Дан в Коднi, Вересня дня, Юзеф Стемпковський регiментар".
Р у ж и н с ь к и й (злорадно). Ага! Стемпковський не жартує. З Коднi ще нiхто не повертався живий.
С т е с я (що пiд час читання листа вхопила за руку Лабенцького, слiдкуючи з жахом за змiстом, зараз скрикує). Нi, нi, ви не зробите, ви не допустите цього! (Хапає за руки обох). Це ж неможливо — адже ж я знайшла камiнь. Ради бога, ще ж термiн не минув, ради бога! Господи, що ж робити...
Р у ж и н с ь к и й. Ага, затрiпотiла, моя перепiлочко. Ну, добре, слухай. Є така згода, ми вже зробимо тобi таку послугу. Давай твiй камiнь, я передам його зараз княгинi. Тiльки умова: за цю послугу ти повинна менi вiддячити своєю любов'ю. Розумiєш? (Обiймає її). Ми поїдемо зараз до мене, ти там не будеш така соромлива... чуєш? Я ж бачу, що ти палка, як вакханка... Очi твої горять, як алмаз. О, не дивись так гнiвно... Якби ти знала, яка насолода поцiлувати цi гнiвнi очi, кинути на подушку цю горду голову, розкрити цi пишнi, незайманi дiвочi груди (вiн задихається, розпалений жагою) i припасти до палких уст, забувши все на свiтi...
С т е с я (виривається пiсля боротьби i вiдштовхує його, обурена). Ганьба! Менi соромно за вашу честь шляхетську! (Вибiгає).
Р у ж и н с ь к и й (упавши в крiсло, не може отямитись). Яка чарiвна краса! (Прикладає руку до чола). Здається, розум мiй помутився вiд жаги.
Л а б е н ц ь к и й (усмiхається). Здається, графа дуже розпалила ця дiвчина, а все ж таки алмаз, мабуть, у неї.
Р у ж и н с ь к и й (одним стрибком зривається на ноги). Чого вартi всi нашi солодкi панянки поруч з цiєю дiвчиною, палкою, мов огонь, гнучкою i бистрою, мов турецька шабля. Але все ж таки що робити? Як забрати в неї цей алмаз?
Л а б е н ц ь к и й. Вельможний граф занадто поспiшив, вона б сама вiддала камiнь.
Р у ж и н с ь к и й. Яке глупство! Вона вiддала б його в панськiй присутностi, а це нiчого не варто. Добре, справа ще не загублена. (Пiдходить до правих дверей i кричить). Пане Мишко!
Увiходить пан Мишка, здоровенний шляхтич з величезними вусами i дурнувато-лютою фiзiономiєю.
Р у ж и н с ь к и й. Ну, то що ж, пане Мишко?
М и ш к а (несподiвано для його вроди тонким голосом). Та дiвчина приходила, вельможний пане.
Р у ж и н с ь к и й. Та невже! А ми без твоїх мишачих очей i не бачили. (Наближається до нього, таємно). Слухай. Треба зараз же, за всяку цiну, перейняти цю дiвчину! Вона поїхала до княгинi — алмаз у неї, розумiєш? Зараз же бери двох гайдукiв i скачiть чимдуж простою дорогою їй навперейми. Затямив? Треба її перейняти, поки вона не поспiла до княгинi.
М и ш к а. Розумiю, вельможний граф.
Р у ж и н с ь к и й. Сховайтесь у завулку коло Бернардинського кляштора, вона повинна проїжджати мимо. Зараз же хапайте i везiть до мене. Мiсце там глухе, — нiхто не побачить... Тiльки дивись, щоб не було галасу.
М и ш к а. О, то нехай бог милує, ясновельможний графе, хiба ж це вперше?
Р у ж и н с ь к и й. Дивись. (Киває пальцем у нього пiд носом). Не дай бог, як не зробиш.
М и ш к а. О, цо то, ясновельможний пане. То хiба ж я яка фуяра або я в бога не вiрю?
Р у ж и н с ь к и й. Рушай мерщiй. (Пан Мишка виходить). Ну, пане Лабенцький, я вже бачу, як зоря Станiслава сходить на ваших грудях.
Л а б е н ц ь к и й (захватi). О, ясновельможний графе!
