Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу

Павленко Марина

1. Лижна прогулянка

— Софійко, гайда з нами! — Дмитрик, упираючись палицями, зробив кілька незграбних скрипучих кроків. Готувавсь укотре пошелестіти лижнею зі стрімкої сліпучої гори вслід за однокласниками.

— Я пас! — задихано відповіла дівчинка й знеможено плюхнулась на засніженого плаского валуна. Цей камінь — точно мов канапа: над "сидінням" здіймається висока й полога кам’яна стіна — "спинка". Зіпрись — і спостерігай. Ух! Більше немає сил! З’їжджати захопливо, та видиратись назад... Який спритний цей Дмитрик! Летить, обминаючи перепони, як справжній лижник!

І місця тут гарнющі! Над головою — старі покручені дерева, попереду — білий простір, збоку, глибоко внизу, серпанком сріблиться Кам’янка, а ген за лісом новорічною підковою ліниво іскриться на сонці Вишнопіль...

Розпашілі долоні вбирали снігову прохолоду, а вказівний палець мимоволі черкав по неторканій білизні розмашисті літери. "Дмитро", — проступило на білій стіні. Ой, що це? Рука соромливо змела написане, і палець із новим завзяттям виводить: "Вадим".

Бо, зрештою, все це робилося для Вадима. І ранній сніг, і довгождана субота, і ретельно спланована прогулянка на лижах. Саме Софійка подала Ліді Василівні ідею дослідити рідний край і здружити клас через колективний лижний похід. Маршрут — аж до цього Білокрилівського лісу — розробляв уже вчитель фізкультури. А лижі принести мав кожен свої.

Хіба ж могла подумати, що в Кулаківського не виявиться лиж?! У Вадима, в котрого — і скутер, і комп’ютер, і найдорожча мобілка?! Навіть Ірка Завадчук, нап’явши свого кричуще жовтого спортивного костюма, пленталася лижнею, час від часу з диким вереском падаючи, а він!.. Мовляв, радо "відтягнувся" б з усіма, та не має на чому!

— Софійко, то що, їдеш? — Дмитрик знов на горі.

— Зараз, іще трохи відхекаюсь! — умить покреслила букви хрестиками й сніжинками.

— Я! Я їду! — Завадчучка вже стріляла очицями з-під своєї жовтенької шапочки. — Ой, кріплення злізло! Поможи!

Дмитрик слухняно заходився порпартися в Ірчиному кріпленні, а Софійка ображено повернулась до своїх снігових ієрогліфів. Однині писатиме тільки власне ім’я: жодне хлопчаче того не варте! Навіть його сліди позмітає з каменя!

Раптом рука намацала рівчачок. Мабуть, хтось когось тут увічнив-таки! Софійка, згорнувши сніг, віддерла густий мох, який приховав "рівчачка", і помандрувала далі загадковою лінією. Ой, це не літери — тут має бути якийсь чималенький малюнок!.. А борозенка вже виводила профіль жіночого обличчя, вже перейшла в тонку довгу шию, а тоді її перекреслили безліч інших ліній. Волосся! Десь тут мають бути очі — дівчинка заходилася відшкрібати мох...

— Це накипний лишайник! — вигулькнула з-за спини Ліда Василівна, додавши назву латиною. — Я, звісно, рада, що ти, Софійко, цікавишся рослинами, але вставай! Застудитися хочеш?! І чому не катаєшся? Всіх підняла на ноги, а сама сачкуєш?!

— Софійко, гайда наввипередки! — білозубо засяяв Дмитрик: він знову був на вершині.

— Ай, не виберусь! Дайте руку! — внизу, кроків за десять, жовтіла на снігу Ірка.

— Доганяй! — Софійка облишила малюнок, зіскочила з каменя і відштовхнулася палицями.

У-у-у-ух! Згрупуватися, ноги в колінах зігнути... Ого-го-го-о-о-о! Попереду — сліпуча білизна, збоку все швидше мигтять дерева!.. Тільки вітер може її догнати!

