засміявся. Потім непоро-зуміло просто в лице подивився Кіндратові й знизав плечима.
— Ні чорта не розумію! Віриш?
— Це мені без надобності. Ти мені, кажу, розкажи докладно, як це все вийшло.
Петро не слухав його і розгублено, непорозуміло водив очима по залі, по столиках, по людях. Наче тільки що Кіндрат отут його розбудив.
— Та, Петре! Не валяй дурня. Ну? Що воно за дівчата?
— А я знаю? — знизав плечима Петро і знову дурнувато засміявся.
— Е, брат, та ти, я бачу, хильнув чогось. їдьмо додому, може, дорогою протверезишся. Вставай.
Петро, сміючися, слухняно встав і пішов за Кіндратом. Вийшовши з дансинґу, Кіндрат сміливо підкликав автомобіль. Іншим разом він би цього не дозволив собі, знаючи, що Петро почав би лаятися за марнотратство.
Дорогою Петро дійсно ніби трохи протверизився і докладно-недокладно, а в головних рисах розповів про хусточку, фертика, танець. Тільки нічого не розповів йому про зустрічі очима ще до знайомства. Власне, розповідати не було про що, але розповідати можна було б усю ніч, коли б... коли б він сам що-небудь розумів.
Але коли вони приїхали додому, він, видно, вже дещо зрозумів, і через те весь одразу похмарнів. Кіндрат уже почав догадуватися, в чому річ. Але щоб перевірити свою догадку, почав дуже весело говорити про нове знайомство. А давши волю своїй фантазії, він уже натрапив на "творчу ідею". Ці панни обидві маши-ністки. Чи не можна було б їх потім, як відносини стали б ближчими, направити одну з них як-небудь до Стовера. Га?
Петро мовчав, потім хмуро бовкнув:
— Хто ж її направить?
— Ну, це вже інша річ. Це треба обміркувати. А потім... Ти от казав, що Мабель два рази сказала "кля-сова солідарність". Це, брат, не жарт... єй-бо, не жарт! Чи не з наших вона? А може, й вона в якійсь такій справі тут? Га? Ти бачиш, як накручується? Бачиш? Ні, що ти скажеш на цю комбінацію? Га?
— Лягаймо спати, от що скажу. Годі. Завтра побалакаємо.
Е, ні, Кіндрат до завтра не хотів цього лишати. До завтра, хто зна, що могло накопичитись у цього скаженого. Завтра може виявитися, що він з американкою більше не буде бачитись, і дансинги буде десятою вулицею обминати.
— Ні, чекай. Встигнемо ще спати. Ти мені скажи, що ти думаєш про те, щоб з цією американочкою справу зробити? Га?
— Яз американкою не хочу більше бачитись. (Ну, от, так воно й є!) *
— Отакої. А чого ж то так?
— А так, що не хочу та й годі.
Тоді Кіндрат підійшов до самого Петра, що скидав шкарпетки, взявся в боки й нахилив голову на одне плече.
— А дозвольте вас спитати, мосьє Вівішіскі, хто сьогодні казав про те, що справа насамперед повинна бути? Га? Забулисьте вже?
Петро зиркнув на Кіндрата і стяг шкарпетку з ноги. Нога була велика, біла, з рожевими нігтями пальців.
— От якраз для справи й не хочу бачитись, — немов би цілком спокійно, навіть байдуже сказав він і поворушив пальцями ноги.
— Так-ак? Х-хе! А чи не завгодно вам узяти делі-катненько вашого чортика за в'язи та гарненько придушити його? От ви й побачите, що річ тут не в справі, а у вашому особистому почуваннячку, в вашій амбіції. А так, голубе, так! Ти боїшся, що щось не так зробиш, що з тебе посміються. І все пішло к чорту. І американка, і справа, і...
Петро раптом з усієї сили шпурнув шкарпеткою об землю і заревів:
— Та, власне, річ у справі, чортяка його мамі! Там Україна в руїнах, всі скажено працюють, усі готуються до нової війни, а ми тут коханнячко розводимо, по дансингах стрибаємо? К чорту всяких американок!
