Мокрину пам'ятаєте?
— Це ту, що минулого року втопилася?
— Та вона ж... Дівка була, як вогонь. Як гляне, то тебе то в жар кине, то в холод... Ну, підсів я якось до неї на колоді. Обіймаю — мовчить. Тулюся — знову ж мовчить. Я й осмілів. "Мокрино,— питаю,— що ти сю ніч, приміром, робити збираєшся?" —"Приміром, спатиму в клуні". В мене на серці й музики заграли. "А собаку у вас на ніч одв'язують?" — "Одв'язують, та не кожної ночі. Сю ніч буде прив'язана".— "То я до тебе, Мокрино, прийду".— "Приходь, як утрапиш..." Після розмови такої я додому півнем летів. Зайшов до хати, а тато й питають: "Що це нашого Івана сьогодні мов хтось медом помазав?" "Медом,— думаю,— не медом, а сьогодні буду в Мокрини. Ось ви лишень посність..."
Полягали, поснули. Я тихенько одіж на себе, чоботи в :"уби та й у двері. Скрадаюсь попідтинню, в руках чоботи несу. І нащо я ті чоботи взяв — спитайте!.. Добіг до Мокрини, присів, через тин у двір заглядаю. А воно якраз хмари місяць макрили — хоч у око стрель. Стирчав я ото під тином, стирчав, ." тоді й подумав: "А проберусь краще до клуні. Поки Мокрина прийде, я й кубельце зів'ю..." Переліз через тин, півдвору прокрався, а далі й зась: од вікна світла доріжка якраз посередині
— перегородила весь двір. Ану ж, хто гляне у вікно та побачить! Ісрся, м'явся, та й вирішив оту доріжку проскочити...
— Ну, а далі? — нетерпляче Курочка. Він аж рота роззявив, заглядаючи в обличчя Іванове.— Проскочив? ч
— Зажди, дай по порядку... Метнувся я ото головою вперед, а по той бік, якраз навпроти, стовпець дубовий стояв. Батько Мокрини, щоб йому й руки покорчило, для чогось того стовпа укопав: не інакше — на мою погибіль. Як утесався ж я у той стовп головою — земля захиталася! Чорти із очей пливли, скільки хотіли. Ліг і ратиці набік одкинув... Поніс потім моргулю на голові, як добру балабуху...
Батько Мокрини другого дня як вийшов, як глянув на стовп,— давай дочку лаяти. Що, додому вернувшись, ворота за собою не зачинила. "Не інакше, бугай колгоспний погостював,— стовп геть набік звернув..."
— Ну, а Мокрина? — допитується Курочка: він аж захлинається сміхом.
— Та й Мокрина туди ж: вийшов через тиждень на вулицю
— в мій бік і не гляне.
Курочка знову зайшовся. А Протасій мов і не слухав. Сидить з непорушним, аж сонним обличчям, і на чавунній його головешці воронячим гніздом стирчить ота шапка, що він її приніс ще з імперіалістичної. Де тільки вона не бувала, якими вітрами її не шарпало, якими дощами не прало,— уже й на шапку не схожа, а от не скида чоловік! І шинелька на ньому та ж сама, тільки тепер уже й на шинелю не схожа — скоріше піджак: підрізав її Протасій аж двічі, викидаючи обтріпані поли,— теж завжди надіває в дорогу.
Сидить Протасій, байдужий, а Курочка, вибулькотавшись сміхом, знов пристає до Івана:
— То після Мокрини ти більше й залицятись ні до кого не пробував? — і маленькі, кругленькі очиці його готові щомиті пирснути сміхом.
— Чого ж, залицявся,— відповідає охоче Іван,— тільки з того знову ж нічого не вийшло. Одного разу собацюра ледь ноги не одгриз, а другого — гусак защипав мало не до смерті...
— Гусак?
— Та гусак, яка ж іще личина! Думаєш, як птиця, то й щипатися не вміє? Хвата, як обценьками!..
І знову заливається Курочка.
— А з Федорою ж як? — допитується весело.
