Ех, була б моя воля, кинув би все: і Федору, й хазяйство, прихопив би синів та й покотив би оцим гостинцем, куди очі дивляться, їхав би й їхав, через усі, які є на світі, землі, роздивлявся б, як ріжні люди живуть... Того підвіз, того підсадив,— розпитував • ні. хто він гаки її і яка йому випала доля...
— Так би ти й зумів по-їхньому! — заперечив Курочка.— Він тобі — бе, а ти йому — ме...
— Навчився б,— Іван переконано.— Голод навчив би, як по-їхньому хліб та вода... Зате ж і світу побачив би!..
І таке, мабуть, привиділося Йванові, що він аж замовк. І засіяне ріденькою щетиною, помережане дрібненькими сміхотливими зморшками обличчя його стало як у дитини.
А валка рухалася й рухалася, похитуючи головами коней, порипуючи сонно возами, і Курочка знов задрімав — напустив біленьку плівку на очі...
їхали до пізнього вечора. їхали й наступного дня — добралися до місця вже по обіді. І свиснув вражено Йван Приходько, як побачив, куди вони приїхали, а Курочка тільки головою крутив та приойкував: на широченному полі, вирівняному, укатаному, мов тік, вишикувані в довгі ряди, стояли вкриті брезентом літаки. Скільки їх там стояло: сотня?., дві?., три?..— важко було й угадати. І по всій тій площі: поміж застиглими, націленими в небо літаками, побіля величезних, недобудованих ангарів, по численних дорогах, доріжках, стежинах розтривоженими мурахами снували військові. Всі вони щось робили, всі кудись квапилися, і трудно було розібрати, що вони роблять. А праворуч, за добрі гони, стояв зосереджений гул: там без кінця то злітали, то сідали тупоносі, на джмелів схожі машини. Навіть Протасій, скинувши із себе вічну байдужість, ожив од того дива,— заворушився на возі, зняв зачудовано шапку, мов збирався молитись, гукнув до Приходька:
— Іване, поглянь, що робиться! — наче той і не роздивлявся в усі очі довкола.
— Ну, хлопці, бути війні! — сказав трохи згодом Іван. Трохи згодом, коли якийсь військовий наказав розпрягати коней та відпочивати до завтрього. А завтра уже й за роботу.
— Звідки ти знаєш? — поцікавився Курочка.
— А ти що — сліпий? — аж розсердився Приходько.— Раз яропланами землю забили, то треба ж когось воювати...
Тарасівці зупинилися у вибалкові, поруч з іще незакінченим аеродромом. Зіставили в коло вози, щоб не затесався хто чужий, стриножили коней, кинули сіна. Про те, щоб пустити на пашу, поки що нічого й думати: набилося підвід — ногою ніде ступити. Добре, що хоч вода поблизу: глибоченький струмок. Ганжа одразу ж дістав відра та й загадав Павлові роботу: носи, поки коней напоїш, а тоді уже будем ладнати вечерю.
і Харчуватися вирішили спільно: однією комуною. Розіслали ряднину, стали діставати хто чим багатий, і Найбагатшим виявився Курочка: і сальце, і м'ясце, і глечичок масла. Та ще й на додачу повне решето сирих крашанок.
— Ти що їх — наніс по дорозі? — не стримавшись, поцікавився Йван.
Протасій теж голодувать не збирався: завалив півряднини. Не пожаліли й Павлові у дорогу батьки: дитина нівроку, їсть, як у прірву, то щоб не охляла.
— Що ж, приймайте й моє, коли так,— підійшов із своїм і Ганжа. Чоловік безсімейний, ні хазяйства, ні хати, то й привіз, що контора виписала та комірник не пожалів: фунтів десять борошна, та пшона, та пляшку олії. Воно й комірника судити ні за що: комора ж не власна, ковбаси в ній не висять. Хоча, якщо розсудити по справедливості, то міг би підкинути й сала, і баночку меду додати. Та Ганжа так і не навчився видирати своє: що дали, те мовчки і взяв. До того ж і комірник проти нього зло затаїв: пропісочив його нещодавно Ганжа на зборах. Сказав, що таких тюхтіїв треба гнати в три шиї. Комірник йому і одважив...
