Повість про Червоного Звіря

Забіла Наталя

ПОВІСТЬ ПРО ЧЕРВОНОГО ЗВІРЯ

1. ЯК ЧЕРВОНИЙ ЗВІР ЛЮДИНУ ВРЯТУВАВ

Темної осінньої ночі з глибокої печери, що чорніла на кам’янистому узгір’ї, вийшов Оа, як і щодня, на полювання. Довге, розпатлане волосся спадало на його обличчя, звіряча шкіра обмотувала стегна, а єдиною зброєю в сильній м’язуватій руці була палиця з загостреним камінцем на кінці.

Він лякливо прислухався до лісового гомону, вдивлявся в пітьму лісу й обережно почав сходити з узгір’я.

Чорний ліс не спав. Його незаймана ще людською рукою, заплутана довгими ліанами гущавина дихала вогкими болотяними пахощами; серед зелених гілок, між високих стовбурів, у кущах і траві ховались тварини — крилаті, бистроногі і плазуючі, що всі боялися один одного, один на одного полювали, і над якими панував єдиний закон — боротьба за існування.

Оа знав, що він є один з найслабіших, бо не мав він ані гострих зубів, ані пазурів, ані міцних рогів або швидких крил чи ніг для втечі від дужчого ворога. Тому обережно посувався він уперед, ховаючись серед гілля й листя, ввесь час готовий до оборони. Він кожну хвилину здригався, зупинявся й прислухався до найлегшого шурхотіння, і в його свідомості було одне почуття — жах. Але було ще щось таке, що примушувало його не зважати на небезпеку і все ж таки посуватися далі. Це був — голод, а в печерах на узгір’ї залишилися старі діди, жінки й діти, які вже кілька днів живляться самими коріннями й овочами. Але й коріння діставати нелегко, бо всі жінки й діти там, на узгір’ї, щодня збирають їх, і на всіх не вистачає. Вже доводиться сходити нижче в лісову гущавину, щоби добути кілька овочів або корінців, а там — небезпека на кожному кроці, з якою не можуть змагатися беззахисні жінки й діти.

Ніч все темнішала. Небо затягло чорними хмарами. Внизу, між товстих стовбурів, було тихо, але вітер усе швидше, полохливіше перебігав між верхніх гілок дерев. Ліс гомонів щось метушливо й таємно. Було темно й моторошно.

Але сьогодні він мусив принести м’ясо, вбити хоч якусь невеличку тварину...

І тому йшов він усе далі й далі.

Часом він зупинявся раптово, припадав до землі й лежав так нерухомо, щоби не бути поміченим якимсь великим та дужим звірем. Потім знову йшов, вдивлявся в смерк, але все не зустрічав бажаної дичини,

І ось раптом, пролізаючи серед високих деревоподібних папоротей, він відчув, що за ним слідкують... Полохливо обдивився навколо себе й побачив серед кущів кілька пар палаючих жовтих очей. Це була зграя вовків, чорних та кошлатих, поруч з якими теперішні сірі вовки здавалися б плохенькими цуценятами.

Оа здригнувся. Тепер вже не можна було ховатися. Вовки добре чують дух людини. Тепер єдиний рятунок — по гілках дерев, перестрибуючи з одного дерева на одне, тікати.

Все це миттю майнуло в його свідомості. За хвилину він був вже серед зеленого листя й хутко перебирався по гілках до узлісся. Внизу, серед кущів і трави, палаючі жовті очі невідступно посувалися за ним.

Ось уже недалеко й узлісся, а там, — печера, де можна добре сховатись від диких звірів... Ще кілька стрибків по гілках, потім треба перебігти невеличку галявину, — але вовки не відстають. Оа зупинився на останньому дереві; під ним зупинилися й жовті вогники; вовки тихенько гарчали й клацали зубами, — перебігти по землі — неможливо.

