Редактора вчити не треба — закруглив.
То скільки ж це буде, як на оті сімсот п'ятдесят грамів помножити?
— Множте на вісімсот — будете ще на грами розмінюватись! Помножили. Отримали не багато не мало: одну тисячу
триста шістдесят кілограмів.
— Закругляй до півтори!
Розпитавши про все, що положено, Путько зводиться з крісла.
— Чорнильницю приведи у порядок! — наказує Твердо-хлібові.— Знайшли, де недокурки гасити!.. А то скажу от редакторові — він тебе на весь район пропечата!
"Запиши", однак, не додав, і всі зрозуміли, що Путько погрожує жартома. Твердохліб, відповівши, що і це зауваження він обов'язково врахує, запитав:
— Як, Митрофане Онисимовичу,— на ферми чи до Наталки? Путько відповів, що до Наталки. Подивився хитренько на
Твердохліба, запитав:
— Сват уже ж, мабуть, давно в неї сидить? Помітив-таки, як Твердохліб моргнув бригадирові!
В машину, окрім Путька та редактора, втиснулися й Твердохліб з Нешеретом. Заступник і бригадир лишилися у конторі. Твердохліб наказав нікуди ні кроку: може, знадобляться.
Наталка недалеко од колгоспного двору й жила — бригадир давно уже добіг. Ще недавно тут було поле, а тепер у два рівні шнурочки стали хати. Зселяли минулого року із хуторів — майже кожного хазяїна облогою брали. І вмовляли, й погрожували, що трактори пустять та все к бісу розвалять, якщо по добрій волі не схочуть.
Та воно і не диво: тут же і садок, і колодязь, і хлівець, і сарай... То кидати оце, все і їхати на голу толоку? Там же і дерево не ростиме, і вода гірка, як полин!
— Та чи ви'її куштували? Ви спершу колодязь викопайте, а тоді уже й говоріть!
— Нащо мені пробувать, як я знаю й без цього!
Отакий у нас народ! Спробуй із ним поговорити но-людському!
Найдовше воювали з Протасієм. Цей як уперся — тиждень морочились. Аж поки Нешерет придумав: послали Протасія з підводою на шлях, і за два дні, поки його не було, розібрали та й перевезли до села хату і все, що було при хаті збудоване. Садок же вирубали і двір переорали. Повернувся Протасій, а його хата вже на новому місці: цілою бригадою ставили!
— А Кононенки як — не опиралися? — цікавиться Путько.
— Старі трохи покомизилися, але Наталка нам помогла.
— Чув? — до редактора.— Запиши!
Наталка стрічала гостей у воротях. І бригадир виглядав із-за клуні: стерігся, щоб не помітив Путько. Твердохліб йому махнув досадливо: виходь уже, зна все одно!
Наталка у хустці барвистій, у платті новому, у туфлях чорних, модельних: одягнула що мала найкращого. Бригадир же попередив: "Для газети зніматимуть!" Руки-ноги засмаглі, а обличчя біле: все літо од сонця берегла, хусткою по самісінькі очі обв'язувалась. Стоїть, бісова дівка, як намальована,— очей не одведеш! Вибрав Твердохліб під орден ланкову — не промахнувся.
— Ну, дочко, приймай сватів,— вилазив із машини Путько.— Чи, може, уже засватана?
— Як для кого! — сміється Наталка. Розбитна, у матусю вдалася! Батько, той би давно од машини за хату сховався. Наталка ж із Путьком уже добре знайома: була в районі на зльоті, і він кілька разів прямо у поле до неї навідувався. Незвичайна ж ланкова: взяла найвище на весь район зобов'язання. Вже не раз красувалася на шпальтах районної газети: коли сама, а коли і з своїми дівчатами; а тепер треба заготовити парадний портрет.
Редактор мостив Наталку і так, і сяк — ганяв по всій хаті. Хотілося ж, щоб кожному, хто на майбутнє фото дивитиметься, було добре видно не тільки ланкову-орденоноску, а й те, як вона живе, які її духовні попити.
— Патефона ні в кого немає?
