Семирорзум

Дрозд Володимир

Сторінка 2 з 13

Завтра з першим півнем — до клуні.

— Та знаю...

Іванко тулить холодне держално до грудей і хукає на застиглі руки — сіверець гострий, колючий. Земля мерзла, ноги в шкарбунах крижаніють, але жодна сила не примусить хлопчика покинути смолоскип і тікати на теплу піч. Навколо пітьма, хоч око виколи, і дядько Матвій не побачить сльози, що її видавив невмолимий холод.

Семирозум викрешує вогонь — іскри колють ніч крихітними, червонястими голками. Іскри сиплються на Іванкові рученята, лоскочуть теплом, Іванко розтягує в усмішці щербатого рота.

— Горить, горить! — кричать хлопчаки.

Іванкові навіть трохи заздро, що не він, найближчий сусід дядька Матвія, перший бачить тліючу губку. Він дивиться, як летять і гаснуть у польоті іскри. Вітер роздмухує губку, спалахує жмуток-соломи, Іванко ще вище піднімає смолоскипа і завмирає, напружений та врочистий, ніби сам дяк з хрестом на схід сонця у Великдень. Смола потріскує, капає на Іванкові шкарбуни і, нарешті, займається ширшим, багряним полум'ям.

Семирозум бере смолоскипа з Іванкових рук. Мерехтливе коло росте, вириваючи з пітьми зграйку хлопчаків. Двоє підтримують великого повітряного змія. Змій вище за них, вітер шарпає вощене полотно, виляскує хвостом, що губиться в ночі. Семирозум — він зараз ніби виростає в хлопчакових очах, висвітлений гуготливим полум’ям, старий сірячок та облізла заяча шапка стають схожі на вбрання богатиря — закріплює смолоскипа позад змія, і тепер він видається могутнім крилом, що ним ось-ось змахне казкова жар-птиця.

— Нумо, хлоп'ята, — каже Семирозум, дістаючи цівку і сіпаючи нитяними віжками. — Рушимо...

Хлопчаки підіймають змія, царина оживає від гупання ніг об мерзлу землю, од збуджених вигуків і щасливого дитячого сміху. Полум'я смолоскипа тріпочеться, вигинається, ніби ось-ось згасне, і раптом вибухає новим, свіжим квітом.

Усім знаходиться робота, всі поспішають, лише Іванко без діла. Він хапає повстяне охвістя змія і біжить за дядьком Матвієм по царині. Один шкарбун спадає, але Іванко вже не чує холоду, він хмеліє од вітру та радості. І вже самий кінчик хвоста в його долоні; вже й він вислизає, змій шугає угору, підсвічений смолоскипом, семиголовий, зубатий, страшний, зовсім як отой, що з ним бився Котигорошко.

— Летить, хлопці! — гукає Семирозум, і голос його не по літах молодий.— Го-го-го-о!

Іванко стоїть, задерши голову, а змій усе віддаляється, все меншає і нарешті губиться в темному, хмарному небі, тільки багристе око світить з пітьми. В Іванковій душі росте заздрість до змієвої легкості, уява несе його під самісінькі хмари.

"Коли б не випускав хвоста, змій би й мене підняв, як той смолоскип,— міркує хлопчак, тулячи до холоші босу ногу.— А потім би опустив десь за болотом. Змій дужий! Бач, як бився в полотно вітер, а змій осідлав вітер! Я б міг смолоскип тримати..."

У небі, мабуть, жахно, але дуже хочеться" в небо. Тільки б материні рукавиці надіти, бо вгорі вітер злий, геть руки застуденіють, не втримаєшся.

Хмеліє Іванко. І вже шугає під хмарами, лад болотами, лісами, над обмілілим джерелом, де купаються в жарінь корови й дітвора, над Гутищем, і вибігають з хат люди, і дивляться в небо, і мати з двору тривожно милується сином. А може, й батько бачить його здалеку, з війни... Іванкові тужно, лоскотне, щасливо, ніби в дивовижному сні...