І в той мент налетів порив вітру, пригинаючи до землі кущі і зриваючи з дерев ліани. Гілка вирвалася з рук Оа, і він полетів додолу. Але недаремно він виріс у лісі, — хоч як це було високо, але не впав — ноги з розльоту стали на землю, і він щосили побіг.

Вовки в першу хвилину від несподіванки відхитнулися. Потім із диким гарчанням кинулися за ним.

До найближчого дерева ще було неблизько, а вовки вже тут, за плечима.

І вдруге вдарив порив вітру, диким ревом вибухнув грім і, прорізаючи темряву вогняною стрілою, ввесь ліс освітила блискавка.

Вже нічого не тямлячи, пробіг Оа ще кілька кроків і впав непритомним.

Високе дерево, до якого він біг, палало. Це блискавка вдарила в його верховину й запалила її. Вовки з жахом відхитнулись назад. Їхня здобич лежала на землі, але не можна було підступитися так близько до палаючого дерева. Вогонь — це невідома, страшна сила, проти якої жадна тварина не наважиться йти.

І, підібравши під себе хвости і все ще клацаючи зубами, вони відступили до лісу, і між кущів ще довго горіли їх жовті блискучі очі. А Оа розкрив очі й побачив, що вовки вже не женуться за ним. Лісова галявина була освітлена, наче сонцем — дерево ясно палало.

В першу хвилину звірячий жах перед невідомою силою опанував ним. Але він у той же час зрозумів, що в цій невідомій силі був його порятунок.

І він упав перед палаючим деревом на коліна й радісно вигукнув:

— О, великий Червоний Звіре! Ти з’явився сюди, щоби врятувати мене від ворогів!..

* * *

Гроза затихла, і грім тільки злегка перекочувався десь далеко, коли Оа підходив до своєї печери.

Він уже не ховався й не лякався нічого — йшов сміливо узліссям, і в його очах уже не світився жах. В руці тримав він велику суху гілку, по якій весело перестрибував і тріскотів Червоний Звір, освітлюючи йому шлях.

І звірі відступали з його шляху й тільки здалека слідкували за ним, стримуючи зловісне гарчання.

Оа підійшов до печери й гукнув :

— Виходьте всі сюди! Виходьте назустріч великому богові Червоному Звіреві, що дає нам захист і силу проти всіх тварин !

Старий дід, жінки й діти вибігли з печери. З інших печер теж почали збігатися здивовані люди. Всі вони були такі ж волосаті й напівголі, як і Оа, і всі з острахом дивилися на нього.

А він все ще міцно тримав у руці велику гіляку, по якій перебігав Червоний Звір.

— Не бійтеся, люди, — говорив Оа, — великий звір урятував мене від смерті. Ми повинні шанувати його, дати йому житло і їжу, і тоді він буде завжди піклуватися про нас.

І разом з усім племенем він одніс палаючу гілку до найбільшої печери, де її поклали на великому камені. Найстаріші діди принесли сухого хмизу й поклали на камінь, а діти й жінки прибрали все травою й квітами.

Весело спалахнув вогонь й почав стрибати по сухих гілках, а всі люди впали долу, славлячи його і благаючи в нього вічного захисту й порятунку.

— Ви бачите, бачите: Червоний Звір милостивий до нас! Йому сподобалась наша оселя і їжа, — дивіться, як весело стрибає він по хмизу, — говорили люди поміж себе.

Довго ще оточували вони свого нового бога, з острахом і надією дивилися на нього, і їм було тепло і приємно і досвітня прохолода не трусила їх.

Коли ж зійшло сонце, всі потроху розійшлися, залишивши у великій печері двох молоденьких хлопців, щоб підкладати ввесь час свіжу їжу великому Червоному Звіреві.

2. ЧЕРВОНИЙ ЗВІР ЗНИК

Кілька років минуло. Дикий праліс по-старому жив своїм диким життям. По-старому тяглася нескінчена запекла боротьба поміж слабими й сильними тваринами, де потроху сильні одужували, жили й розплоджувалися, а слабі гинули й вимирали. І знов і знов після пекучих сонячних літніх днів приходила зима, коли без кінця йшли дощі, затоплюючи низини й перетворюючи ріки в величезні озера, коли ранки були такі сірі й холодні, і звірі ховалися від холоду у своїх барлогах.

