Мабуть, знов гайдамаки. Боже мiй, боже!
Дiдок киває головою, обоє виходять. Регiт.
Увiходить пак Пшепюрковський, як i завжди в доброму настрої. Жовнiри вiддають йому шану. Вiн зараз же своїм звичаєм розкидається за столиком коло шинку.
П ш е п ю р к о в с ь к и й, Гей, кубок венгжини! Тiльки справжнiй кубок, а не наперсток.
Дехто й собi сiдає.
П а у ш а (пiдводиться). Га! Кого я бачу! Пане коменданте!
П ш е п ю р к о в с ь к и й. А, пане чеснику... Прошу, сiдайте, будь ласка. (Шинкар подає кубок). Ще кубок для пана чесника. Ну, то як ся маєте, пане чеснику?
П а у ш а. Та нiчого, хвалити пана бога. Адже ж у мене немає такої важкої служби, як у пана товариша.
Проходить суддя Дубровський у пишному вбраннi чорного оксамиту, з золотим ланцюжком на грудях i з цiпком з золотою головкою. Гайдук несе за ним шаблю.
Д е х т о з ю р б и. Вiват, суддя Дубровський!
Вiн навiть не обертається.
П ш е п ю р к о в с ь к и й (ухвально). О, цей знає, як завдати гарту, нiкого без прочуханки не випустить. (Чеше потилицю). Жоден гайдамака не вийшов вiд нього цiлий. Що й казати — натоптана голова.
П а у ш а. А отже ж i вийшов.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Хто ж це такий?
П а у ш а. А той гайдамака, як його... що княгиня Вiлькомiрська обiцяла викуп за його життя.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ну, так то ж, пане, iнша рiч. Тут цiла iсторiя. Хiба ж пан не знає? (Стишуючи голос). Коли минув термiн вiдстрочки, що просила княгиня, i нiхто не принiс алмаза, Дубровський удекретував козака на смерть i вiдрядив у Кодню. Аж ось через якусь хвилину прибiгає та дiвчина i каже, що знайшла алмаз, але в неї цей алмаз нiбито гвалтовно вiдiбрав граф Ружинський. Розумiєте, який скандал, пане. Дубровський, що давно вже ненавидiв графа, зараз же помчав у Кодню, припинив страту i домiгся того, що гайдамаку помилували i заслали у Величку, коло Кракова, копати сiль. Тiльки дiвчина, як почула, що осавула вiдряджено в Кодню, так i бебехнулась на землю без пам'ятi та й пролежала так цiлий мiсяць. А як вона отямилась i хотiли допитати її, хто ж це вiдiбрав у неї алмаз, то виявилося, що в неї щось там зiскочило у головi, i вона збожеволiла.
П а у ш а. От так оказiя! Ну, а алмаз — так i пропав?
П ш е п ю р к о в с ь к и й (вихиляє кубок). Це вже ви спитайте у графа. Кажуть, що вiн продав його княгинi за майорат графинi Брагiнської, з якою тепер одружився, — цiлий Овруцький ключ, пане, десять мiльйонiв злотих. Тiльки й княгинi не дав щастя цей алмаз — син її, князь Вiлькомiрський, дiстав кулю в лоб десь у Парижi, побившись з якимось пройдисвiтом у кав'ярнi, — нема для кого, значить, i берегти цей славетний алмаз.
П а у ш а. То, може, його i не було нiколи?
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Розумiйте як хочете, тiльки Дубровський цього дiла не кинув i, побачите, таки докопається до графа. О, то голова натоптана! Вiн кожного наскрiзь бачить. Гей, шинкарю, ще два кубки вина! Пан чесник пам'ятає, як я ловив тих музик-гайдамакiв бiля кордону. Не жалiючи живота для блага короля i Речi Посполитої. То що ж пан думає? Як тiльки побачив Дубровський на судi мою зав'язану голову i взнав, вiдкiля в мене тi рани, вiн пiдвiвся з свого мiсця, пiдiйшов до мене, зняв iз себе оцей золотий ланцюжок (показує ланцюжок на собi) i надiв менi при всiх на шию... За такi, каже, шляхетнi рани мушу, каже, вiддячити пановi чим можу. Так-то, пане чеснику. (Вихиляє кубок).