— З Федорою вже добрі люди звели. А то отак і помер би старим парубком. Та й то: чи таке то уже щастя? Живеш собі паном, горя не знаєш, так ні ж — шукаєш на шию хомут! А як хто над тобою ізмилується та хомут отой перехопить, так ти замість того, щоб танцювали, мерщій у петлю... Або за ножаку — та й різатись...
— А так, а так,— притакував Курочка.— Оце ти в самісіньку точку попав.
— В точку не в точку, а так воно і є... От у мене, для прикладу... Федора — людина мов як людина, й по хазяйству, і коло дітей. Поки якась віжка під хвіст не підладиться. А тоді пиши вже пропало. Як що надумається, то хоч ти її переріж — по-своєму зробить!
— А так, а так... Точнісінько така і моя.
— Що твоя! З твоєю ще можна жити та Богові дякувати. А от з моєю тигрою спробуй окріп щодня сьорбати. Пробі кричатимеш, поки й охрипнеш...
Отак слово по слову, та й не зчулися, як укотили в Хоролівку Розбрелись по підводах, і — но! — аж до центру.
А там, на площі центральній, що перед самим райвиконкомом, підвод не менш*е двохсот. А то, може, й більше. Коні іржуть, люди перегукуються — шум, гам, як на ярмаркові. І щойно тарасівці знайшли собі місце, щойно Ганжа пішов заявитися, як з-поза возів до них прискочив райвиківський півник. Молоде, а вже у начальниках: таке важне, що ну! Та заклопотане, заклопотане. В одній руці — блокнот, у другій — олівець.
— Якого колгоспу?
— "Червоний хлібороб",— охоче Іван: завжди перший до розмови устряне.
— Чого так пізно?.. Хто старший?
— Старший зараз прийде. Тіки ви його не дуже чіпайте.
— А що він за цяця така?
— Він у нас припадочний. Ще й довідку таку має: як кого покалічить, то щоб не судили. В цьому році вже трьом нашим в'язи звернув...
Півник те як почув — одразу злиняв. Бічком-бічком та до інших підвід.
— Передайте, щоб нікуди не розходились! — гукнув лише на прощання.
— Передамо, аякже! — Іван йому весело. Аж ось і Ганжа:
— Скоро будемо рушати.
— Не казали — куди?
— Не казали. Сказали тільки, що скоро.
Оте "скоро" тривало аж до обіду. Іван нудьгував-нудьгував та й одпросився в Ганжі до магазину.
— Ідіть, тільки не надовго.
— Та я — одна нога тут, а друга там!
За Йваном ув'язався і Курочка. Павло теж був поліз: "І я, дядьку, з вами", та Йван не схотів його брати: ще, дурне, десь загубиться. Протасій же навіть не поворухнувся: шапку на очі, шинельку на вуха — спить, як зарізаний.
Вибрали магазин щонайбільший. А там прилавків, а там крамарів — і не порахувати! Те продають, те приймають, до того всміхаються, а од кого й огризаються. А як же, на те і торгівля. А народу, народу! Приходько із Курочкою спершу збоку дивилися, за чим люди душаться, а потім не витримали: попхалися й собі. Іван од прилавка крайнього як почав — усі обійшов. Цікаво все ж таки подивитися, що люди купують. Спершу так приглядався, а потім став і собі прицінюватись.
— А подайте он те... А дістаньте оте...— І вже на містечкову жіноту, що тисла з усіх боків, щораз сміливіше погукував: — Дамочки, пустіть-но мене! Я командировочний!
Візьме, подивиться, понюхає навіть і, назад повертаючи, обов'язково поцікавиться:
— А чого так дорого?
— Вас не спитали, як ціну назначали! — сердито крамар чи крамарка.
— І даремно не питали.— не ліз до кишені за словом Іван.— Крам випускають для кого: для нас чи для коней? От нас і треба спитати, по скільки ми згодні за нього платити. Бо візьмемо й не купимо.
Потроху-потроху та й добралися до прилавка, де взуттям торгували. Де стояли й галоші, і валянки, і кирзові чоботи, а над ними всіма, на полиці окремій, мов на троні,— із хрому блискучого. Не чоботи — казка.
Іван як побачив, так очима і вп'явся.
