Цим і ночі мало. Чатуватимуть місяць, поки не зайде, а вранці не добудишся.
— А погляньте, Миколо, чи не ваш ото з якоюсь тин підпира?
— Якщо тин, то не мій. У мене сурйозніший: шукай одразу на сіні у клуні.
— Весь, значиться, в тата?
— А що, було колись і в нас.
— Да... Закурити з досади, чи що?
Закурюють. Ідуть, гомонять собі стиха, мов бояться наполохати тих, що пасуть свою молодість. По травиці шовковій, з золотою вуздечкою. Що ні печалі їм зараз, ні воздиханій.
— І наряди роздавати не треба: кому з якою...
Пора б і прощатися — так ніч така, що і в хату не тягне!
Врешті розходяться. То один одірветься од гурту, то другий; скажуть стиха: "На добраніч",— та й зникають у себе в дворах. Де в якому вікна ще світяться, а в якому ніч палець наслинила та вогонь і погасила.
У Твердохлібовому новому будинкові ще світилося: переїхали місяць тому, то Марія щовечора допізна товчеться. То те придума, то друге. Ось і зараз стрекоче машинкою: фіранки шиє на вікна.
Став Твердохліб посеред молоденького двору, будинком замилувався. Будинок: удень очей не одвести, а зараз мов іще красивіший. Дах високий, залізний, в червоне пофарбований, димар бляшаний, оцинкований, аж горить проти місяця. Ставні узорчасті, ґанок високий, не те що у хатах сільських. А всередині — три кімнати, і кухня окремо. Маруся просила, щоб піч, але Твердохліб на те не пристав: піч тільки ледарів плодить, як що, так і на піч. Отож печам не довго лишилося й жити: от зберемося із силами та заходимося перебудовувати села на новій, соціалістичній основі — повикидаємо їх к бісу! На смітник історії.
Замість печі поставив плиту з духовкою: вари, печи, що твоя душа забажає. Зовсім мало місця займає й — культура.
Маруся все ніяк не могла до плити звикнути: то переварить, то недоварить. А хліб заходилася у духовці пекти — вуглиною узявся.
Нічого, голубонько, звикнеш! Нове завжди спершу муляє. Поки обноситься.. До колгоспу он довго звикали. А зараз скажи кому: бери землю назад — багато найдеться охочих? Та на все село один, од сили — два, три! Та й то із тих, що постарші, що пам'ятають, як на власному полі орали. А молодші й слухати не захочуть. їм трактора, машину давай. Або до міста — на навчання. І так воюйати щороку доводиться: не встигне семирічку закінчити, а вже йде до сільради за довідкою — хоче далі учитись. Ну, гаразд, підеш учитися в Хоролівку або й у Полтаву, ти підеш, другий піде, третій... а в колгоспі хто буде робити?.. Мов і не до нього говориться: очі, як у тумані Дивиться тими очима задурманеними кудись мимо тебе, куди тобі й зором не сягнути, і знай одне:
— Учитися хочу!
А коли Твердохліб наказав не давати довідок, поки хоч рік не попрацюють у колгоспі, тоді що було! До району дійшли, а таки свого добилися. Отакі песиголовці!
Виручали дівчата. Ці якось легше осідали в колгоспі: на фермах, у ланках. РіКхТіопрацює, другий, то вже про те, щоб кудись подаватися й ш думає підбирає судженого-вудженого. Так його, неборакуг^бплутає, що він уже сам на роботу до колгоспу проситься: згідно з набутою освітою. То ж поки дівчата не перевелися в Тарасівці, Твердохлібові журитися нічого. Бо дівчата тарасівські здавна красою славилися: своїх хлопців не вистачить, доберемо в сусідів...
Перед тим як на ґанок ступити, Твердохліб ще зайшов до вбиральні. Стояв той веселий будиночок трохи осторонь, в усіх на виду — теж ознака нової культури. Годі кропити кущі чи махати віхтем за клунею. Не раз дорікав Нешеретові: живемо у яку он добу, так давайте ж будемо культурні у побуті! А то натикають патиків із соняшника та й думають, що нічого не видно. Хдеш мимо двору якого — одвертатись доводиться. Так це ж нам дивитися гидко, а сторонній людині? Що про нас подумати може?..