— От живем, дак живем! — радів отій купі Іван. І, де вже його не пропадало, доклав і свого, що Федора дала: дві хлібини й відро картоплі.— А картопля, хлопці, у мене добряча, ні в кого така не родить! Як поріжу на сковороду, то й сала не треба: жир із неї так і топиться... Федора вже з макітру смальцю назбирала: на базар думаємо везти...
До нього й не були в особливій претензії: кожен знав, що Іван сало хіба що вві сні їсть. Що дітей наплодив — на півсела, а що й хазяїн такий...
Зажурилися за дровами: харчів хоч одбавляй, а варити на чому? Тут уже знайшовся Курочка: узяв два десятки крашанок та й пішов до ангарів. Невдовзі й прибіг
— Запрягайте пошвидше підводу!
Припер із Павлом мало не повну підводу обрізків: із сосни і дуба. Ще й під низом два добрячі обаполи.
— І ці оддали?
— А вони й не дивилися. "Бери,— кажуть,— дядьку, тільки, щоб командир не побачив".
— Ех, жаль,, що крашанок мало взяли! — журився тим часом Іван.— Якби було вдосталь — яроплан виміняли б. Прилетіли б на яроплані додому — знай наших!
Та сміх сміхом, а тарасівці тепер зовсім не журилися: як тільки стало смеркати, розвели багаття та й поставили куліш у відрі щонайбільшому. Дух згодом од куліша того пішов: хто й мимо проходив — облизувався.
Вечеряли, посідавши в кружок. Всі мовчки діставали ложками уварену, приправлену цибулькою й салом смачнину, один лиш Іван вправлявся і їсти, й молоти язиком:
— І чого воно, хлопці, на волі все смачне? Чи того, що жінка під руку не гавкає, чи од чого іншого?.. Мабуть, таки од того, що жінка. Моя Федора як гляне, то й шматок у горло не лізе".
Він перший і наївся. Одваливсь од відра, перекинувся догори черевом.
— Оце натрудився!.. Теперечки і закурити не гріх... Павло, сину, дістань-но на моєму возі кисета й газету. Бо я вже й поворухнутись не можу.
Пахкав димком, мружив блаженно очі на високі зорі, на далекі СВІТИ:
— І чого воно таю як людина добре поїсть, так і думки різні лізуть у голову? А як голодна, то в голові порожньо, хоч покоти.
Ніхто не відповів: ще довечерювали. Та Іван і не сподівався на відповідь: Іванові не скучно й самому. Дивився на зірки, теревенив:
— Це ж і там, гляди, люди живуть...
— Де там? — облизав свою ложку Мефодій.
— Он тамечки, на зірках! — показав у небо рукою Іван. Так показав, наче сам там побував, та оце щойно вернувся.
— І вигада ж чоловік: на зірках люди живуть! — хіхікнув Мефодій.
— А ти що: на лекції не був? — повернувся до нього Іван.— Лектор отой про що увесь вечір нам товк?
— Який лектор?
— Отой, що у нього голова, як коліно, і в підштаниках... Він що казав? Скільки у небі зірок, стільки й світів.
Курочка не знав, що й казати. А Іван, знову до зірок обличчя задерши, замріяно продовжував:
— Оце ж, мабуть, там десь зараз такий, як я, лежить та донизу на мене і дивиться... Цікаво, чи й він у колгоспі, чи й досі господарюють по-старому? Як ти думаєш, Василю?
Ганжа, сидів у задумі, майже не слухав Івана. І коли той звернувся до нього, він аж стрепенувся:
— Чого тобі?
— Питаю, чи й тамечки уже до колгоспів додумались, чи живуть, як при непові?
> — А чим тобі колгосп не вгодив?
