Так, ясновельможний пане, робив.
Д у б р о в с ь к и й. Чи не затримали ви яких-небудь спiльникiв цих лотрiв?
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Аякже, вельможний пане, навiть забили одного рiзуна, що збирався втекти за кордон. О, в мене на гайдамакiв жадливе око, пане суддя. В мене такий звичай: бий сороку i ворону — доб'єшся i до ясного сокола.
Д у б р о в с ь к и й. Ви плутаєте, пане товаришу, — той козак, що ви забили, проживає на тiм боцi. А чого це у вас голова зав'язана, пане?
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Це шляхетнi рани, пане суддя, що я одержав у бою з цими розбiйниками й лотрами, не жалкуючи життя для блага короля i Речi Посполитої.
Д у б р о в с ь к и й. I багато, крiм вас, одержало рани?
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ще сiм, пане суддя, — два капрали, два шерегових i три жовнiри.
Д у б р о в с ь к и й. (нiбито не знає). То якою ж зброєю заподiяно пановi тi рани?
П ш е п ю р к о в с ь к и й. (збентежений, з досадою). Адже ж пан знає, що бандурою...
Д у б р о в с ь к и й. Не дуже ж шляхетнi тi рани, коли один музика мiг переколошкати бандурою двадцять польських жовнiрiв — цiлу пiд'яздову команду. (Гнiвно). А що ж було б, коли б вас почали лупити ще цимбалами або якби у Скряги була шабля замiсть бандури...
С к р я г а (пiдiймає руку в захватi). О, якби, пiвтора лиха.
П ш е п ю р ко в с ь к и й. (наївно). То коли б пан бачив, яка то бандура... справжня сатана — тридцять струн, всi мiднi.
Д у б р о в с ь к и й. I всi заграли на панськiй головi — добра, мабуть, була музика! Сiдайте.
Пшепюрковський виходить, весь червоний.
Д у б р о в с ь к и й. Прокiп Скряга, що маєш сказати в останньому словi?
С к р я г а. Не вмiю я говорити, пане суддя, i шкода, що нiколи немає в мене того, що менi в той час потрiбно, пiвтора лиха. Якби була в мене в корчмi шабля, то не бачили б ви мене тут, вельможний пане, а коли б тут у мене була бандура, то заспiвав би я вам про Хмельницького або Перебийноса, що засiяли Україну лядськими костями. Але не спiвати менi бiльше на цьому свiтi,— тiльки не загине наша пiсня — ще заспiває її вiльний народ український.
Д у б р о в с ь к и й. Пане возний, одведiть злочинцiв i введiть Лук'яна Iлька.
Вартовi виводять Скрягу i Шенчика в середнi дверi i зараз же вводять Iлька, що становиться на мiсцi пiдсудних.
Д у б р о в с ь к и й. Лук'ян Iлько, чи продовжуєш ти стверджувати, що цього (показує) наперстка дала тобi панночка, яку ти нiбито вирятував в Яблунцях пiд час грабування гайдамаками замку пана Калиновича?
I л ь к о. Так, ясновельможний пане.
Д у б р о в с ь к и й. Значить, ти признаєшся, що був укупi з рiзунами, що грабували цей замок?
I л ь к о. (помовчавши). Так, я був у цьому загонi музикою.
Д у б р о в с ь к и й. (суворо). А ти знаєш, якi великi кривди i шкоди вчинили гайдамаки в цьому замку? Ти знаєш, що не тiльки все пограбували i зруйнували — золото, перли i шати коштовнi, — але, не дбаючи про страх божий, майже двадцять чоловiка забили i на смерть замордували, шляхетних жiнок згвалтували. Важко ж повiрити, що ти вийшов з чистими руками з цього кривавого пекла.
I л ь к о. Я був музикою, вельможний пане, а коли б хотiв убивати або гвалтувати, то не вирятував би од товаришiв тiєї панночки.
Д у б р о в с ь к и й. I ти мiг би пiзнати цю панночку?
I л ь к о. (палко). Я пiзнав би її серед тисячi дiвчат. Приведiть сюди тисячу красунь i поставте їх рядом, я пiдiйду й одразу пiзнаю ту, що дала менi наперсток тiєї незабутньої ночi.
Д у б р о в с ь к и й. Це ще не доказ: ти мiг її бачити там, коли хто-небудь iнший рятував її вiд гайдамакiв — шляхетний рицар, а не рiзун, як ти. Чи знаєш ти, як її iм'я?