Отак в усьому: поки сам не додивишся та не натикаєш носом, ніхто й не почухається. Мов одному йому, Твердохлібові, усе це потрібне.
Йшов до ґанку, заглянув у вікно: так і є, сидить за машинкою.
— Діти вже сплять?
— Сплять — що їм робити!
— Та я просто так...
Лишень тепер відчув, як зголоднів. І натомивсь — аж похитує. Сів важко до столу, хрипло спитав:
— їсти даси?
— Ти хоч би руки помив. Назбирав пилюги — аж сиплеться. Т то правда. Пройшов до вмивальника, пополоскав обличчя
і руки водою. Мов аж полегшало.
їв мовчки, жадібно. А Маруся знов до машинки: хоче, певно, сьогодні й закінчити. Твердохліб же, як трохи черв'ячка заморив, поцікавився:
— Як там Кім? Не приніс поганої оцінки?
Кім — старший. Як народився, то щасливий Володька й ім'я йому підібрав: Комуністичний Інтернаціонал Молоді. Скорочено — Кім. Маруся не сперечалася, дуже ж бо на той час була у чоловіка закохана, на все його очима дивилася, зате Володьчина мати-покійниця на все село пробі кричала:
— Людоньки добрі, та мій же Володька зовсім розуму збувся: назвав свого первістка так, що й не вимовиш!
До Володьки грозилася:
— Перехрести, бо й з дому зійду! І не подумав:
— Вам, мамо, старе доживати, а йому будувать комунізм. А туди Петрів та Йванів і на поріг не пускатимуть.
Так і лишився хлопець Кімом.
Ріс той "Інтернаціонал" лобурякою добрим: де яка шкода, там і шукайте Кіма. А до школи пішов, то Твердохлібові довелося й за пасок узятися: не хотів учитись. Твердохліб же і в думці допустити не міг, щоб його син пас задніх.
Зараз Кім учиться непогано. Чи то подіяв пасок, чи учителька підібрала ключик до дитячої душі, тільки добрав нарешті смаку в науці й з добрих оцінок не злазить. Одна біда: на стайню внадився. Як побачить коня, так його і затрусить. Твердохліб уже й Ганжу просив:
— Ви .мого малого, як на конюшні побачите, женіть у потилицю.
Тільки Ганжа щось не дуже наказ той виконує. Інші діти давно уже після уроків додому повернуться, а Кіма нема та й нема.
Врешті появиться. Як зайде у хату, то наче коня завели. І питати не треба, де байдики бив.
— Знов пропадав біля коней? — мати до нього. Мовчить, тільки шморгає носом. Омине матір, потиличника
по дорозі схопивши, книжки на стілець і так, мов його і не лають:
— Мамо, що їсти?
Проголодався, сердеішний! Попід кіньми лазячи.
— Ось я батькові скажу, він тобі дасть! Він тебе одучить з кіньми водитись!
Мовчить, тільки сопе.
Дочку, яка народилася через три роки після Кіма, Твердохліб
хотів назвати Тракториною або Індустрією. Але цього разу
вперлася Маруся. •
Після довгих суперечок назвали Кларою. В честь Клари 1 Істкін.
Дочка — татова мазаниця, так до нього і липне. Як заїде обідати — кида мерщій свої ляльки і — до тата. І коли тато приласкає, од надмірної втіхи, од повноти почуттів починає говорити баском.
Спить і Клара — поруч із Кімом. І Твердохліб, осоловівши од їжі, теж куня за столом. Отак за столом і заснув би — нема сили й звестися.
