Поплескав їх по крупам.
— Пасіться, любі!
— А верхи можна проїхати? — попросив Петько.— Ну хоч недалечко!
— І мені! — тут як тут Іра.
Наглядач підсадив їх на коней. Всі довго дивилися їм услід. Гнідий кінь під Ірою йшов першим, а за ним ступав білий, на якому гордо сидів Петько. Він щось гукав до Іри, і та сміялася.
— Весело їм! — промовив Славко і тут же побачив, що гнідий здибився і помчав галопом.— Анатолію Петровичу,— злякався хлопець,— щось негаразд у Іри!
— Цього ще не вистачало,— притулив до очей долоню наглядач.— Що ж робити?
...Іра з Петьком і гадки не мали, що з ними може таке трапитись. А все через лисицю. Вона дрімала в канавці, зарослій полином, і помітила вершників лише тоді, коли вони були зовсім близько. Загаялася, а тоді стрибнула — і прямо під ноги коня.
Ще лошатком гнідий мало не загинув од нападу зголоднілих лисиць. Порятували собаки. Лисиці не завдали лошаті шкоди, але страх перед рудими істотами лишився в нього на все життя. Ось чому і мчав зараз кінь світ за очі.
Петько силкувався наздогнати дівчину, але його кінь, від природи ледачкуватий, нізащо не хотів перейти на галоп. Хлопець мало не плакав, а той трюхикав, мовби нічого не сталося.
Іра ледь трималася, її ноги мліли від напруження, вона судорожно вчепірилася пальцями в гриву. Дівчинка хотіла щось крикнути коневі, та в неї пересохло в роті. "Тільки б утриматися,— думала,— тільки б не впасти". КІнь хропів, з рота вибивалася зеленувата піна...
І вже коли Іра втратила будь-яку віру в порятунок, коли ладна була звалитися з коня, аби тільки не відчувати дикого болю в усьому тілі, з-за кургану вискочив вершник. Це чабан помітив; що кінь когось поніс, і гнав навперейми свого скакуна. Порівнявся з гнідим, випередив його і став стишувати біг. Зупинилися разом. Дівчинка сповзла на землю, охопила голову і заплакала.
Чабан узяв за вуздечку гнідого.
— І чого це він тебе поніс?
— Не знаю! — Сльози котилися градом, і вона нічого не могла зробити, щоб їх стримати.
— Е, та ти, бачу, нетутешня! — здивувався чабан.— Наші діти вміють справлятися з кіньми. Але ти не плач, іще навчишся!
Невдовзі прискакав Петько, а за ним на машині приїхали Володимир Іванович, Анатолій Петрович, Славко.
Іра вже сиділа біля будки чабана й пила прохолодне молоко.
— Ну й налякала ти нас! — почав Володимир Іванович, але чабан так глипнув на нього, що той усміхнувся і замовк.
Приїхав на велосипеді Віталій Дмитрович.
— З бойовим тебе хрещенням, Іро! А там човен прийшов. Тільки ж я не встиг вам розповісти про коротковусих, а вони з усіх прямокрилих найзнаменитіші. Згадаймо хоч чорної слави сарану!
— Ет, про яких, Віталію Дмитровичу, коротковусих можна говорити, як браконьєри в заливі,— мало не обурився наглядач. І вже до Володимира Івановича з дітьми: — Ходімо швидше!
Мандрівники подякували Віталію Дмитровичу за цікаві розповіді, розпрощалися з чабаном.
— А ти, Іро, може, верхи поїдеш? — під'юджував Петько.
— Можу й верхи. Тепер я коней не боюся! Та "Жигулі" — найкращий у світі скакун! — вже весело вигукнула.
НА ЗАПОВІДНИХ ОСТРОВАХ
Ніч на косі. Браконьєри. Лебеді. Хто як гнізда мостить
Човен, великий, просмолений, з мотором на кормі, гойдався на хвилях.
— Повернемося через тиждень! — помахав господарям рукою Анатолій Петрович і крутнув ручку мотора. Той одразу ж завівся, оповивши усіх їдким сизуватим димом.— Поїхали!