I л ь к о. Так, знаю. Гельця. Але хто вона i якого роду — не знаю, та й не думав про це, коли нiс її, тремтячу й непритомну, при свiтлi пожежi серед руйнування й крику.
Д у б р о в с ь к и й. Пане возний, одведiть його поки в кордегардiю. (Iлька виводять у середнi дверi). Попросiть графиню Брагiнську.
IV
У залi напружена увага.
Возний iде в дверi праворуч, i через хвилину входить графиня Брагiнська, блiда й схвильована, але спокiйна на вигляд. Вона зупиняється недалеко вiд стола.
Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, чи знайомий вам цей наперсток?
Б р а г i н с ь к а (ще наближається до стола). Так —це мiй наперсток.
Д у б р о в с ь к и й. Коли так, то розкажiть судовi, кому ви його вiддали.
Б р а г i н с ь к а (починає розказувати спочатку тихо й нерiшучо, а далi все бiльш переконливо i натхненно. Обстанова суду, урочистiсть моменту i загальна увага надають її словам виразностi закiнченої промови). Тiєї жахливої ночi я сидiла одна в своїй кiмнатi, роздягаючись перед сном. Золотий наперсток залишився на пальцi, бо перед тим я гаптувала кошулю... Зненацька страшенний гвалт залунав по замку i захитав його стiни... галас, тупiт, стрiльба розлагалися з усiх бокiв. Мов безумна, вихопилася я з свiтлицi i побiгла в парк... Але в ту ж мить двоє чи троє гайдамакiв схопили мене на руки i понесли в темряву ночi... (Не може продовжувати вiд хвилювання). Даремно я билася в їхнiх руках i кликала на порятунок. Звiдусiль чула стогони i крики... i крiзь гiлля дерев червонiла висока заграва. I враз, коли я вже втратила надiю i майже була непритомна, з'явився невiдомий рицар. Одним могучим ударом уразив вiн лотрiв i вихопив мене з їхнiх рук. Обгорнувши своєю кереєю, однiс вiн мене в сусiднє село i залишив там у безпецi... I перше нiж зайнялася зоря, вiн зник так само несподiвано, як i з'явився. I тiльки, прощаючись, спитав моє iм'я на спомин. Три речi дала я тодi йому на спомин — цей наперсток, моє iм'я... i... (зупиняється, дуже тихо) i мiй поцiлунок, бо нiчого бiльше не було в мене в той час. Але вся моя душа належить цьому рицаревi з тiєї пори, — i йому досить тiльки прийти, щоб повести мене за собою, куди вiн схоче.
Довга пауза.
Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, чи знає цей рицар, хто ви i якого роду?
Б р а г i н с ь к а. Нi, тiльки хрещене iм'я сказала я йому в той час.
Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, чи припускаєте ви думку, щоб ваш збавитель мiг оддати кому-небудь ваш наперсток?
Б р а г i н с ь к а (палко). Нi. Мiй рицар вiддав би цей наперсток тiльки разом iз життям.
Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, обмiрковуйте вашi слова. Багато золотих мрiй роїться в дiвочому серцi, але грубе й жорстоке життя, i не так, як у мрiях, складаються його шляхи. Пам'ятайте, що вашi слова кидають смертну тiнь на iншу людину.
Б р а г i н с ь к а (гордо). Я знаю, що кажу.
Д у б р о в с ь к и й (суворо). Графиня Брагiнська, чому ви такi певнi, що тiльки рицарем мiг бути ваш збавитель? Темної ночi, смертельно злякана, майже непритомна, бачили ви цього чоловiка. Хiба не мiг це бути один з гайдамакiв? Знов нагадую вам — не змiшуйте дiвочих мрiй з грубим, але правдивим життям.
Б р а г i н с ь к а (обурена, гордо). Я не хочу навiть вiдповiдати на цю образу.
Д у б р о в с ь к и й (усмiхнувшись). Це ваше право. Пане возний, введiть злочинця.
V
Брагiнська залишається стояти бiля стола, трохи вiдступивши, поклавши руки на спинку крiсла.
Знов вiдчиняються середнi дверi, увiходить Iлько. Брагiнська скрикує i робить невiльний рух до Iлька.
I л ь к о. Гельця!
На обличчi графинi тяжка, болiсна боротьба. Радiсть змiнюється жахом, розчаруванням i нарештi огидою. Не витримавши, вона закриває лице руками.
Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, знаєте ви цього чоловiка?
Б р а г i н с ь к а (ступає крок до Iлька, очi її широко розкритi, руки стискують серце. Вона шепче, мов непритомна). Хлоп... Гайдамака... (Голосно, рiшуче). Нi! Нi! Я не знаю цього чоловiка!
Вона стоїть скам'янiла, вхопившись за спинку крiсла.
Д у б р о в с ь к и й (до Iлька). Лук'ян Iлько, чим вiддячила тобi панночка, крiм цього наперстка?
Р у ж и н с ь к и й (пiдводиться, обурений). Я протестую проти цього запитання! Це глум з шляхетної панни!
Д у б р о в с ь к и й (суворо). Граф Ружинський, ви не маєте тут нiякого голосу! Я примушу вас шанувати суд. Лук'ян Iлько, вiдповiдай.
I л ь к о. Вона... вона... (Вагається). Вона поцiлувала мене.
Загальний рух.
Б р а г i н с ь к а (вiдразу почервонiла, кричить iстерично). Хлопа! Нi... Нi... Не його, не його, нi! (Падає в крiсло i здригається вiд iстеричних ридань). Який глум... який сором, роздягли, намучили... перед всiма.
Р у ж и н с ь к и й пiдходить до неї, дає їй склянку води, заспокоює i щось шепче.
Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, ще останнє питання. Ще раз обдумайте вашi слова, чи знаєте ви цього чоловiка? Я не можу примусити вас присягнути, але не забувайте, що коли вiн дiйсно врятував вас у ту нiч, то це єдине, що може дарувати йому горло, бо, вказуючи на вас, вiн бере на себе вину за всi ексцеси i злочинства тiєї ночi.
Л а б е н ц ь к и й. Я протестую проти цього запитання. Це натиск на сумлiння свiдка.
Б р а г i н с ь к а (пiдводиться, рiшуче). Нi. Я не знаю цього чоловiка. (Падає в крiсло).
I л ь к о. Спасибi вам, пане суддя, ви бажали менi добра. Але тричi зреклася хлопа вельможна панна, бо нiколи не простить панянка, що хлоповi завдячує життям, що забив вошивий гайдамака золотого рицаря, якого берегла вона в своїй шляхетськiй душi.
Брагiнська пiдводиться, схвильована, i знову сiдає.
Д у б р о в с ь к и й (бере вiд Лабенцького заготовлений аркуш i тихо кiлька хвилин радиться з Виверським). Пане возний, введiть перших двох злочинцiв.
VI
Вартовi вводять Скрягу i Шенчика, якi становляться рядом з Iльком. Напружене мовчання. Дубровський надiває шапку, обидва пiдсудки роблять те саме.
Д у б р о в с ь к и й (пiдводиться). Пане возний! Одчинiть дверi, щоб усi вислухали смертний декрет.
Брагiнська скрикує. Загальний рух.
В о з н и й (пiдходить до середнiх дверей i тричi вiдчиняє i зачиняє їх з гуркотом, залишивши востаннє одчиненими). Silentium* (* Мовчання (лат.).), панове! Втихомиртесь для вислухання декрету смертного. (Гучно повторює тричi цi слова).
Д у б р о в с ь к и й (читає). "Iменем його королiвської милостi i найяснiшої республiки, я, Дубровський, суддя Житомирський, з пiдсудками Виверським i Лабенцьким, обмiркувавши фортельнi вчинки i гайдамацькi ексцеси нижчеменованих лотрiв i людей свавiльних перед судом нинiшнiм очевисто ставших: музик Прокопа Скряги, Мусiя Шенчика i Лук'яна Iлька, вирозумiвши i зауваживши вини кожного, а меновите* (* Поiменно (лат.).): Прокопа Скрягу, яко бунтiвника i бродягу, що наводив донських козакiв на пана Спендовського i сам його бив i грабував, i, яко сам признався, iнших шляхетних панiв окрутне забив i грабував; Лук'яна Iлька, як бродягу i лотра, що вкупi з iншими гайдамаками замок пана Калиновича в Яблунцях розграбив, великiє шкоди, гвалт i душогубство вчинив, не дбаючи нiчого на боязнь божую i на право посполите, — суд нинiшнiй за таковиє їх виступи i вини горловиє вищеменованих Прокопа Скрягу i Лук'яна Iлька на стинання шиї декретує i на екзекуцiю до регiментаря Стемпковського в Кодню надсилає.