Не змінилося життя в лісі. Тільки там, на узгір’ї, де колись у печерах лякливо ховалися найслабіші тварини, люди тепер жили вже зовсім інакше. Вже не боялися люди ні холоду, ні диких звірів. Великий Червоний Звір охороняв їх від нападу ворогів, зогрівав їх у холодні зимові ранки й надавав їм більше бадьорості, свідомості своєї сили, сміливості для боротьби за існування.

Велика печера, де на камені жив Червоний Звір, тепер стала для людей святинею; щоранку приносили туди сухого паліччя й трави, і потім хто-небудь увесь час вартував біля вогню, не даючи йому згаснути.

І от одного ранку, як і завжди, всі дорослі чоловіки пішли на полювання, а діти з жінками збирали овочі й коріння. Була осінь — і треба, було зробити запаси їжі на зиму, коли не можна буде під нескінченими дощами виходити на роздобуток.

Цього дня в печері залишився хлопчик Лонг. Це був сміливий і дужий для свого віку підліток.

Підклавши на камінь хмизу й трави, він сів біля виходу з печери й почав ладнати собі новий спис з кремінною клюгою.

Легке шурхотіння в кущах примусило його прислухатись.

Тріснула гілка.

Лонг хутко скочив на ноги, стискуючи в руці свій новий спис.

З кущів вийшов Зен, Лонгів одноліток, з яким вони завжди сварилися й не раз билися.

Лонг був сильніший та спритніший, тому Зен заздрів йому й завжди бажав йому чимсь допекти. Але в той же час він трішки боявся робити це одверто, бо знав, що Оа, ватажок племені, страшенно любив цього сміливого хлопчика й завжди прийшов би йому на допомогу. Тому Зен затаював свої наміри й підходив до Лонга, як щирий приятель.

— Лонг! — гукнув він, виходячи з кущів,— ти сьогодні годуєш Червоного Звіря? Шкода, бо я сподівався, що ти допоможеш мені.

— В чім? — Лонг заспокоєно знову сів на своє місце і взявся за недокінчену роботу.

— Я вислідив у лісі оленя, якого хтось ранив учора... Його легко, буде наздогнати та вбити, та тільки я сам не зумію та й боюся йти на таке діло...

В Лонга загорілися очі.

— Чого ж тут боятися? Ти ж кажеш, він поранений, та це ж олень, а не якийсь страшний звір... Ех, якби не цей обов’язок, я би з охотою пішов із тобою!

— Так слухай, Лонге, ходім. Ну, що може статися від того, що ти якусь годину не посидиш біля Червоного Звіря ? Хіба, може, ти так боїшся його гніву?

Зен мислив так: Лонг не витримає спокусу піти на полювання, кине свій обов’язок і тоді, коли повернуться дорослі, йому добре нагорить за це.

І справді: Лонг непевно подививсь на вогонь, що потроху лизав сухе паліччя, потім торкнув пальцем новий спис і, нарешті, наважився:

— Ну, добре, ходім!

Зен вже завчасу злорадів, але він приховав свої думки й повів Лонга кудись у ліс, щоби загаяти побільше часу.

Коли надвечір усі дорослі чоловіки племені повернулися з лісу, і хтось з них зайшов у велику печеру, він побачив на камені тільки холодний попіл та чорні, напівзгорілі свіжі гілки.

В печері не було нікого. Червоний Звір зник.

Враз тривожна звістка пронеслась по всіх печерах. До священного каменя збіглося все плем’я.

— Хто сьогодні вартував у печері?

— Лонг! Лонг! — загули всі.

Оа суворо здвигнув брови.

— Покличте сюди Лонга! — звелів.

Побігли шукати Лонга, але його ніде не було.

1 2 3