Р у ж и н с ь к и й. Ну, а зараз треба кiнчати другу справу. Дивiться ж — графиня Брагiнська не приїде на суд, нехай пан Дубровський не дожидає.
Iде до дверей i зустрiчається з Дубровським, що ввiходить. Обидва холодно вклоняються один одному. Граф виходить.
II
Д у б р о в с ь к и й (сiдає в своє крiсло). Чого тут вештається цей граф? Пане Лабенцький, ви мусите, здається, знати, що в цiй залi не мiсце стороннiм особам. Листiв не було?
Л а б е н ц ь к и й (шанобливо). Негайний, вiд регiментаря Стемпковського... (подає листа) про вiдсилання злочинця Хмарного. 41
Д у б р о в с ь к и й (читає, нахмурившись, листа). "Даю цей ордер пановi Дубровському" мм... "негайно по прийняттi цього ордера... вiдiслати... бунтiвника Хмарного... Юзеф Стемпковський". (Злiсно мне i кидає листа. Зривається, обурений, з крiсла). Вiн не має нiякого права писати менi ордер i втручатися в мою юрисдикцiю... Хiба я вже не суддя на Українi! Я маю таке ж jus gladii, як i гетьман Бранiцький, маю право карати на смерть i дарувати горлом. Вiн тiльки солдат i екзекутор i мусить поважати цивiльний суд! Завтра ж напишiть листи королю з моєю протестацiєю! (Сiдає в крiсло). Га, я знаю, чиї це iнтриги! Це найяснiший граф Ружинський забiгає i спереду i ззаду, щоб тiльки не вiдчинилася клiтка i не вирвався на волю звiр, якого вiн роздратував необережно.
Л а б е н ц ь к и й (шанобливо). Але, якщо пан дозволить, зараз нiчого не можна зробити. Адже ж смертний декрет пiдписано, а вiдстрочка, що дав пан суддя, кiнчається сьогоднi о восьмiй годинi.
Д у б р о в с ь к и й (хмуро). Княгинi не було?
Л а б е н ц ь к и й. Нi, ясновельможний пане.
Д у б р о в с ь к и й (про себе). Проклята баба, вона заварила це пиво i хоче, щоб я сам його пив. (Задумується, похиливши голову на руку. Лабенцький чекає, зiгнувшись). I дiвчина ця десь загинула. (До Лабенцького). I дiвчини цiєї не було?
Л а б е н ц ь к и й (збентежившись). Якої дiвчини?
Д у б р о в с ь к и й. Дiвчини, якiй я дав ордер, — нареченої Хмарного?
Л а б е н ц ь к и й (ще бiльше збентежений). Так, вельможний пане, була.
Д у б р о в с ь к и й. То що ж ви мовчите! Що ж вона казала? Може, вона знайшла камiнь?
Л а б е н ц ь к и й (остаточно розгублений). Не знаю, ясновельможний пане. (Не витримуючи проникливого погляду Дубровського). Себто, звичайно... вона каже, що знайшла, але вiдкiля ж я знаю... Вона хотiла бачити пана суддю.
Д у б р о в с ь к и й (розлючений). Як! I ви її не допитали, поки я прийду, i вiдпустили з цим алмазом, який у неї можуть просто вiдняти. А! Я бачу, що у вас тут згода з графом Ружинським!
Л а б е н ц ь к и й. Але що ж я мiг зробити? Вона навiть не давала менi цього каменя, та хоч би й давала, то хiба ж я ювелiр, щоб знати, який це камiнь? Може, це зовсiм не алмаз, а як алмаз, то не той. Тiльки одна княгиня Вiлькомiрська має право атестацiї в цiй справi.
Д у б р о в с ь к и й (береться за голову). Неначе сам сатана обплутав цю справу тисячею судових закарлюк. Що в нас на сьогоднi?
Л а б е н ц ь к и й. Тiльки одна справа тих трьох музик, що їх затримали бiля кордону.
Д у б р о в с ь к и й. Викликали графиню Брагiнську? Злочинцi i свiдки тут?
Л а б е н ц ь к й й. Тут, шановний пане.
Д у б р о в с ь к и й. Добре. Починайте.
III
Лабенцький iде до середнiх дверей i розчиняє їх навстiж. Зараз же по обидва боки дверей становляться величезнi гайдуки з топiрцями. Увiходять Ружикський i пан Мишка. Сiдають праворуч.
