Нi... нi! Цього не може... цього не може бути...
Л i я (кидається до нього, обiймає його голову руками й хоче пiдняти, смiється i плаче разом). Лейзер, Лейзер, мiй любий, коханий, рiдний! Бiдний, убогий, нещасний. Як ти намучився, який ти блiдий, худий! Ходiм же, ходiм скорiше до твоєї Лiї, я змию тобi голiвоньку, я вимию твої бiднi пораненi нiжки, я поцiлую тебе так нiжно, моя любов, моя радiсть безмiрна!
Ц в i к л о в i ц (пiднiмає разом iз Лiєю убогого й веде його праворуч). Тепер я бачу, що недаремно розкрив тобi очi, моя Лiє. Бо i в щастi не зреклася ти любовi, бо не зрадили твої очi того, кого кохала твоя душа.
Виходять усi троє. Раптом чути музику, що наближається.
ІІІ
Д е х т о з г о р о д я н. Цехи! Цеховики йдуть! З музиками, з корогвами!
З лiвого боку виходить провiд цехiв з корогвами i музикою. На кожнiй корогвi — герб iз символом ремесла — черевиком, човником (ткацьким), жорном, ножицями, бджолою i т. iн. Спереду кожного цеху — цехмiстри з довгими цiпками iз срiбними головками. Всi цехи проходять пiд музику за браму на плац. Останнiм iде кравецький цех, який зупиняється. В цьому цеху, крiм цехмiстра i лавника — статечних гладких мiщан — шiсть кравцiв, худорлявих, довгоногих, в однаковому рудуватому вбраннi з ножицями на поясi замiсть кинджалiв, i шiсть кравчих, гарненьких i дженджуристих, в оздобленому мiщанському вбраннi, в лiфах i коротеньких спiдничках (балет). Цех доповнюють ще двi особи: пiдскарбiй — надзвичайно худорлява постать iз довгим носом i великим шкiряним капшуком на поясi, i "новак" — новий член цеху — молодий, гладкий i незграбний хлопець з довгим жовтим волоссям. Цехмiстер i лавники сiдають за столик коло шинку, решта стоять мальовничим пiвколом; "новак" i пiдскарбiй-посерединi спереду.
Ц е х м i с т е р (сiдаючи за столик). А що, панове лавники, чи не пора б нам запити вхiдчини новака, пана Круп'янки, на честь, гм, шановних цехових персон (погладжує себе по череву) i во славу славетного нашого цеху?
Л а в н и к и. Такi Так! Давно пора!
Ц е х м i с т е р. Пане пiдскарбiй, що належить з пана Круп'янки в братерську карбону* (* Карбона — посудина для збирання пожертвувань у костьолi. Тут — цехова складчина, скарбниця.) за вхiдчини в славетний кравецький цех доброго мiста Житомира?
П i д с к а р б i й (з поклоном). Три кварти горiлки, п'ять кварт вина, кошик пирогiв, чотири ковбаси, один марципан i два фунти свентоянського бобу, кхе, кхе, кхе, кхе, пане цехмiстре. (Кашляє).
Ц е х м i с т е р (поважно). Чуєш, пане Круп'янко?
Н о в а к. Залюбки, вельможний пане. (Дає пiдскарбiю грошi).
Ц е х м i с т е р. О, здається, ти добрий новак, будеш добрим братом. Пане пiдскарбiю, влаштуйте частування. Пам'ятай же, брате Круп'янко (пiдiймає пальця), мудрi регули славетного кравецького цеху: поважай старших, навощуй нитку перш нiж шити, не гуляй з непутящими жiнками, не крой камiзельку попереду штанiв, не позичай грошей i не сунь голови, куди не влiзе. Коли будеш це все робити, то будеш сам добрим кравцем, навiть цехмiстром.
Подають вино i страву, всi п'ють. Кравчихи гризуть "свентоянськi" стручки.
Ц е х м i с т е р. За нового брата нашого славетного цеху, пана Круп'янку, щоб був вiн добрим кравцем i товаришем!
Л а в н и к и. Аксiос, аксiос, аксiос!.. * (* Достойний.)
Ц е х м i с т е р. А що ж, панове кравчикове, давно вже ми танцювали обертаса, щось i в мене ноги сверблять!
К р а в ч и х и (плещучи в долонi). Обертаса! Обертаса!
Балет.