2. В ЧЕКАННІ ПЕРШОГО БАЛУ

Куди це Ростик заникав сантиметрову стрічку? Чи та виснажлива лижна прогулянка дала хоч якийсь результат? Критично розглядала себе в дзеркалі. Ні-ні, Софійка худенька, як і раніше, але напередодні такої важливої події хотілося бути ідеальною. Софійчина талія неодмінно має бути найтоншою в класі. Бажано — і в усій школі, адже на новорічний карнавал приходять, починаючи з сьомого. Заради цього вона ще з початку грудня відмовилась від супів і сіла на чаї з бутербродами.

Це — її перший бал! Перший вихід у світ не затурканою причесаною відмінницею, а — справжньою красунею-русалкою в срібно-синьому вбранні!.. Цим балом снила вже не один тиждень, до цього балу встигла понаприв’язувати стільки мрій і планів, що не знала, як доживе до нього і як переживе — не доведи Господи! — бодай одну пов’язану з ним невдачу!

Новорічний костюм русалки, по суті, від художника Павлика, з котрим познайомилась у літньому таборі. Як тільки зір падав на портрет, — Софійка у вінку з водяних лілей, — так і хотілося втілити малюнок у життя. Хай там ким буде

Ірка Завадчук (цікаво, а ким?), Вадим не встоїть, нарешті не встоїть перед вродою справжньої водяної царівни!

Квітів на вінок напросився принести Сашко. Живі лілії на водяних газонах їхнього офісу вже перецвіли, і він навмисне порадив шефові для зимового оформлення замовити на фабриці штучні.

А сьогодні ще й тітонька... О люба тітонька Сніжана: вона знає про Софійку навіть те, чого дівчинка сама про себе не відає!.. Тітонька Сніжана, повернувшись зі Львова, з якогось свого медичного семінару, зробила такий подарунок, такий подарунок!..

— Якщо хрещена мати вручила Попелюшці кришталеві черевички, то чому я не можу подарувати своїй племінниці черевичків звичайних? — загадково простягла дівчинці красиву коробку.

Тітонька трохи лукавила: черевички були аж ніяк не звичайні! Яскраво-сині, навіть — лазурові! Лаковані, з елегантними носочками — схожі на взуття фей, а не звичайних дівчат! Софійка давно мріяла саме про такі. Точніше, мріяла би, якби тільки могла припустити, що вони існують і що можуть належати їй!

— Каблучки невисокі, — сокотала тітонька, приміряючи їй обновку. — Ти ж і так бідкаєшся, що за літо кількох однокласників переросла!

І тут як в око вцілила!

— Колір — такого ще не бачила! — крутнулась на підборах. — Мамо, це до мого русалкового костюма!

— Ідо твоїх синіх очей! — додала Сніжана.

— Розкіш! Ну й любиш ти, сестричко, нишпорити по модних салонах! Але така дорога покупка — для семикласниці?! — відірвалась від своїх турбот і мама.

Колись вона шила сукню Сніжані, тепер чаклувала над Софійчиною. Тоді були трояндочки, тепер — складки, мовби хвилі, та срібні мережива, наче піна морська.

— Трохи витратилась, але принцеса того варта! — заперечила тітонька.

— Справжня казка! — не йняла віри ні таким гарним словам, ні такому чудесному гостинцеві. — Тітусю, а вони о дванадцятій годині не щезнуть?

— Ти забула, що взуття — єдине добро, що зосталося в Попелюшки після півночі! — Тітонька засміялась чарівним блискучим сміхом. — Стережи хіба від Ростика, щоб не пожував!

О, цей бецко в своїх повних дев’ять місяців і при неповних чотирьох з половиною зубенятах умудряється рачкувати швидше за Чорнобілку й пообгризати навіть Пустельникові пензлі! Добре, що зараз він спить, а то...

— Фіко! Фіко! — залепетало раптом зі спальні. Це він навчився так зворушливо кликати сестричку! Як прокидається "з тієї ноги", то найперше не маму — Софійку гукає! Моє ж ти золоте, моє ж смакотнюще!

