Юрку! Коли це скінчиться?

— Що ж поробиш, моя любко!—лагідно відповів він.— Наша доля така — палити землю рідну!

— Доля... доля...

Ми сиділи, поволі цілячи самогон, і уривками розмовляли. Одного разу я нахилився й тихо поспитав:

— А куди ви йдете? За що б'єтесь?

— Я? А хіба я знаю? Мене штовхає, а я йду! Як я можу вдержати? Та один біс тепер — хоч так, хоч інакше, однаково помирати, як розбишаці. А поки гуляємо...

Він сумно похитав головою, приліг на руки й задрімав.

На світанку ввійшли вояки, щось зашепотіли. Коханець виймав з кишені гроші, роздавав їх товстими пакунками. Щось коротко говорив... Усі метушились... А коли почало розвиднятись, загупали вершники, зацокотіли тачанки.

Коханець швидко одягся у звичайного кобеняка, його дружина в свитку — й вийшли з хати.

Я пішов слідом за ними.

Коханця оточив гурт хлопців і щось говорив. Він раптом спалахнув і почав кричати:

— Як? Куди ви дивились? Як вони могли втекти?

— Та чорт його вглядить! — хтось обізвався з гурту. — А ти нащо тут? Розстрілять вас мало.

— Не дуже! Що ми тобі, заприсягалися, наймити?

В цю пору у двір ускочив вершник і щось прошепотів Коханцеві. Вся компанія швидко вгамувалась і вибралась із двору.

Востаннє в мене промайнули жорстокі вузенькі очі ховрашка й пристрасть гадюки коло рота в нього".

І сині дитячі волошки в полі, а підборіддя застаркуватої повії!

Я непомітно вийшов з двору.

Тіло моє було як побите, безсиле, але десь зісподу вставала глибока соковита радість життя.

Я поволі йшов до себе, а ранок яснів.

Білі пухкі інеї коронували мене цвітом травня, і сміялись зимовою радістю сизі простори степів.

І цілий день тоді стояв радісний пухкий ранок.

А в моїй душі все снувались і снувались глибокі тужливі пісні.

Це я співав землі моїй.

Лютий, 1924 року м. Київ

1 2