— А подайте мені он оті... Оті, що найвище...
Про ціну вже й не питає: узяв правий чобіт, роздивляється, цмока. Що халяви, що передки — дивився й очей не відводив би! А що вже підошви — зносу не буде! Та ще, мабуть, і з рипом.
— Приміряти можна?
— Купувати збираєтесь чи просто так? — крамар недовірливо.
— Чого б це я так приміряв? Звісно ж — купувати!
— Тоді приміряйте.
Сів прямо на підлогу Іван ("Людоньки, потісніться!"), скинув свій чобіт пошвидше — рудий та стоптаний, онучею ногу витер та й узув хромове чудо. Устав і ногою притупнув.
— Ну. як? — питають цікаві.
— Мов на мене пошитий... А ке сюди лівий!
Крамар спершу заартачився, та люди, спасибі, підтримали: "Дайте, дайте, купує ж бо чоловік!. Як же так: отакі гроші платить, та щоб не приміряти!" — "А як утече, хто тоді гроші платититиме?.." — "Та куди йому утікати? В оцих чоботях його одразу міліція вхопить". Нарешті умовили.
Взувся Іван, стоїть і вже не знає: його це ноги чи не його. До колін мов його, а вже нижче — наче у пана.
— Ану розстуттіться, людоньки, спробую, які вони на ходу! Пройшовся гоголем по крамниці, звернувся до Курочки:
— А що, Мефодію, як нові чоботи?.. Оце ж якби мене Федора зараз побачила — умерла б!
— То що. берете, дядьку, чоботи? — крамар з-за прилавка.
— Я б, чоловіче, і взяв, отакі чоботи та щоб не взяти, та, на біду, усі гроші вдома залишив Заховав їх десь так, що вже й до смерті, мабуть, не знайду.
Сів та й давай роззуватися. Крамар лається, люди сміються, а Йванові хоч би тобі що! Роззувся, чоботи рукавом витер, помилувався востаннє та й подав на прилавок:
— Спасибі, чоловіче добрий,;що дав хоч трохи поносити! І, вже з магазину виходячи, все цмокав губами:
— Отаку пару чобіт зносити — і помирати не жалко! А як на вулицю вийшов, то сказав до Мефодія:
-— Жаль, що грошей ні шеляга немає. А то ми ще не так торгонули б!
Вернулися до підвід. Не встиг Іван розповісти Ганжі про чоботи, як пролунала команда рушати, і довжелезна валка покотила за місто.
Одразу ж за Хоролівкою розгорнувся степ. Безкінечний гостинець прорізав його з краю в край, впирався у обрій. Нежарке уже сонце світило ясно і чисто; зависнувши над гостинцем, воно било прямо в очі, але не сліпило. Довжелезна валка порипувала возами, стукотіла колесами, майже не здіймаючи пилюки,— вимочений дощами, продутий вітрами, гостинець був твердий, мов із каменю.
Іван дивився, дивився захоплено: "Господеньку, а простору! Та пусти сюди тищу підвід — і то не заповнять!" — і в його світлих, неспокійних очах мерехтів щирий подив. Може, вперше за все своє життя відчув Приходько неосяжність землі, на якій йому судилося прожити, і свою перед нею нікчемність. Це ж ми супроти цього усього — наче комахи! їй-бо, як комахи!.." І, не витерпівши, обернувся до Курочки:
— Мефодію, ходи-но сюди!
Курочка блимнув сонним оком, спитав:
— Що там?
— Та йди пошвидше!.. А то прозіваєш!
Появився Мефодій. Примостивсь коло Йвана, дзьобнув гострим носом повітря, голосно чхнув.
— На здоров'я! — відгукнувся луною Іван.— Хотів запитати: куди оцей гостинець веде?
— Куди?.. У Полтаву, мабуть.
— А далі куди?
— Гм, далі... Кудись та веде...
— А я так думаю: дорозі оцій кінця-краю немає!
— Таке й скажеш — немає! Десь та мусить бути кінець.
— А от немає! уперто Іван.— Тягнеться цей гостинець — хоч сто років їдь по ньому — до кінця не доїдеш...