— Лягай уже спати. Завтра ж знову удосвіта зірвешся. Не заперечував, звівся. Минув уже той час, коли без Марусі
:"аснути не міг. Лишень, як мимо проходив, провів долонею по налитій спині дружини, похвалив:
— Та й пишна ж ти стала!.. Головиха!.. Маруся лише плечима здвигнула: йди вже, йди!
Занаряджені ще звечора підводи вирушали удосвіта. Дорога ж не близька, а наказано бути в Хоролівці о восьмій ранку.
П'ять підвід — п'ять їздових. Твердохліб довго думав та гадав, кого послати: роботящих жалко, ледарів же не дуже і зручно. Дуже молодих теж не виходило: ще щось накоять, а тоді з голови і спитають.
Врешті вирішили послати постарших. Не інвалідів, а таких, що і в колгоспі од них уже толку не дуже багато: Приходька Івана, Протасія Непідкованого, Мефодія Курочку і на підпряжку зовсім уже молодого парубка Павла Заволоку. Щоб не сказали, що колгосп "Червоний хлібороб" самих тільки дідів і прислав. Хлопцеві немає сімнадцяти, а на вид можна дати всі двадцять. Вимахав з добрячу верству, а ноги, як під ведмедем: до цих пір ще жодної пари чобіт не зносив. Бо в крамниці які не приміряє — малі, а шити — й вола не вистачить. Купували Павлові калоші: людям на валянки, йому — на босу ногу.
Чотирьох їздових набрали, стали голови сушити, кого п'ятого. Щоб за старшого був і, головне, коней доглянув.
Тут Ганжа і напросився:
— Я поїду.
Він на першій підводі і їде. Як сів на передок, як ворухнув віжками, так одразу й задрімав, бо цілісіньку ніч очей не зімкнув, з хворим лошам провозився. Від'їжджав — помічникові наказував ока не спускати із нього. То Йван Приходько, який їхав слідом, уже Ганжу й не чіпав. Обернувся, гукнув до Курочки:
— Як коні, йдуть?
— Ідуть! — весело Курочка.
— То й нехай собі йдуть, а ти паняй до мене! Удвох веселіше.
Курочка з радістю. На дорогу ізскочив, коней до воза Приходькового прив'язав та й підсів до господаря. А згодом те ж зробив і Протасій. Цей уже появився незваний: Заволока з воза власного вижив. Підсів до Протасія та й ну з нудьги нишком бавитись. Звісив босу ногу із воза і притиска підошвою колесо. Як натисне — коні й стають. Протасій уже і свистів, і матюкався, а коні стають та й стають. Мов наврочені. Врешті не витримав: прив'язав чортів до Куроччиної вже підводи та підсів до гурту.
— Угостіть тютюном.
— А в тебе що: не вродило?
— Вродило, та, бач, забув.
— Щось ти, Протасію, дуже забудькуватий став. На нового бичка гроші збираєш?
Протасій одразу ж надувся. Бо Йван спитав, як у око вліпив. Не забув, бач, і досі, як Протасій бичка на вила підняв. А хто б не підняв на місці Протасія? Якби отак узявся чистити гній, упарився та й скинув куфайку. Оглянувся, а бичок гроші дожовує. Цілісіньку пачку висмикнула із кишені вража тварина! Податок збирався до сільради однести, та нечистий напоумив гній спершу почистити. От і почистив: ні бичка, ані грошей!..
— На вже, та не сердься... Ото люди — і слова сказати не можна!
І поки Протасій мостить цигарку, Іван дума, про що б його почати розмову. Таку, щоб якраз до Хоролівки вистачило.
— І скажіть на милість,— починає він здалеку, ще як слід і не знаючи, що говоритиме далі,— чого воно .так одним людям везе, а другим не везе?
— Це в чому? — цікавиться Курочка.— У чому тобі не везе?
— А хоча б і з жінками. Парубком був — не знав, що таке дівку до тину притиснути, а женився, то й поготів...
— На вулицю батьки не пускали, чи що?
— Та де не пускали! В шияку замало не гнали.... І парубок же із мене був мов не порчений, і дівчата заглядалися, а от не везло, хоч убий...