Затока мілка. Наглядач вів човен тільки йому видимою дорогою. Деінде з води стриміли віхи.
— Навіщо вони?
— Колись, ідучи під вітрилом, так сів на мілину, що й щоглу зламав! А на другий день проміряв фарватер і наставив оцих віх.
На затоку швидко спадали сутінки. Вже й віхи розтали в них. Здалеку заблимав маяк.
— Ось і орієнтир,— зраділа Іра.
— Не для нас! — сказав наглядач.— Нам лівіше. Аж оп до того вогника. То лампочка над моєю хатою світиться!
Пропливли повз темний острів. Високий очерет зливався з водою, а на тому тлі рябіли білі плями.
— Що то? — не міг зрозуміти Петько.
— Лебеді! — пояснив Анатолій Петрович,— Знають стукіт мотора і не втікають...
Наспіх повечеряли й вклалися спати.
Здається, ніколи Петькові не спалося так солодко, та як тільки за стіною хтось заворушився, він штовхнув Славка:
— Вставай!
— Що воно шумить?— Славко спросоння не міг второпати, де він.
— Сонько нещасний! За десять метрів од нас море. Найсиніше в світі! А ти не можеш прокинутися. Швидше, бо Анатолій Петрович уже біля мотора порається!
Хлопці одяіли штормівки і босоніж подалися до човна, де вже стояв Володимир Іванович.
— Невже без нас поїхали б? — обурився Петько.
— Не кричи,— зупинив його батько.— Колпицю злякаєш.
І тут хлопці побачили неподалік чималого білого чорноногого птаха з султанчиком на голові. Він стояв на мілководді й водив жовтуватим плоским дзьобом по дну.
— Проціджує мул, щоб вибрати поживу — дрібну рибу, рачків, різних комах,— пояснив Володимир Іванович.— Колись думали, що колпиці шкодять рибному господарству, поїдають мальків, а вчені одного заповідника підрахували, що ці птахи, знищуючи шкідливих водяних комах, рятують більш як у двісті разів більше риби, аніж з'їдають самі.
Мотор працював тихо, човен повільно випливав на середину затоки. Наглядач сторожко вглядався вдалечінь. — Човен!
— І не один! Бачите, в морі шаланда стоїть під парусом. Готуйте фотоапарат, будемо підходити до човна.
Браконьєр, напевно, їх уже давно помітив: на борту метушилася міцна постать у плащі — вибиралися сітки. Одна з них за щось зачепилася, і браконьєр відтяв її ножем. Тільки лезо холодно блиснуло в рожевих променях сонця, що сходило. Підійшли метрів на п'ять до човна. Браконьєр вибирав другу сітку...
Побачив, що його фотографують, і одвернувся, а тут і ця сітка зачепилася. Зопалу одпанахав і мерщій до мотора.
— Чому ж не загримуєте його? — здивувався Петько.— Якщо боїтесь, так ми допоможемо!
— Ви робіть своє діло! — спокійно промовив наглядач.— Дасте мені фотографію, і він надовго забуде ці місця!
Анатолій Петрович дістав шкіряну планшетку, вийняв звідти блокнот і записав номер човна, який уже взяв курс у відкрите море.
— Записуйте номер шаланди! — глянув у бінокль Петько.
— Е, ні! Вона за межами заповідника. Там можна ловити рибу. Її скрізь повно, аж ні — сюди лізуть!
— Ех! — розчаровано промовив Петько. — Хоча б сітки забрали!
— Зараз складемо акт, надішлемо в управління заповідника, доведеться порушникові платити штраф, а то, може, й до більшої відповідальності його притягнуть. Свою справу ми, хлопче, зробили.
— Гляньте, гляньте,— закричав Славко,— он іще один човен! — Його вже не доженеш! Бачите, як швидко втікає!
— Хіба не розуміють, що запливати в заповідні води не можна?
