Пришестя

Дрозд Володимир

Сторінка 2 з 35

Неподалік Загального двору, на згір'ї, доживало свої останні роки (бо невдовзі його поглине колгоспна ферма) старе кладовище, зелений острівок посеред чорної, як смола, ріллі. Де-не-де над хвильками могил дотлівали трухлі дерев'яні хрести. Більшість їх спиляли і спалили в печах у холодні воєнні зими. Тут уже давно нікого не хоронили. І раптом мене усього сколотнула — навіть не думка, ні! — а якесь гостре почування, відкриття, прозріння: якщо я не вперше на Землі, якщо я уже ходив по цих пагорбах, полях і ярах, колись, давно, то колишнє тіло моє похоронене на цьому старому кладовищі. Здається, десь у глибинах пам'яті лишилася смутна згадка про похорон мого колишнього тіла на цьому зеленому острівкові, шерхіт корогов, монотонне бурмотіння попа над труною, хриплувате голосіння півчих. Усі ті голоси — ніби на зітертій патефонній платівці, а сама картинка, спостережена мною збоку, згори, як на бляклій, старій фотографії. І вже я не йшов, а біг стежкою. Проминаючи старе кладовище, а скумасна поляка, жахота наздоганяла, хапала за плечі, трусила тілом і душею.

А може, думаю тепер, ми справді олюднюємо землю вахтовим способом, як нинішні нафтовики?

І все ж білий світ, і ця земля, і це село, і небо над ним існували задовго до мого пришестя на планету Земля, першого, другого чи вже сотого, не знаю.

Розумом ми усі це розуміємо, але вперше я відчув і пережив це, коли працював, ще у сімдесяті роки, в архіві і надибав на опис свого Петрушина в Рум'янцівському переписові. "Село Петрушин Чорторийской сотий, при болоте Свин, в шестнадцати верстах близ города Чернигова… В оном селе жительствуют козаки, владеет селом магистрат Черниговский… Двор старый, в нем хата одна, комора одна, сарай один, в этом дворе живет козак Василь Дрозд, урожденный оного села, лет шестидесяти, жена его Мотрона Григорьевна, урождена оного села, лет пятидесяти, у них дети: сын Семен, лет тридцати, здоров, жена Федора Климова, урождена села Халявина, лет тридцати, здорова, дочь Февросия, лет шестнадцати, здорова; у него пахотной земли и других угодий нету, имеет корову одну, овець четыре, промыслу не имеет, а бавится ремеслом возным; он, Василь Дрозд, с предков козак…" Іншої сім'ї на прізвище Дрозд у списку немає, отже, це таки — мої предки, мої прапрадіди і прапрабаби. Отже, і я — з предків козак. Сьогодні, коли у козаки пнуться усі, кому тільки не ліньки, коли хлипкенькі новітні поводирі приміряють на себе гетьманські вбрання, коли навіть учорашні друзі мої, вихідці з таких же глухих сіл, проголошують створення в Україні "духовної і політичної аристократії", самих себе, звичайно, до тої аристократії вписуючи, нагадувати про свою приналежність, хай і родову, до козацтва — аморально. Виправдовує мене лише те, що я усе це вперше опублікував у ті ж таки сімдесяті роки, не очікуючи дозволу на козацтво згори.

Козаки Дрозд і Бецик згадуються в історії Чернігівського козацтва ще у сімнадцятому столітті. У класі, здається, п'ятому я сидів за однією партою з Катериною Бецик, не відаючи, звичайно, що три століття тому наші предки разом козакували. В Історії міст і сіл Української РСР, у томі, присвяченому Чернігівщині, є коротенька довідка і про моє село. Ось декілька рядків з неї: "Перша писемна згадка про село Петрушин належить до 1623 року… У Петрушині народився український радянський письменник В.Г.Дрозд". Том з'явився друком у сімдесят другому році і мою тодішню цікавість до останнього рядка можна по-людськи зрозуміти і вибачити: якихось півтора десятка літ тому мене фактично попросили із восьмого класу, позаяк батько не мав із чого платити за навчання, а коли я таки закінчив середню школу, уже в Чернігові, не видали атестату. Атестат я "викупив" з першої своєї платні. Наприкінці кожної чверті у старших класах мене викликали до директора школи і нагадували про несплату за навчання. Не тяжко уявити цей постійний стан приниження, комплекс бідності у гордій душі не безталанного юнака. Перші декілька місяців я працював, не маючи пашпорта, бо голова петрушинського колгоспу Миронько, той самий, що звинувачував мене в контрреволюції за мій перший вірш "Берізка", про це я уже розповідав не в одній своїй книзі, не давав довідки, вимагаючи, аби я повернувся до рідного колгоспу "Шлях до комунізму". З колгоспного кріпацтва мене викупили працівники олишівської редакції, зібравшись на невеличкий бенкет у райцентрівській їдальні. Після бенкету, в окремій, для начальства, кімнатці, із соковитими відбивними, вірменським коньяком і яблучним (пінистим) сидром, ще й пивом (із бочки) на десерт, мені виписали пашпорт без довідки з колгоспу. Для тих, для кого той час уже давно скам'янів, став непрозірною, холодною брилою, нагадаю, що для дітей тодішніх колгоспників був єдиний шлях із села — через вищий навчальний заклад. Я не мав за що навчатися і вже через три дні після шкільного випускного вечора працював у редакції районної газети.