Чути музику.
Д е х т о з н а р о д у. Приїхав! Приїхав гетьман Бранiцький!
Юрба поривається на плац. Пшепюрковський i Пауша теж пiдводяться.
Пшепюрковський платить грошi корчмаревi.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ну, то що ж, пiдемо i ми, пане чеснику? (Виходять за браму).
Злiва увiходять Хмарний i Шенчик. Хмарний одягнений у чорний шляхетський жупан, але без шаблi. Шенчик — у мiщанському вбраннi.
Ш е н ч и к (затримує Хмарного за руку). Як собi хочеш, а далi йти небезпечно. Бачиш, яка юрба? Якраз хто-небудь пiзнає.
Х м а р н и й. А то менi однаково. Тiльки б Стесю побачити, а там хоч i вмерти...
Ш е н ч и к. Ну, то сядьмо, хоч i тут, на цих жорнах. Звiдси ми все побачимо. (Сiдають). Ну й шалена ж у тебе голова, Василю! Ледве з-пiд сокири втiк — i знову лiзеш.
Х м а р н и й. Ну, то скажи ж мерщiй про Стесю, ти її бачив? Невже ж це правда, що вона збожеволiла? Та й що тут дивного? — хiба можна було витерпiти все, що дiсталося їй на долю! Все своє життя, всю любов, весь запал своєї душi вiддала вона справi, яку вважала святою, — визволенню рiдної людини... О, якби ми мали стiльки сили, скiльки жило в цiй бiднiй дiвчинi, не загинула б наша справа! I подумати, що вона божевiльна... День у день блукає вона по полях i по мiсту... сама, нещасна, недужа, убога... I невже ж нiхто не доглядає її? Нiхто не дасть їй напитися, нiхто не зогрiє бiдних її нiжок? Господи, то де ж твоя правда... де?
Ш е н ч и к. Вона сама не хоче. Старий Цвiкловiц кiлька разiв брав її до себе, суддя Дубровський купував їй сукнi i черевики, а вона знов пороздає все убогим, а сама ходить по полях i по мiсту... все шукає дороги в Кодню...
Х м а р н и й (стискує голову). I подумати, що той, хто довiв її до цього, — живий i не покараний! Нi! Не для того ж я визволився з-пiд сокири Стемпковського, не для того втiк iз Велички, щоб тiшився та розкошував мiй лютий ворог, мiй проклятий кривдник! Недарма ж вiн так тремтiв, боячись, щоб не вирвався з клiтки шалений звiр. Нехай же тепер побачить!
Ш е н ч и к (хапає його за руку). Та що ти надумав, безумний! Та ну тебе в болото, а з мене вже буде i однiєї лезоруцiї, добре, що хоч як-небудь голову до плiч пришили, i вона поки що держиться. (Хоче йти).
Х м а р н и й (теж пiдводиться). Не бiйся, тебе в це дiло не вплутаю. Та й чим я його вб'ю? Ти ж сам забрав у мене шаблю i нiж. Ходiм краще шукати Стесю... Тiльки б знайти її живою, тiльки б пригорнути до себе її бiдне, смутне личко, зогрiти її худенькi ручки, заглянути в її бiднi, нерозумнi, наляканi очi... Потерпи ще трошки, моя бiдна дитино, я верну тобi розум, я вiдплачу тим, хто скривдив тебе так люто. (Iде за браму. Шенчик за ним).
II
З лiвого боку ввiходить Цвiкловiц i Лiя, вилiкувана Цвiкловiцем вiд її слiпоти i пишно одягнена в оксамитну сукню, в золотих оздобах i самоцвiтах: Лiя, немов дитина, поривається до всього, що бачить своїми прозрiлими очима. Вони зупиняються коло брами, дивлячись на далекий простiр, що одкривається злiва.
Л i я (притулившись до руки Цвiкловiца). О мiй тату! Яке велике щастя бачити своїми очима цей прекрасний свiт... Що за розкiш цi зеленi поля, i темний гай, що синiє далеко-далеко... i цей плац, весь залитий сонцем... i ошатна юрба, що сновигає навкруги... i цi самоцвiти, яких я нiколи не бачила... i найкраще твоє чудове обличчя, срiбна борода i прекраснi очi, що в них стiльки мудростi i ласки. I це все щастя дав менi ти, великий, мудрий, коханий! (Вона палко цiлує його руку). Чи є ж бiльше чудо на свiтi, як розкрити слiпi очi людинi!