— Та один є... У директора школи.
Погнали машину по патефон. Колядко сам на колінах і привіз: що була нагода з начальством привітатися, а що й боявся — зіпсують.
Поставили Наталку біля патефона: пластинка крутиться, музика грає, редактор цілився, цілився,— ні, не виходить! От якби іще показати, що Наталка не просто відпочиває, а й тримає виробничий зв'язок... Ну хоча б і з правлінням колгоспу... По телефону дзвонить, чи що...
По телефону? Так це в один мент!
Цього разу машина погнала до контори: Твердохліб наказав бригадирові "віялку" зняти і дроти обрізати. Потім почепимо. І вже навздогін:
— Сталіна прихопи!
— Якого: того, що у вас, чи того, що в сільраді?
— Того, що у мене!
Привезли й телефон. Приладнали на живу нитку до стіни, а Сталіна трохи вище повісили, щоб якраз над головою. Стала Наталка біля телефону, трубку до вуха піднесла: слухала щойно патефон, а це якась думка важлива ускочила до голови, от вона й дзвонить в контору,— так, мов і так.. І Сталін над нею — це Твердохліб здорово придумав, нічого не скажеш!
Поклацав редактор фотоапаратом, скільки треба було,— стали прощатись з Наталкою.
— Готуйся в Москву. До Калініна в гості...
Буде-таки орденок! Митрофан Онисимович слів на вітер не кидає!
Зняли телефон, портрет, патефон назад оддали та й поїхали: Путько ще хотів побувати на фермах. Бригадир же, що прибігав до Наталки, майнув навпростець до Твердохлібової хати: попередити, що гості скоро будуть.
А там кипить, а там шкварчить: і смажене, й варене. Маруся другий день од плити не одходить. Чоловік же разів десять нагадував: приїде не хто-небудь — сам товариш Путько! То щоб не довелося червоніти.
Вчора сама весь день прокрутилася, сьогодні комірник свою жінку на підмогу прислав. Маруся червона, сердита (підгоріли пиріжки в духовці), лаяла і свого чоловіка, і всіх на світі гостей. Що їй уже давно в печінках. Хто не приїде, хто не заявиться, обов'язково до голови лізе обідати. "Марусю, вгощай!" Дихати вже Марусі не хочеться!
— А так, а так,— підігрівала, як у сопілочку, комірничиха.— Ми вже давно із своїм толкуємо: де воно совість в тих людей? Думають, що як голова, то у нього й бочка бездонна.
Не встигли й упоратись — бригадир на поріг
— Володимир Васильович передавали, що скоро вже будуть!
— А ваш Володимир Васильович не передавав, хто нам дров нарубає! — Маруся сердито.— Сам побіг ще удосвіта, а ти, жінко, хоч розірвися!
— Дров немає?.. Так чого ж ви не сказали? Я миттю.
— Дякую, вже сама нарубала^
— Чого там,— втрутилася комірничиха,— хоче помогти чоловік, хай і поможе. Ідіть, ідіть, Остапе, врубайте хоч трохи...
— Біля сараю сокира! — услід вже Маруся. Бригадир зацюкав згодом за вікном, наче дятел.
— Отак і мій,— скаржилася тим часом комірничиха.— Устане, посніда та й повіється до свого колгоспу. А вдома хоч земля не роди... А то наведе гостей повну хату — хоч сама на сковороду сідай! Добре, що сало та яйця не переводяться,— утовчеш, кілька десятків та й їжте, хоч подавіться...
Упоравшись біля плити, стали готувати на стіл. Маруся скатертину дістала крамничну, новісіньку ("Заллють же, загадять, що й не доперетесь!" — бідкалась комірничиха), тарілки розставляла і біля кожної — по виделці: точнісінько так, як бачила колись у гостях в Хоролівці; ще й чарки на ніжках високих, що їх чоловік нещодавно привіз. Чарки мов скляні, а торкнеш — малиновим дзвоном оддзвоніоють. Комірничиха тільки прицмокувала. Буде ж завтра дзвонити по селу, які чарки виставля головиха на стіл. Та хай собі дзвонить, Маруся того не боїться: куплене чесно, не крадене. Ніхто ще не посмів на її чоловіка сказати, що десь щось незаконно узяв.