Але то уже — з іншого життя мого. Вірити чи не вірити у перевтілення душі людської, у її безсмертя, у її неодноразове гостювання на Землі, випробування, так би мовити, земним життям, — залежить від стану психіки кожного з нас. На реальності своїх тодішніх почувань, химер і фантазій я не наполягаю. Але знаю достеменно одне: десь до восьми-дев'яти років прожив я цілісіньке життя, складне, трагічне, в чомусь глибшому, внутрішньому, — і щасливе.

Щасливе, можливо, своєю чуттєвою, духовною наповненістю. Ось про це перше життя своє я і пишу "Пришестя". Пишу про Хлопчика з одної єдиної, яка існувала дивом і дивом збереглася, фотографії, позначеної на звороті тисяча дев'ятсот сорок п'ятим роком. Завдячувати маю мандрівному, з Чернігова, фотографові-інваліду і старшій сестрі Любі, яка, почувши про з'яву фотографа, не полінувалася умити, причесати мене і побігти через яр на інший куток села, у Зевченків сад. Під яблунями, на зеленій траві стояла, на трьох цибатих ніжках дерев'яна, з чорним мішком і блискучим скляним оком попереду скринька. У ночвах, наповнених водою, плавали карточки і біле лушпиння від гарбузового насіння. Сестра узяла Хлопчика на руки і опустилася на стілець перед скляним оком. Дядько сховав голову у чорного мішка, Хлопчик хотів заплакати, він боявся і того мішка, і скриньки, і ока її, але заплакати не встиг, бо сестра сказала: "Дивись, дивись, зараз вилетить пташка…" Хлопчик напружено чекав на з'яву пташки, але пташка не вилетіла, натомість щось клацнуло у скриньці і голова дядька випірнула з чорного мішка:

— Червінець із вас, кохана. Карточки — завтра.

— А де ж пташка? — крізь сльози запитав Хлопчик, глибоко розчарований.

— Уже вона в небі, — відповіла сестра. — Пташка в небі, полетіла.

Хлопчик підняв голову. Велетенський, на півнеба біло-сизий птах плив над садом. Окрайки його крил, висвітлені сонцем, яскраво сяяли. "Онєчки пташка!" — хотів вигукнути Хлопчик, але стримав себе. Він уже здогадувався: те, що чує і бачить він, інші люди не чують і не бачать. Він лише не розумів ще, не замислювався: на радість чи на горе усе те даровано йому.

Я "не примазуюся" до того викопного, доісторичного Хлопчика з фотографії сорок п'ятого року. Усі свої свідомі, дорослі роки я тікав од нього. Тікав, час від часу озираючись, і пришвидшував ходу. Тепер нарешті розумію: я біг по колу. І, виписавши коло життя, знову повертаюся до Хлопчика. Повертаюся у світ тіней. Бо уже нікого, про кого згадуватиму, нема на світі. Немає і Хлопчика, який котить по стежці вздовж призьби змайстроване батьком колесо, впевнений, що це він котить по небу сонце. Бо я — не він, давно уже. Інше, старіюче, догасаюче, витомлене земним блуканням тіло, інша душа в тій тілесній скриньці, інший розум. Що нас єднає? Хіба що печатка долі, як казала матері баба-повитуха, що приймала пологи, на лівій руці, великий родимий знак, а в душі — те ж наївне зачарування земним світом, яке дається, дарується нам один раз і назавжди і не зникає з набуттям тяжкого житейського досвіду. Зачарованість, посвяченість, обворожіння, віщунство, відьомство, перелесництво, нестандартність душі, — слів багато, але усі вони — приблизні, жодне з них нездатне виявити сутність явища, нема таких слів у людській мові — це назавжди. Це тільки твоє і більш нічиє. Кажуть, відьма свій тяжкий дарунок, своє знаття мусить комусь передати і передає перед смертю. Те, що єднає мене і доісторичного Хлопчика із очарованими очима, не передається нікому, навіть найближчим людям, навіть синові чи дочці, не передається із генами, не передається вихованням, воно хіба що повертається тобою після смерті тіла твого тому, від кого воно одержане, позичене, ким воно дароване. Куди і кому — ніхто того не відає достеменно. Є лише здогадки, прозріння. Які втаємничуєш навіть од самого себе, бо так прагнеш вірити в реальність чогось більшого, аніж земне комашіння людей, що уже і вірити боїшся.

Але поки що воно в тобі, те щасливе і гірке дарування, те знаття, для означення якого в людській мові немає слів, бо й саме воно пливке, інтуїтивне, хибке, химородне. Крутишся день за днем у колесі буденного, клопітного життя і забуваєш, що воно — в тобі. Нарешті, в один із днів опиняєшся наодинці із самим собою, на ходжених-переходжених тобою пагорбах, полях, де кожен кущ, кожне дерево і кожна бадилина вітаються до тебе, бо знають тебе уже не одне десятиліття. І настає пронизлива мить, коли тобі здається, що усе це ти бачиш уперше, бачиш іншими очима. Неначе дивом якимсь переносишся на іншу, незнайому тобі досі планету. Яскраво-жовтий від розквітлих царських свічок схил гори, із рожево-білими острівками соловейків, над якими гудуть, уже раннього ранку, невсипущі бджоли. Хвилясте, по видолку, пасмо вівса, густо-зеленого, в багатоколірних блискітках роси. Розлогий кущ полину на вівсяному полі, сизо-зелений, а може, зелено-сизий, а може, блакитний; його дрібне, рясне листячко вбирає в себе усі кольори — і землі, і неба, і трав, вбирає і — випромінює в душу твою чутливу, що бринить, як напнута туго струна. І яскраво сині очі землі — цвіт Петрових батогів, вздовж польової дороги, на гінких стеблах. І дзвіночки жайворонків над схилом, і щедре кування зозулі в лісі.

1 2 3 4 5 6 7