Ц в i к л о в i ц (усмiхається). О, якби я справдi мiг розкривати слiпi очi людям, — це б було дiйсно чудом. Немає чуда, що я вилiкував твої очi, якi не бачили тiльки тому, що був замутився твiй розум. А скiльки людей залишається слiпими, хоч i бачать їхнi очi, i горе тому, хто розкриває їхню слiпоту. Хiба ж можу я сказати цим жовнiрам, що не гайдамаки їхнi вороги, а пани, якi навмисно тримають їх самих у темрявi, крiпацтвi та злиднях. Але слiпi й самi пани, що змагаються в конфедерацiях з королем та промiж себе i не бачать, що хижi сусiди давно вже полiчили днi їхньої вiльної i безладної республiки, тiльки чекаючи часу, щоб подiлити її мiж собою... I гайдамаки слiпi, бо повiрили в ласку царицi, що продасть весь народ український, щоб тiльки держався її трон i не луснули стародавнi ланцюги, якими посковуванi хлопи по всiй землi — од Москви i до Мадрiда... Бо добре знає цариця, що кожний удар по цих ланцюгах буде чути скрiзь, де тiльки працює на панiв безправний пригноблений народ... Але бiльш за всiх слiпi євреї, що цiлують панську руку, яка ще вчора їх била... Ось поглянь, це ж нашi євреї... Вони несуть алмазну шаблю, щоб якшанобливiше пiднести її великому гетьмановi Бранiцькому (з глибоким сарказмом) за те, що вiн врятував народ єврейський вiд нового Амана* (* Аман — наближений перського царя Артаксеркса, що домiгся в царя указу про винищення iудеїв (бiблшн.).) i персiв...
З правого боку виходить депутацiя євреїв, що несе на червоних оксамитних подушках золоту, всипану алмазами шаблю i сувiй тори. Попереду два раввi, за ними кiлька заможних, пишно вдягнутих євреїв. Вони сваряться i сперечаються промiж себе, кому йти першому, кому держати промову тощо.
Ц в i к л о в i ц. О, я б хотiв послухати, як вони будуть рiвняти ясновельможного гетьмана з Мордохаєм, Самсоном i Давидом... Iдiть, слiпi безумцi, шануйте тих, хто зiпсував вашу совiсть, хто має право кинути завтра в свинячий хлiв вас i ваших дiтей за невиплату оренди, рiзати пейси або цькувати собаками за першою своєю примхою...
Депутацiя проходить за браму.
З правого боку виходить молодий єврей, убогий, по-жебрацькому вдягнений у лахмання, кульгавий, iз милицею пiд рукою.
Л i я (пригорнувшись до Цвiкловiца). О мiй тату... я знов спом'янула те, що твоя ласка примусила мене забути...
Ц в i к л о в i ц (дивиться на неї допитливим оком). О, нi, не примушував я тебе зрiкатись старих спогадiв, старого горя, моя доню... Слухай, Лiє, чи хотiла б ти побачити кого-небудь з твоїх рiдних... з тих, кого так кохало твоє серце?
Л i я (стенувшись). Нащо... нащо ти жартуєш так жорстоко! Вони ж загинули... загинули всi... i тато, i мама... i Лейзер...
Ц в i к л о в i ц. Я не жартую, Лiє... Хотiла б ти побачити свого нареченого?
Л i я (схвильовано). Лейзера? Нi... нi! Нащо ти мучиш мене!
Ц в i к л о в i ц (пiдзиває рукою убогого єврея). Пiдiйди сюди, юначе. (Убогий наближається). Чи пiзнаєш ти цю дiвчину?
У б о г и й. Нi, шановний пане, я не знаю цiєї вельможної панi.
Л i я (що придивляється iз страхом i надiєю до убогого, притуливши, руку до серця, скрикує). Лейзер! Лейзер! Мiй коханий!
У б о г и й (випускає свою милицю й падає на одне колiно, притуливши руки до вискiв, дивиться на Лiю, як на привид).