В о з н и й (увiходить). Суд його королiвської милостi.
Дубровський, Лабенцькнй, Виверський i секретар займають мiсця. Возний зачиняє середнi дверi.
Д у б р о в с ь к и й. Iменем його королiвської милостi i найяснiшої республiки суд нинiшнiй оголошую вiдкритим. (Перегортає справу). Соntinuatio* (* Продовження (лат.).) справи лотрiв i людей свавiльних — музик Прокопа Скряги, Мусiя Шенчика i Лук'яна Iлька, яку справу було перенесено до очевистого виклику перед судом графинi Єлени Брагiнської. Пане возний, введiть перших двох злочинцiв.
Возний вiдчиняє дверi. Вартовi вводять Скрягу i Шенчика, що займають влаштованi для них мiсця посерединi бiля задньої стiни зали. Секретар, що займає мiсце за окремим столом, весь час записує запитання i вiдповiдi у велику книгу.
Д у б р о в с ь к и й. Мусiю Шенчику! Значить, ти стверджуєш, що нiколи не приставав до гайдамацьких куп i в жодних ексцесах або лотровських вчинках участi не брав?
Ш е н ч й к. Так, ясновельможний пане. Зроду був музика, нiколи чужого не хотiв i за багатим не гнався, — коли мав миску вареникiв, то другої не шукав, ясновельможний пане.
Д у б р о в с ь к и й (хмуро). Добра твоя вдача, Мусiю Шенчику, але вiдкiля ж це в тебе панська камiзелька взялася?
Ш е н ч й к. Що ж, вельможний пане, доводиться i юшку сьорбати, коли риби немає, — прийшлося взяти її за роботу, коли грав у корчмi якимсь добродiям.
Д у б р о в с ь к и й. Ой, чи не зi списами були тi добродiї, Шенчику? А де ж ти пострiчався з цими музиками — це твої давнi товаришi?
Ш е н ч и к. Прокопа Скрягу знав i ранiш, але вкупi не грали нiколи, а про Iлька тiльки чув, що добре грає на скрипцi. I дiйсно, вельможний пане, кращої скрипки немає на цiм боцi.
Д у б р о в с ь к и й. А чого ж це ви опинилися бiля самого кордону? Та ще розпитували корчмаря, як би перебратись на той бiк?
Ш е н ч и к. Що ж, ясновельможний пане, це тiльки чортовi, кажуть, добре грати, сидячи в очеретi, а музикам потрiбнi широкi свiти; тут нашу музику вже чули, хотiли ще подивитись, чи добрi пампушки на тiм боцi.
Д у б р о в с ь к и й. Так. Пане возний, введiть хорунгового товариша Пшепюрковського. (До Скряги, який усмiхається). Здається, ти не дуже весела людина, Прокопе Скряго. Чого ж це ти всмiхаєшся?
Увiходить пан Пшепюрковський з обв'язаною головою, сiдає на мiсце для свiдкiв — праворуч.
С к р я г а. Так, вельможний пане. Каже Шенчик, що нашу музику тут уже чули. Здається менi, що, наприклад, у пана коменданта (показує на Пшепюрковського) од моєї бандури ще й досi в головi гуде.
Пшепюрковський виявляє своє обурення.
Д у б р о в с ь к и й (усмiхається хмуро). Боюсь я, добродiю Скряго, що твоя голова скоро й рада буде густи, та не зможе.
С к р я г а. Що ж, пане, раз козi смерть.
Д у б р о в с ь к и й (перегортаючи справу). А вiдкiля в тебе срiбне люстро, Прокопе Скряго? (Скряга мовчить). Мовчиш? (Перегортає справу). А з ким це ти наводив донських козакiв на пана Спендовського — теж iз троїстою музикою чи вже соло, без акомпанементу?
С к р я г а. Сам наводив, пiвтора лиха.
Д у б р о в с ь к и й. I сам теж бив i грабував?
С к р я г а. Та вже ж не дивився, коли панiв били.
Д у б р о в с ь к и й. Я гадаю, панове, що нiчого його допитувати про iншi його ексцеси та злi вчинки. Пане Пшепюрковський!
Пшепюрковський наближається до стола.
Д у б р о в с ь к и й. В той день, як ви затримали цих музик, ви робили трус навколо, по хуторах?
П ш е п ю р к о в с ь к и й.