— Мені?.. Таке й вигадаєш!.. Та я, відколи у нас колгосп заснували, стою за нього тіки горою! Я вже і Твердохліба згоден терпіти, аби лишень у колгоспі...
— Отак припав до душі? — ледь усміхнувся Ганжа. Суворе обличчя його мов аж освітилось на мить, та одразу й погасло.
— А як же ти думав,— всім корпусом повернувся до нього Іван.— Колгосп якраз по мені... Як раніше було?— Весна підходить, все живе їй радіє, а ти сушиш голову, де на посів дістати, бо за зиму песиголовці стравили усе до зернини... А там півполя не зорана восени рук не хватило... А там плуг обламавсь, мов навмисне, та ще й не твій, а сусідів... А там кінь підбився, а сусід не дає: "Почекай, Іване, я ще сам не впорався". То й дочекаєшся, поки всі вже обсіються. Вийдеш на поле, а по ньому бур'ян аж гуде... То скільки разів я шапкою об землю бив?.. Проклинав той день, коли й народився?... Ниньки ж мені рай — не житуха. Посівна — засівна — мені й горенька мало. То у Твердохліба голова хай болить, що сіять і як. У Твердохліба голова хай розвалюється. Моє ж діло собаче: одгавкав — і в будку. Заробив трудодень та й лягай собі набік... Живу, як у Бога за пазухою.
— Доброго ж ти, Іване, собі Бога завів! Був би я тобі Богом,— я б тебе давно з-за пазухи витрусив!
— Е, не квапся, Василю: мене на цугундер не візьмеш! Мінімум трудоднів виконую? Виконую...
— Ото ж тільки й того, що мінімум... А тоді, як у пісні отій: "Трудодень, трудодень: дай, бабо, хліба хоч на день"...
— Все, що накажуть, роблю? — наче й не чув Ганжі Іван.— Роблю!
— Робиш, як мокре горить.
— А ти, Василю, вік уже прожив, а й досі розуму не набрався. Людина що — віл чи яка інша робоча худобина? Звідусіль тільки й чуєш: роби та роби! Мов я й народився тільки для того, щоб спину з ранку до вечора не розгинати. Так краще було тоді й не родитися!
— То й не родився б. Одним ледарем менше було б.
— Де ж мав діватись, як мати надумалася. Гадаєш, я не опирався? Так опирався,— що не головою — ногами до білого світу повернувся. Так повитуха ж клятуща за ноги як ухопила — пробкою вилетів!
, — А я чув: тебе за інше тягнули,— глузливо Ганжа.
— За що ж іще?
— За язика! Не даремно ж у тебе язик тепер нижче колін теліпається.
— Ні, Василю, таки за ноги.. Так бісової віри личина потягнула, що одну ногу геть набік звернула! Місяць вправляли, поки на місце поставили... То я до чого веду... От ти, Засилю, робиш як проклятий, день і ніч не вилазиш із стайні, за кіньми твоїми вся армія наша полює, у Москві на виставці навіть були, а яка тобі дяка за те?.. Хто їздив на виставку — у вуздечках шовкових твоїх коней виводив?
— Не заради того, щоб побувати на виставці, я працюю, Іване.
— А подивись, як ти живеш? — напосідався Іван.— Де твоя хата мальована, Василю?
— Мені добре й без хати...
— Та у твоїй комірчині, що при стайні, і повернутися ніде! Ти ж, скільки тебе пам'ятаю, весь час отак і спиш: то в сільраді на столі, то на попонах...
— В мене боки не з тіста — не розповзуться.
— Знаю, що не з тіста. Тільки не повірю я ніколи, що тобі не кортіло хоч раз поспати по-людському: на подушках та на перині.
— Спав і по-людському,— відповів Ганжа та й насупився: пригадав, мабуть, те, про що не хотів і згадувати. Отут Приходькові й замовкнути б, та не таким уже мати народила Івана:
— А яка тобі дяка за це од людей?
— Дяка, питаєш? — перепитав Івана Ганжа.— А мені особливої дяки й не треба, Іване.