Семирозум сміється з усіма, радіє з усіма і тривожиться з усіма, коли змій неждано шпорхає вниз, ніби потрапляє в ополонку. Але чим вище забирається вогник, тим менше радості в Матвієвій душі. З подивом пригадує, як гарячково клеїв полотняне вітрило, бо навіть самому не вірилось, що змій підніме смолоскипа. А якщо підніме, то буде свято для всього хутора, буде щось неймовірне. Але нічого не сталося, хутір спить, тільки пси розвалувались на галас та дітвора веселиться. Коли Семирозум зробив лісапету, зовсім як в отого Ковчинського економа, тільки дерев'яну, за ним бігли вулицями теж самі діти. Баби хрестилися, Денис плювався, Кирик мовчав, а Філарет злостиво посміхався. А вирізав з березового кореня бісика Антипку, якому дверима п'ятку відчавило, тільки Маріїна Любка повірила, що він ночами оживає та творить усілякі дива, ще й Гуркала попросила вирізати, бо він щоночі у димарі вовтузиться, а на очі ніколи не з'являється. В хуторі нікого, окрім дітей, не здивуєш. Темний люд і недовірливий.

Філарет, нечутно ступаючи, крадеться вздовж призьби до перелазу.

З-за рогу дихає сіверко, листя шарудить під чобітьми,— навертає на зиму,

Філарет швидше вгадує постаті яблунь, аніж бачить,— третя, четверта, п'ята, а зараз дідова могила, тоді два кроки ліворуч, де весною вштрикнув вишеньку.

Присідає. Вишня лиже обличчя скрижанілим гіллям. Камінь тутечки, прикмети, відомі йому одному, заспокоюють. Філаретові пальці ще якусь хвилину ласкаво пестять холодну землю — тут його майбутнє, майбутнє роду, і хай спалахнуть вогнем ці комори, хати і клуні, хай впадуть усі банки та контори отого хворого світу, що починається за сто верстов хляповиці, все одно Філарет лишиться Філаретом, першим і єдиним господарем у Гутищах. Кортить торкнутись пальцями золотих п'ятірок, золотих карбованців, золотих перснів, хочеться зігрітись біля золота, але він не скоро може дозволити собі таку втіху, хіба що по різдву, коли продасть кмітливим людям хлібець і поповнить своє заповітне.

Раптом внизу, за яром, знову вибухає гомін.

Філарет підводить голову і бачить крізь гілля, як над хутором рожевіють хмари. Перша думка — про клуню, необмолочений хліб та пожежу.

Він біжить, затиснувши пітними долонями ложе рушниці,— готовий до всього. Спиняється на городі — клуня непорушно височить у небі, а полум'я — далі, над хутором. І не полум'я, а щось червоне, хвостате полощеться під хмарами, ніби відьма на вінику вертає з гудів у свій димар, а піч натоплено. Філарет лячно хреститься.

Вітер котить од хутора захоплений дитячий лемент.

"Семирозумова чергова витівка! Гицеля старого",— лютує Філарет і стріляє в червоний привид.

Дробини безнадійно губляться в небі, а вогник мерехтить, дражниться...

— О-го-го! — гукає Семирозум.

— О-го-го-го! — підхоплює хлоп'яча зграя, розносячи переможний згук по царині, болотах і темному лісу.

І небо озивається. Крихітний вогник розпускається, квітка хизується червоними пелюстками. Якусь мить вона гойдається вгорі, далі починає безнадійно падати в сувору пащу мовчазного лісу.

— Загорівся... жалібно видихує Іванко.

— Загорівся... Полотно загорілося,— понуро згоджуються хлопчаки.

А за хвилину вже сперечаються, чи вітром збило полум'я на змія, чи зайнялось держално смолоскипа і вже звідти вогонь перебіг на полотно.

Семирозум мовчить.

Вогненна куля падав в ліс, на мить вихопивши з пітьми рукасті вершини дерев. Нитка вмирає, квола, байдужа.

"Треба змотати,— ліниво думає Семирозум,— треба змотати..."

Вулиця всмоктала хлоп'ячий гамір — метнулись по хатах, бо й так від батьків дістанеться. Тільки Іванко стоїть віддалік, співчутливо пошморгує носом.

