Біль і гнів

Дімаров Анатолій

БІЛЬ І ГНІВ

Частина перша

Ніхто ще не знав, що незабаром — війна.

Ніхто й гадки не мав, що мине менше року, і па пошматовану землю впаде перший убитий і перша мати буде битися головою об стіл.

Люди жили повсякденними клопотами; клопоти ні їм здавалися набагато важливішими од тривожних подій у Європі. І якійсь тітці Ганні її зозуляста важила більше, аніж усі міжнародні події, разом узяті.

Хоча й сюди, якщо придивитися пильніше, докочувався відгомін далекої поки що війни.

Найрегулярніше про закордонні події дізнавалися з газет.

Надходило їх у Тарасівку аж тридцять три штуки: на два двори по одній. Передплачували б, може, і більше, коли б розносили щодня, а то двічі на тиждень: в четвер і неділю. Іншого листоношу давно б уже без хліба з'їли, бо не тільки ж газети, а й листи, і посилки, а там, гляди, кому й телеграма, щоб стрічали на станції. То той, кого мали стрічати, вже й онучі удома осушить, а телеграма все ще лежить у районі... То ж іншого листоношу давно б уже вигнали, а цього не чіпають: інвалід громадянської. Одна рука по плече одпанахана, друга — по лікоть, іде — рукавами порожніми світить. Цигарку скрутити і то жінку просить. Та ще і в спині два фунти осколків. То як на такого руку підняти?

Савелій Хомецко повернувся в село не одразу. Довго валявся по шпиталях, провонявся всілякими ліками так, що потім і духу їх не переносив, а медиків обходив дев'ятою дорогою. А як виписався, теж не спішив у село: подався у Харків — шукати протези. Хотів — повернутись якщо і не з своїми, то хоча б із фабричними, бо людина без рук — не людина, а гірша цурупалка. Такому хіба що торбу на плечі та з ціпком попідтинню.

Але Хоменко був не з таких: цомиратиме, а за милостинею руку не простягне. То ж коли йому врешті сказали, що нічим поки що не можуть допомогти —і— наука ще не доросла,— він тільки буркнув: "І на цьому спасибі",— та й подався світ за очі. Де він бродив, як жив — тарасівці так і не взнали: Савелій про те згадувати не любив, а коли хто цікавився, то сердивсь.

Сімнадцять літ не було чутно Савелія. Люди про нього вже й забули, тим більше що батько-мати померли, а порожню хату забрали в колгосп. Аж у тридцять шостому прокотилася чутка: повернувся Савелій. Та не сам —з жінкою. Вона якась аж на жінку не схожа: як хвойда, обстрижена, та ще й в окулярах.

— А яку б ви хотіли? Хай дякує Богові, що хоч така за нього пішла.

— Як же вона з ним, бідолашна, й живе? Він же й матні сам не розстібне.

— Якось та живе, якщо досі не кинула. Повернувшись, Хоменко не став домагатися хати:

поселилися в бездітної удови Василини. І за якісь кілька днів уся Тарасівка знала, що Хоменкова жіночка таки справді з-за вутла мішком прибита: мало того що окуляри носить, а ще й читає. І днює, й ночує з книжкою.

— І на хвильку книжку не випустить з рук,— розповідала удова.— їсть — і то книжку до носа... От побий мене грім, якщо я брешу!

— То вона, мо', не нашої і віри?

— А кат її зна!.. Тіки я теперечки уночі замикаюся: ще візьме ножа та приріже...

Однак минав час, а Василина лишалась живою. В селі трохи пригасла цікавість до незвичайної пари і все менше було охочих пройтися мимо двору та мов ненароком заглянути у вікна. Тим більше що й Савелій, посидівши щось із тиждень у хаті, прийшов до сільради: давайте роботу.