Кіндрат навмисне-злякано озирнувся.
— Та тихше, не реви так.
Петро глянув на двері до сусідньої кімнати й мовчки почав скидати другу шкарпетку.
— Ні, неправда, тут не в цьому річ. Ти з собою лукавиш, — тихим голосом знову почав Кіндрат. — Коли б ти мав тут на увазі війну, справу, ти б не так балакав. Чекай, чекай, дай я договорю... Ти б уважніше, по-діловому поставився б до того, що я кажу. Мені що американка? Абсолютно байдуже. Я маю на увазі тільки справу. Май і ти. Коли для справи може бути користь, щоб з цією американкою бачитися, танцювати й усе таке інше, то так і треба робить. А не пхикать од своєї амбіції: "Не хочу бачитись". Ні, голубе, ти повинен, ти мусиш бачитись!
— Та хто сказав, що це потрібне для справи?! — знову визвірився Петро і зараз же тихіше додав:
— Чого ти сюди справу притягаєш?
— А того, що бачу, що тут може вийти хороша комбінація. Та ти й сам це бачиш. Ми думали, до якої стоверської машиністки підібратися. А от тобі та сама якраз і підвертається.
— Та вона ж не служить у Стьопи!
— Зараз не служить, а завтра може служити. І треба постаратись направити її туди.
— Як?
— А це треба поміркувати. А ти подумай, а що, як вона з наших? Га? А що тут щось таке є, так це ж видно. Перша ота "клясова солідарність". Потім: не хотіла, щоб ми її проводжали. Не хотіла ж виразно, аж злякалася. Правда ж? Чого ніби? А того, що не хоче, щоб адресу її знали. Обережність. А чого б була обережність у простої собі дівчини, службовки? Ясно, що тут щось є. А що може бути? Що? Злодійка, аванту-ристка якась? Та злодійки не так поводяться, та й не такі на вигляд. Значить, щось із політикою. А що в Ев-ропі небезпечне з політики, з чим треба бути обережним? Тільки одне: комунізм. Так? Вірна ж, дія-лектична ж моя аналіза, чи ні? Кажи сам.
Петро то защіпав, то розщіпав защіпку від підв'язки шкарпетки й мовчав.
— Ні, ти кажи: вірна чи ні!
— Ну, хай навіть так. А при чому тут наша справа? Кіндрат переможно й вибачливо посміхнувся.
— А при тому, що ти вже зовсім дурника строїш. "При чому"! Ніби не розуміє. При тому, голубе, що нам сама доля посилає цю дівчину. От що! З нею ми до самого чорта проберемось. Це ж, видно, просто ударниця. Знаменита дівчина! Американська пролетарка, чого ти хочеш. Та коли вона, як ти кажеш, сотні професій перейшла, то, значить, у бувальцях уже бувала. Ого! І тобі зовсім не трагедію тут розводити, що зазнайомилися з такою людиною, а танцювати, свиня ти така! Ти ж їй, видно, страшенно вподобався, хала-мидро ти!
Петро надзвичайно байдуже позіхнув і делікатно поклав другу шкарпетку на стілець.
— Ну, добре. Давай лягати спати.
— Та лягти можна. Тільки хто спатиме, не знаю — чи ті, хто так страшенно позіхають, чи інші. Ех, ти ще й приставляєшся! А певно, що сподобався! Мені та Мері казала, що Мабель не завжди така, як була сьогодні. Та й по ній же видко було. Як на тебе дивилася! Коли б це вона так на мене, так я б оце спати лягав? Та я б до ранку по вулицях Парижа ходив би та пісні виводив, саламахо ти!
— Поки в комісаріят не попав би.
— Чорт його бери! І в комісаріяті співав би. І чого справді? Пролетарка ^к, не якась буржуйка. Ну, вподобалась, ну, хай би й закохався. Так що тут грішного? А коли ще таким чином справу можна посунути, так якого ж біса ще, я не знаю. Ні, ти вибач, а завтра ми на побачення підемо, ти свого амбітного чортика прикрути так, щоб і писнути не смів.
Петро спідлоба подивився на Кіндрата й мовчав. Кіндрат підсів до нього на ліжко.