Семирозум намацує цівку. Нитка повзе повільно, брудна, мокра, а разом з ниткою повзуть вчорашні й завтрашні клопоти, хмурі думки та невгамовані болі. З першими півнями треба спішити до Філаретової клуні; весь день клепати ціпом, а вдома тин валить вітер, дах промокає, картоплі тільки до посту, а Данило гне спину на Філарета за кусень хліба та латані штани, а двоє старших лежать десь у Галичині і вже ніколи не зведуться... І все-всеньке на світі таке незугарне, незатишне, а він пускає зміїв з хлопцями, ніби те личить старому чоловікові...

Нитка десь чіпляється за гілляку, Матвій роздратовано сіпає, нитка обривається. Він спльовує і важко йде до темних обрисів хат.

Іванко підбігцем навздоганяє Семирозума.

Пітьма гусне. На Філаретовім кутку одиноко виє пес. В осокорах тужить вітер.

У Матвієвім серці — ніч.

— Дядьку Матвію, треба склеїти ще більшого змія з держалном для мене,— захлинається словами та вітром Іванко.— Я одною рукою візьмусь за держално, а другою— за смолоскип, я ніскілечки не боюсь, і мама дозволять, вони мені сорочку вишити обіцяли, я все літо у Філарета гусей пас...

Семирозум стишує ходу, кладе важку, рубцювату руку на Іванкове плече.

Осінній вечір злизує з меж тини та вишняки і саме небо, що лишає по собі чорну пустку.

Бугаїха востаннє випльовує на Маріїн город лайку і грюкає сінешніми дверима. Але чорні жерла вікон насторожено чатують Марію. І вона виказує їм усе, що наболіло на серці. Лайка її важка і брудна, наче осіння пітьма, і така ж безнадійна і така ж безпомічна. Марія вихаркує слова, і після тієї клопіткої роботи на краю темного городу їй легше дихається.

Окрім простудженого Маріїного голосу ніщо ані шелесне на кутку — тільки бугай час від часу тяжко зітхає у засупоненім бадиллям хлівці.

— Щоб у твого бугая, шльондро, як і в Дениса твого пришелепуватого, всохло! —кидає Марія востаннє і вертає до хати.

Поки бреде картоплинням, заточуючись у невидимі вибоїни та перечіплюючись об сухе соняшничиння, до дна не виплескана лють сканує в пітьму злими слізьми, їй став дуже жаль себе.

А навколо тільки в'язкий морок і ніде не зажевріє, не блисне.

Бере з пригребиці оберемок вогкуватого картоплиння — знову вранці диму наковтаєшся — і, з гуркотом штурхнувши ногою зголоднілого Бриська, заходить до хати. Кидає колив'я під припічок.

— Мамо, їсти...— долинає з печі.

— А щоб ви повиздихали,— кричить Марія, радіючи, що є на кому зігнати тоскну злість.— І коли ви перестанете дзьобати мою бідну голову? Нишкніть, бо як демену...

Піч нишкне.

Марія дістає з полиці глевтяка, кришить у миску дрібними шматочками, весь час ревниво промацуючи долонею хлібинку, аби лишалось ще хоч половина. Змочує хліб криничною водою, сіє дрібок солі, береться за край миски і несподівано опускає руки. Тепла, щемна хвиля відморожує серце/ Марія дістає з найвищої полиці пляшечку з олією — берегла в борщ, по краплі,— і щедро смачить у темряві мокрий хліб. Намацує в мисниках три щербаті ложки, іде до столу:

— Вечеряти, діти...

— З олією, мамо, правда, з олією? — гукають Іванко та Любка, скочуючись з печі. Вони прислухались до кожного шереху.

— З олією,— видихує Марія всю свою ніжність і пестить долонею Любину голівку, не торкаючись своєї ложки.

Незабаром, вчувши перестук дерев'яних ложок об дно миски, запинається хусткою ? стомлено каже в темряву:

— Залазьте на піч.

1 2 3 4 5 6 7