б кравчих, 6 кравцiв, пан пiдскарбiй i пан Круп'янка танцюють польку i обертаса, пориваючи при кiнцi танка товстенного пана цехмiстра.
Х о р (спiває).
Замовляла раз в Краковi
Гречна панна кравчиковi:
Сукню зший менi й кошулю,
Щоб нiде корсет не мулив.
Кравчик хлопець був охочий,
Примiряв корсет щоночi,
Так i сяк панянку тулив,
Щоб нiде корсет не мулив.
А панянцi все не досить.
Ще кравця до себе просить,
Ах, попала, мабуть, голка
В серце панни вiд пахолка.
Зшив кравець нарештi вбрання,
Та не вийшло без догани,
Бо не сходиться на станi
Нi корсет, нi сукня панни.
Пiсля закiнчення танка кравчихи з реготом поривають пана Круп'янку i товстого цехмiстра на плац. Цех виходить туди ж таким самим порядком.
IV
З лiвого боку ввiходить граф Ружинський i Гельця — тепер його дружина. Ружинська змарнiла, на лицi сум i мука. Ружинська зупиняється.
Р у ж и н с ь к и й (грубо). Ходiм же! Чого це ти знов стала? I так спiзнилась.
Р у ж и н с ь к а (береться за голову). Я не можу йти на плац, де натовп... менi там робиться страшно... Благаю тебе, йди сам... я поїду додому.
Р у ж и н с ь к и й (гнiвно). Цього ще не ставало! З того часу, як я одружився з тобою, нема кiнця безглуздому вередуванню. День у день сльози, зiтхання, охкання, хвороби. Дай менi хоч на вулицi здихатись твоїх дурувань.
Р у ж и н с ь к а (лагiдно). Я знаю, що я заслужила своє лихо i мушу терпiти... Благаю тебе, йди сам, я не можу йти в юрбу, я не можу йти туди, де всi дивитимуться на мою муку... Що я робитиму там iз своєю журбою... серед веселої гомiнкої юрби... Самотня, темної ночi, крадькома можу я плакати та молити прощення за тяжкий мiй грiх, за те, що зреклася свого збавителя, за те, що оддала катам того, хто врятував життя моє i честь.
Р у ж и н с ь к и й (хапає її за руку i шипить розлючений). Ходiм! Ти ганьбиш мiй рiд... Хлопська графиня!
Р у ж и н с ь к а (з гордiстю, що прокинулась в нiй пiд впливом образи). Геть! (Виривається й одступає). Не тобi б казати про ганьбу... злодiй...
Ще на початку цiєї сцени з лiвого боку ввiйшла Стеся, блiда, змучена, в розiрванiй сiрiй сукнi-сорочцi, з якої видно голi плечi i босi ноги. Вона робить кiлька крокiв, озираючись безумними очима, потiм пiдходить до жовнiрiв. Вигляд її лагiдний i сумний, в рухах немає колишньої енергiї.
С т е с я (до жовнiрiв). Скажiть, будь ласка, добрi люди, де дорога в Кодню?
1-й ж о в н i р (регоче). Спитай, дiвчино, в суддi Дубровського.
2-й ж о в н i р. У Кодню є дорога, тiльки назад немає.
С т е с я (стенувшись). Так... я знаю... назад немає, назад немає...
Р у ж и н с ь к а (з жахом i жалем дивиться на Стесю, пригорнувшись мимоволi до чоловiка). Дивись... це та сама дiвчина, що просила тодi за свого нареченого в той самий вечiр, коли... (Вона стенається). Вона збожеволiла... бiдна дiвчина...
Р у ж и н с ь к и й. Та ходiм же нарештi! (Грубо хапає її за руку, боязко озираючись на Стесю i пориваючись до брами).
С т е с я (пiдходить до Ружинської i бере її за руку). Бiдна, як поколотi голкою твої нiжнi пальчики... бачиш, вони всi в кровi... Чому ж ти шила без наперстка... (Ружинська стенається). Де твiй наперсток? Чому ж ти шила без наперстка... саван для свого чоловiка... Стривай, я подарую тобi наперсток.
Гельця з жахом вириває свою руку i закриває обличчя руками.
Р у ж и н с ь к и й (грубо сiпає її). Ось твої безглуздi вередування! Кiнчилось тим, що зiбрала юрбу коло себе.