— Ну, Петре? А коли з нею зробимо нашу справу, то додому просто героями приїдемо. Та, може, ще й не самі, а з дуже приємним додаточком. Га?
І Кіндрат аж перехилився до Петра і лукаво зазирнув йому в лице. І вмить Петро обома руками обхопив його за тіло, легенько підняв догори й гепнув об ліжко так, що аж пружини задзвеніли. Потім наліг на нього всім тілом і почав душити та лоскотати. Кіндрат заходився від реготу і задушеним шепотом кричав:
— Ой, Паню! Ой, не буду! Ой, більше не буду!.. Та почують сусіди, Паню! О-ой, не буду...
Петро, нарешті, випустив його і спихнув із свого ліжка.
— Геть! Спати лягай!
Ну, певно, що тепер Кіндрат міг спокійно лягати. Тепер, дійсно, хто спатиме, а хто всю ніч пісні співатиме, не на вулицях, не в комісаріяті, не вголос, а співатиме.
Він швиденько роздягся, ліг, закурив і погасив електрику. На стелю зараз же лягла знайома постійна смуга світла від ліхтаря з вулиці, помережана завіскою і розграфлена рамою вікна.
Петро лежав тихо, а Кіндрат мовчки попахкував цигаркою, освітлюючи щоразу кінчик носа.
— А мила дівчина? Га, Грицю? — раптом тихо почулося від Петра.
— Надзвичайно мила! Надзвичайно!!! — зразу ж гаряче підхопив Кіндрат.
І гаряче, і щиро, — це чулося в голосі.
Петро крутнувся на ліжку й у півтьмі видно було, як на постелі злегка підвелася велика постать, — мабуть, сперся на лікоть.
— І скажи ти мені, Грицю, чим це пояснити. Сотні дівчат і всяких жінок зустрічав я, і дома, і тут, за кордоном, а ні одна так не припадала до душі, як оця. І в один вечір! З одного погляду! Отак усю її вже знаю та й годі.
— Таке мені було з Іванченковою Дарусьою. Пам'ятаєш?
— І кращі ж у сто раз за неї зустрічалися. Вона ж і не.така вже гарна...
— Ну, не скажи!
— Та правда. Але що мені з тої краси. Мила ж яка, щира, проста, весела. Своя! Ну, своя та й усе.
— А ще яка своя буде, як ближче спізнаєтесь, як секрет свій одкриє. У-у! Тільки ти, Паню, дуже обе-режненько підходь до неї. Не натискай ніяк. Підводь так, щоб сама тобі все розкрила. Ну, й сам, звичайно, не дуже розпанахуйся. Справа на першому місці. Аж коли зовсім вона перша розкриється, от тоді тільки...
— Та це вже нема що!
— А вона розкриється! Неодмінно розкриється. І все знесе до тебе, всі свої секрети й святощі. Жінка як закохається, то все тягне, як то кажуть, до свого кубла; придане, секрети, саму себе, аж до ниточки. Потягне й ця. Це вже видко. Ця з таких, що скупитись не буде. Як дивилася на тебе? Як дивилася! На, мовляв, усе без торгу!
— Ну, годі! Спати, спати! Годі!
Пружини задзвеніли під Петром, заскреготали зубами від болю й затихли.
Кіндрат притовкмачив у попільничці недокурка, ліг і глибоко зітхнув.
— Ех, Паню! Та як вернемося ми на Україну з аме-риканочкою, та як...
— Грицю, мовчи! Чуєш? Мовчи, а то вб'ю! Годі. Спи.
Гриць знову зітхнув, повернувся набік і сказав:
— Ну, сплю. А ти як знаєш.
І, дійсно, через дві хвилини вже обережно й ритмічно похлюпував носом, неначе човн гойдався при березі на хвильках.
А Петро лежав горілиць і невідривно дивився на білу, тоскну смугу ліхтаря на стелі, помережану завіскою й пографлену рамою вікна.
Розділ VI
Цього разу під час усього побачення Жака з Жаном Матільда була серйозно заклопотана. В неї було два роди реакції на явища життя: весела заклопотаність і серйозна.