Тільки зібрали на стіл — новий посланець. Тепер уже комірник.
— Драстуйте в хату!.. Так що зараз і будуть... Оце ось куди? Дістає сулію — під полою приволік. Та ще й городами:
менше бачитимуть — менше й гріха.
— Господи, я ж іще і не вдіта! — забідкалась Маруся.
— Та йдіть перевдягайтеся — я вже сама впораюсь,— сказала їй комірничиха. І до чоловіка: — Став-но сюди!
— Градусів на сімдесят буде! — не втерпів — похвалився комірник.— Без сірника загоряється.
— Ви вже скоро й самі згорите! Не треба й підпалювати!
— Чув? — поскаржився комірник бригадирові, який саме дрова до хати вніс— Робимо, робимо, та ще й випити нам не дають.
— Вам не даси!.. Як неділя, так і борода у горілці!.. Аж капотить.
Трохи згодом прийшли і заступник та другий бригадир:
— Не приїхали?
— Та зараз будуть.
З хати уже й не виходили: до столу запрошені. Посідали на лавку, у вікно поглядають, щоб не взівати.
Підкотили у сутінках: заїжджали іще до ставу. На ферму як зайшли, Твердохліб навмисне Путька поперед себе пустив. Там, посеред проходу, поріжок. Наче і невисокий поріжок, а доярка яка як забуде, обов'язково перечепиться. Воно хоч і електрика, та лампочок обмаль: так, аби дійки намацати.
Путько й шкопиртнувся:
— Тобі що, лампочку зайву важко вкрутити? — сердито до Твердохліба.— Так я привезу особисто.
— Лампочки не жаль, давно б уже навішали скільки треба...
— Так чого ж ви?..
— Генератор не тягне, Митрофане Онисимовичу! Генератор у нас заслабкий...
— Зайшов би до мене — щось та придумали б. А то — генератор!
Дякує Твердохліб і не нагадує, що якось уже був у Путька. Та лише заїкнувся про генератор, той на нього мокрим рядном:
"В тебе що: інших ділов зараз немає? Тут ось хлібоздача горить, область дихати не дає, а йому — генератор!.."
Під гарячу руку, видно, підліз. Митрофан Онисимович такий: добрий, добрий, а розгнівається, то й не підступайся до нього!
— За язика вас треба тягнути! — бурчав тим часом Путько.— Де ставити збираєтесь?
— Та на греблі ж!
— Ану, поїдем подивимось. Може, там так намостили, що й генератор не варт виділяти!
Походили по греблі, Путько навіть пальцями воду пробував: скупатися б, якби оце літо було! Забув уже, коли і в річку заходив. Міг би в неділю, у вихідний, але де? Не буде ж голова райвику разом із іншими ("З протчими",— як сказав Митрофан Онисимович) лізти у воду! Авторитет свій підмочувати!-
— Так тому й бути — присилай по генератор! Умовили тата._
Сідали в машину зовсім уже веселі. Нешерет навіть дозволив собі помріяти вголос:
— Та ми, натурально, усе село заллємо електрикою. Якби ще стовпів де дістати...
— Дам і стовпів,— розщедрився зовсім Путько.— Тільки глядіть мені, щоб до Нового року і засвітили!
— Засвітимо! — Твердохліб упевнено.— Так засвітимо, що вся буржуазія посліпне!
— Чув? — Путько до редактора.— Запиши!
Редактор чирк-чирк у блокноті: "електрика", "риси нового". Потім уже розгорне на цілу колонку, а це, щоб не забути...
Заїхали прямо у двір. Твердохліб, пропускаючи наперед
J Іутька, гукнув до дружини: 1
приязно до Путька:
— Марусю, приймай гостя дорогого! Маруся, в світлій батистовій блузці, у вузькій синій спідниці, ) черевиках з блискучими пряжками, mje й на закаблуках високих <"[ ми вміємо одягатися не гірше ваших, міських!")...