I дiйсно, кiлька прохожих зупинилось, дивлячись на цю сцену.
V
Iз-за брами виходить суддя Дубровський з своїм гайдуком i секретарем i теж зупиняється, хмуро дивлячись на те, що чиниться.
С т е с я (що пiзнала Ружинського). А, це ти! Це ти вкрав мiй алмаз, моє алмазне жорно! (На якусь мить розум її неначе прояснився). Ти! Ти! Схопив мене i кинув у льох i вiдiбрав алмаз, що я купила цiною кровi, цiною кровi моєї! Я обволаю на тебе! Я обволаю на тебе, як на злодiя i гвалтiвника!
Рух i гомiн серед народу.
Р у ж и н с ь к и й. Проклята божевiльна! (Злiсно, зiгнувшись, поривається до брами, але вiдступає перед Дубровським, що робить крок уперед i навмисно заступає йому дорогу). А, проклятий диявол...
Д у б р о в с ь к и й (грiзно й поважно). Стiйте, графе Ружинський! Нарештi-таки прояснився розум цiєї бiдної дiвчини, i вона прямо й очевисто назвала, хто її кривдник i гвалтiвник. Iменем найяснiшої республiки викликаю вас завтра на суд, графе Ружинський! А всiх, хто чув, що казала ця дiвчина, викликаю, яко свiдкiв перед судом. Пане секретарю, запишiть зараз же всiх, хто був тут присутнiй.
Р у ж и н с ь к и й (злiсно смiється). Ви помилились, пане Дубровський! Ви не суддя бiльше в Житомирi. Вас вже знято з посади — щоб не захищали бунтiвникiв i хлопiв!
Д у б р о в с ь к и й (вражений). Ви брешете!
Р у ж и н с ь к и й (виймає з кишенi пергамент з печаткою). Ось декрет його королiвської милостi — завтра я пришлю його до вас. (Хапає за руку дружину i виходить за браму. Дубровський стоїть якусь мить приголомшений, тодi пiдiймає гордо голову i так само спокiйно й поважно iде лiворуч. Юрба шанобливо розступається перед ним).
VI
Народ хвилюється.
В и г у к и з ю р б и. Так ось якi цi графи! А Дубровського — чули — таки з'їли! Злодiї, гвалтiвники! — Добра панська правда! — А що вiн зробив? — Хiба ж ти не чув? — А хто ця дiвчина? — Та це ж Стеся Бражнюк... Геть з панами! — Тихше, дурний, жовнiри! — Ходiм на плац.— Бити всiх панiв! — Що ти сказав, хаме? Ану, пане, покличте того жовнiра!
С т е с я. Що казав той великий пан?.. Здається, щось добре... Де я його бачила? Чи не знаєте ви, добрi люди, де я бачила цього пана з золотим ланцюжком на шиї... (Тре чоло). То хiба ж ланцюжки бувають золотi?.. залiзнi... тiльки... залiзнi... Але чого це менi здалося, що й в нього руки в кровi? Хiба вiн теж був у Коднi? (Озирається навколо себе). Я питала диких гусей, чи не бачили вони, що дiється зараз у Коднi... вони довго не хотiли сказати менi правди. (Спiває).
Ой дикiї гуси, вам вiльно лiтать
Високо в небеснiй безоднi,
Скажiть менi правду, чи бачили ви,
Що дiється зараз у Коднi.
"Ми бачили зверху, як гай шелестить,
Зеленiї сосни кивають,
А десь у долинi сокира дзвенить —
То, мабуть, хтось дрова рубає".
О, нi, не рубає сокира дубiв,
I сосни стоять непохитнi...
Скажiть менi правду, що бачили ви,
О гуси, мандрiвцi всесвiтнi.
"Ми бачили зверху, як рiчка гурчить
По темних ярах та долинах..."
О, нi, то неправда, там рiчки нема,
О гуси, не мучте дiвчини.
"Так ось тобi правда, кати гайдамак
Сокирою люто стинають,
Кривавая рiчка тече крiзь байрак,
А голови в яму кидають.
А пан регiментар при ямi сидить
I голови лiчить козачi.
— Стинайте, — вiн каже, — ще мало голiв —
Не вся Україна ще плаче".
Юрба вдивляється на Стесю, глухо хвилюючись
С т е с я (побачивши жорна коло крамницi, пiдбiгає до них).