Там довго чухмарили потилиці, роздумуючи, куди б приткнути каліку. На клуб поставити? Так який із нього буде завідуючий, як він і замка сам не навісить?.. Сторожувати до крамниці? Теж не виходить. Там же який не є, а крам. Ану ж полізуть злодії — що Савелій робитиме? Наставлятиме куксу: "Стій, бо устрелю"?.. 1 Врешті Савелій сам підказав:

— А листоношею?

— Листоношею то мона було б... Тіки ж чи справитесь?

— Та якось уже справлюся.

Отак і став Хоменко листоношею.

Двічі на тиждень, в середу і суботу, до Хоролівки вирушала підвода. На підводі — бідони з вершками з-під сепаратора, попереду — їздовий, а поруч — Савелій із чорною порожньою сумкою через плече. Здадуть вершки, заїдуть на пошту, і вертається Савелій уже з набитою сумкою: і газети, й листи, а то, гляди, й посилка під боком.

На півдорозі до району — невеликий гайок. їздовий, коли їдуть ще в район, обов'язково туди заверне. Зупинить коней, одкупорить крайній бідон:

— А скуштуємо, що вони сюди наколотили! Прикладалися по черзі. Пили, скільки могли: дармове ж,

не куповане! Савелія спершу канудило, потім звикнув: випивав по літрязі. Морда стала біла, молочна, навіть на шиї, сухій та захарчованій, геть розгладилися зморшки, і чи то од вершків, чи з якоїсь іншої причини жінка Савелія, до цього бездітна, розв'язала враз пупа. По хлопчикові, по хлопчикові, та всіх здорових, нівроку, наче бичків. Ще одне не встигне одмахати в колисці ноженятами, а вже друге до маминої циці дереться.

Однак навіть діти не одірвали її од книжок. З дітьми більше поралася Василина, вона їх і мила, і годувала, вони вже й самі з усім бігли до неї, а не до рідної матері. Бо матір поки од книжок одірвеш, то і в штаненята накладеш. Та ще до тата, якого дуже любили: стрічали всім гуртом ще за двором. Вийде, бувало, Савелій надвір, сяде навпроти сонечка, а вони по ньому, як кошенята.

Повернувшись із району, Савелій розносив пошту наступного дня. Вставав рано-вранці, особливо в неділю. Ще й не світає, а він уже штурхає жінку, щоб помогла одягтися, і, сяк-так поївши, рушає селом. У двори не заходить: в останні роки в Тарасівці появилися собаки якогось заводу скаженого,— всі чорної масті і люті, як тигри. Так і цілять іклами в горло, а якщо не дістануть, то хоч за литку. Тих, смирніших та ласкавіших, перестріляли ще в тридцять п'ятому за наказом Твердохліба: підходимо впритул до соціалізму, а в соціалізмі ні замкам, ні собакам місця немає.

То ж якийсь час у селі було, як на кладовищі. Особливо вночі: вийдеш із хати, а* навкруг наче вимерло.

Невдовзі хтось із тарасівців, знудьгувавшись за живим голосом у дворі, дістав сучку: чорну як сажа і таку люту, що й сам попервах боявся підступатися до неї. Від сучки тієї й розповзлася нова порода по всьому селу. Навіть Твердохліб не витримав: привіз якось із району німецьку вівчарку, ростом із добре теля. Ще і вчену: мало газет не читає. То ж тепер, вважайте, біля кожної хати свій сторож, і Хоменко не заходить у двір, а гупає в хвіртку ногою. Лупає і сердито гука:

— Гіване!.. Та чи тобі позакладало!..

На поріг виходить заспаний Іван. Чухмарить розхристані груди, позіхає, аж щелепи тріщать, запитує:

— Тобі іншої роботи нема — людей серед ночі полохати? То бригадир щоранку мордує, а це тебе нечиста сила під ворота піднесла!

Ішов через двір, навалювався гарячими грудьми на ворота:

— Що тамечки пишуть?

— Пишуть, щоб ти раніше очі продирав! — сердито Савелій.

— А все ж таки?..

— То вже сам прочитаєш!

Савелій схилявся над сумкою, ловко висмикував зубами газету.