Софійка цокає новими черевичками до братика, пригортає, злегка пощипує рожеву щічку: спросоння братик усміхається і дуже гарнесенький!

— Аж не віриться, що й у нас із Сергієм буде таке щастя! — замріяно погладила ще зовсім непомітного животика Сніжана. І додала, звертаючись до мами: — Здається, Таню, я здогадуюсь, хто буде королевою новорічного балу!

з. Чудернацька пригода

Наступний вихідний — це ще сім кроків до карнавалу. А також — зо два кроки до ще тоншої талії завдяки кільком тисячам кроків до зимового лісу.

Та головне — цей день мав би стати ще одним кроком назустріч коханню. Оскільки Ліда Василівна минулої прогулянки розтягнула сухожилля

й колективний класний похід скасували, Софіка придумала дещо ліпше.

Попросила тата взяти напрокат запасну па наймодерніших лиж. Вимолила в неба гарної снігової погоди. І ніби між іншим натякнула Вадимові

— Ти журився, що не вдалося з класом піти похід... А ми з дядьком Сергієм і татом якраз плануєм нову прогулянку... Уяви: тато з найшов у підвалі зайву пару лиж...

— Опля, везе ж тобі з твоїми шнурками на всякі знахідки! — Вадим криво усміхнувся з-під свого шикарного чуба.

— Які шнурки? Лижі тато знайшов! — засміялась і собі.

— Ну, я кажу, шнурок — предок типу!

— Тоді ти не зміг, не вдалось. А, мабуть, хотів би.

— Хотів? Я що, дурний? Сніг орати, ходулі свої ламати на всяких дубових дощечках! У мене недавно компа до інтернету підключили! Лижі — це кайф старих пліснявих дев’яностих, сучасний бомонд у неті відтягується. Хочеш — якось підвалюй до мене на хауз, позависаєм на пару! Життя

в натурі хаванеш!

Софійці б умить зорієнтуватись і вхопитися за нагоду! Не кожній щастить удвох із таким красенем в інтернет! Ну, зависла би, відтягнулась! Так ні: зашарілась, закашлялась, виправдовується!..

А тепер от маєш: катайся, Софійко, з гірки, поки справді ніг не покрутила на цих скелях! Та ще й тато, почувши, що Вада не буде, запросив на вільні лижі... Сашка! Той же — вибриком! Не завадили ні робота, ні домашні клопоти! І ти ба, як вишиває — мовби з лижами народився! Навіть за неї, Софійку, забувся: з татом і Пустельником одне з-поперед одного, скоро гору зітруть!..

— Ну, Софійко, молодчинка ти, що нас до лісу витягла! — тішиться тато.

— Давай приєднуйся! — гукає щасливий Пустельник.

— Перепочину! — опускається на той самий камінь, марно промацуючи крізь куртку, чи потоншала ще трохи талія.

Шкода, що не дізнався Вадим, як вона спритно їздить... Зате на балу таки мусить її помітити! А якби ще побачив, як Софійка плаває!.. Куди цьому з’їжджанню! Нічого дивного: вона ж не снігова людина — русалонька!

Напевно, сніг піде: спохмурніло відразу. Та й вечоріє. Ага, сьогодні ж 22 грудня! Ліда Василівна казала, що це найкоротший день у році! І все одно гарно! Якби Софійка народилася середньовічною принцесою, свій замок неодмінно поставила б саме на цій скелястій горі! Узимку спостерігала б, як з усіх боків до неї добивались би

лицарі, і вона, обрала б того, хто найкраще їздить на лижах. Дмитра обрала б, а Вадима — нізащо!

До речі, як поживає знайомий малюнок? Пообмітала свіжий сніг і знову провела пальцями по кам’яних борозенках, вишкрібаючи залишки моху та, як їх там, накипних лишайників. Одчистила решту обличчя. Ну й примітивний художник малював: замість ока — крапка, замість брови — риска! А волосся наче перекреслюється глибокою поперечною борозною.

1 2 3 4 5 6 7