— Місця тут, бачите, благодатні: повно водоростей, добре нагрівається вода. Водиться і тюлька, і кілька, і хамса, і луфар, і скумбрія, і
ставрида, і лобань, і пеламіда, і гостроніс, і глоса, а що вже бичків — самі бачите, скільки їх! Ось деякі любителі легкої наживи й не можуть
втриматися, щоб не кинути сітки. Браконьєрові байдуже, що тут восени хмари водоплавних птахів збиваються. А багатьом з них без риби не
перезимувати! — Наглядач розвернув човен.— Зараз покажу лебедів зблизька!
Підійшли до острова, порослого очеретом, сховалися в заростях.
Сонце піднялося над затокою, його промені розігнали ранковий туман.
Анатолій Петрович вимкнув мотор, і човен легенько погойдувався на хвилях.
— А ось і лебеді! — зраділо промовив наглядач.
За якихось десяток метрів з'явилася пара ніжно-білих птахів з гордою поставою. Вони, немов у мареві, пропливли мимо.
Лебеді зупинилися неподалік. Оглянули зарості і, переконавшись, що їм нічого не загрожує, підпливли ще ближче до очерету. Спокійно, не поспішаючи, діставали з води кореневища водяних рослин. їхні жовті лапи кумедно вдаряли тоді об воду, вирівнюючи важке тіло.
Та ось лебеді насторожилися. Не дуже довіряли вони очеретові. Повагом відпливли подалі.
— Це — лебеді-кдикуни. Бачите, який у них рівний дзьоб. Зверніть увагу й на те, як вони плавають — передню частину тіла занурюють у воду глибше. Шию тримають вертикально до води, а дзьоб — горизонтально.
— Вони гніздяться в заповіднику? — спитав Славко у наглядача.
— Так. Гніздо у кликунів будує самиця. Наносить різних стебелець, на вершині купи сформує лоток, вимостить його сухими гілочками, мохом. А тоді вистелить своїм пір'ям і пухом. Яйця у лебедів великі. Насиджує їх самиця, а самець у цей час стереже її. В разі небезпеки він подає подрузі знак, і та швидко накриває яйця пухом та рослинністю, а вже потім тікає. Цікава ще й така деталь: повернувшись до гнізда, самиця перевертає яйця і тільки тоді продовжує їх насиджувати. Пташенята, як тільки обсохнуть, одразу ж кидаються у воду й добувають собі їжу.
Лебеді — дбайливі батьки. Довго піклуються про своїх дітей. У нас, розповідають, був колись випадок. Один чоловік вирішив упіймати маленьких лебедят. Думка була, напевно, така: "За дорослих лебедів покарають, а маленьких можна вдома вигодувати, ніхто й не знатиме!" Пробрався з мішком на одне озерце, де гніздилася пара лебедів. Дорослі птахи, тільки його побачили, сховали малят в очереті, а самі подалися геть. Така в них манера. Однак браконьєр знайшов пташенят. Став швидко вкидати у мішок і за поспіхом не помітив, як прилетіли батьки. Відважно кинулися вони на браконьєра, били злодія крильми, клювали дзьобами... Кинув він мішок, і якби не фуфайка та кашкет на голові, міг би поплатитися й життям. Отакі лебеді! У нас їх кілька тисяч зимує. Коли затока замерзає, важко доводиться птахам. Ми їх годуємо, охороняємо від хижаків. Та коли вже заговорили про лебедів, то покажу вам іще й лебедів-шипунів.
Довго пливли морем.
— Ось і прибули! Тут на одному із озер загніздилася пара лебедів-шипунів. Жаль, правда, що гумового човна не взяли, але вода в нас скрізь тепла й багата на йод. Так що, вважайте, будете лікувальні ванни приймати.
Часом доводилося навіть кінокамери над головою тримати, щоб не замочити. Аж ось заблищала чиста вода, й Анатолій Петрович застережливо підніс руку. Приготували біноклі, розчохлили апарати.
— Де вони? — не терпілося Петькові.
Наглядач пробрав перед собою очерет, оглянув озеро.
— Ліворуч від нас. Ось за тим рогозом!
Густий рогіз не давав роздивитися птахів.