— Коли її в біса й читати? — журився тим часом Іван.— Щоднини так нагарцюєшся — рачки додому прилазиш. Забув уже, коли й жінку обнімав...

— Гріха менше буде.

— Та воно ж якби отой гріх та не був таким солодким,— скалив уже зуби Іван.— Ще ж і в заповідях написано: не согрішиш — не покаєшся. То що — дурні люди їх писали?

Савелій вже одмовчувався. З цим Іваном тільки зв'яжешся — до вечора не одстане. А йому ж усеньке село оббігати. Закривав сумку, йшов далі. А Йван, тримаючи обережно газету, вертався до хати. Клав на покуті, поверх інших: попораємося по хазяйству, отоді й почитаєм.

По обіді брав газети під пахву, виходив на вулицю. Там уже на колодці чекали безгазетні сусіди: смалили махорку, аж дим коромислом. Бо наодинці вроді з таким смаком і не куриться, як у кумпанії. Навіть недуже охочі до курива, навіть ці не витримували: тяглися до кисетів. То що вже казати про затятих! У яких нігті жовті і вуса мов посилані сіркою. Передерій он уже другу куфайку докурює. Визнає ж лишень кресало, бо від сірника смак зовсім не той, а де кресало, там і вата: на ґніт. Він потроху з поли і висмикує: одну куфайку скурив, тепер за другу узявся.

Підійшовши, Іван статечно вітається та й сідає якраз іпосередині, щоб було одинаково чутно і лівим, і правим. До 'нього одразу ж тягнуться дружно кисети: вгощайся, з якого захочеш. Та Іван порядок знає, пам'ята, до якого залазив минулої неділі. Непоквапом запускає руку до чергового кисета, довго майструє цигарку — набива собі ціну.

Починали найчастіше з погоди. І завжди виходило так, що раніше й погода була, як погода, тепер же чорт його зна й що! Треба дощу, а воно пече, аж шкіра облазить. А посеред жнив дощами періщить. Й обов'язково хтось із старших докине:

— Порозоряли церкви, от воно й одливається.

— Дак Бога ж немає! — кукурікне молодший.

Той, із старших, помовчить, цілячись глузливо примруженим оком.

— А ти там бував?.. То ж сиди і не рипайся...

— А хіба раніш посух не було?

— Були, та не такі.

Скаже, як припечата. І молодшому лишається хіба що знизати плечима та прикусити язика. Бо почнеш сперечатися, неодмінно почуєш:

— І що б воно ото знало! Сиділо б уже та мовчало!

То ж молодший замовкає завбачливо, і так цікаво розпочата розмова гасне, мов вогонь без соломи. Натомість заводиться інша:

— Не чували: солому скоро даватимуть?

— А тобі спати ні на чому?

— Мені то є, а от корові немає... Жінка вже й голову проїла: діставай солому де хочеш!

— Передай своїй жінці, щоб лаштувала корові перину.

— А то чому? _

— Бо розпорядження таке вийшло: хочеш соломи — увесь гній на колгоспне поле одвези.

— А на город?

— А на город, то вже як хоч... То вже хоч з-під себе носи...

— Та що ти його умовляєш? — втручається інший.— Як Твердохліб роз'яснив?.. Тому, хто працює чесно в колгоспі, город зовсім непотрібен. Той із колгоспу все матиме.

— Батькові своєму розкажи! — вже сердиться' перший.— Ти багато минулого року огірків із колгоспу приніс? А помідорів, цибулі?..

— Та я хіба що... То Твердохліб так сказав... А молодший знов не витримує:

— А хіба у колгоспі не можна ті ж огірки сіяти? 1 помідори, цибулю?

— На голові своїй дурній посій! Я на своєму все літо що захотів, те і вскубнув. Чи на борщ, чи до картоплі.. А в колгоспі як поставлять сторожа з пукавкою — принесеш тільки солі у гузні.

— Хо-хо-хо! І солити не тре,ба!

— Смійтесь, смійтесь!..

1 2 3 4 5 6 7