Про Озивайка, лісовий люд та їхні незвичайні пригоди

Давидов Анатолій

Вовчі каверзи

Гарно взимку в лісі. Особливо як сонечко ясно світить. З притрушених інеєм дерев легенький вітерець здуває сніжинки-іскорки. Десь діловито дятел стукає, весело повзики попискують, синички цінькають.

На галявині годівниця стоїть. Біля неї Лось порядкує. Не кваплячись, жує березовий віник. Із-за куща бересклета двійко кізок виглядають. Їм би з годівниці сінця смикнути, так негоже старшому апетит перебивати. Нетерпляче ніжками перебирають, однак вуха насторожі. І недаремно: неподалік щось тріснуло. Либонь, дерево на морозі? Так ні — знову затріщало, потім шарудіння підозріле почулося. Кізок немовби вітром здуло. Лось і собі голову підвів, набрав повні ніздрі лісового повітря — відчув дух хижого звіра. Подався підтюпцем подалі од небезпеки.

Тривожно проскрекотіла Сорока. На галявину вийшов Вовк. Шерсть на ньому сива од старості, однак кремезне тіло ще свідчить про силу. До запахів Лося Вовк навіть не принюхався — з таким велетнем самому не впоратися. Сліди, що їх кізки лишили, довго вивчав. Хотів було навздогін кинутись, а як збагнув, що ті вже далеко одбігли, зупинився.

— Це ти їх попередила? — прохрипів до Сороки.

— Нащо б то? Ти здійняв тріскотняву — всі в лісі почули,— процокотіла зловтішно.

Вовк побачив годівницю.

— Знову люди здобич мою підгодовують. Так ось чого наздогнати нікого не можу. Ще б пак: вони ситі, а я голодний... І чого це люди вовків не люблять? Жодної годівниці для них не зробили. А як би було добре: приходиш, а там м’ясо лежить.— У Вовка слина з рота потекла.— Не те що оце сіно чи березові віники. Бодай їх...

Розгніваний Вовк став розкидати по всій галявині віники, сіно аж на ялинах зависло, од годівниці що тільки можна поодривав. Усю її розтрощив би, так не вийшло — міцно зроблена. Такого розбою навіть всюдисущій Сороці не доводилося бачити.

— Перепаде тобі, сіроманцю, від Озивайка! — тільки й прострекотіла.

— Від лісовика? — зневажливо промовив Вовк.— Знайшла ким лякати. Нехай він мене боїться — сильнішого од мене звіра у цьому лісі не було й нема, що хочу, те і роблю!

— На розбій ти мастак! А ось Озивайко — справжній хазяїн лісу. Він усіма порядкує, оберігає од напасті звірів, птахів, дерева і кущі.— Балакуча Сорока зручніше вмостилася на гілці.— А які завзяті помічники з’явилися у нього останнім часом! Хоч вони, правда, про Озивайка поки що нічого не знають...

— Діти — Озивайкові помічники? — перепитав її Вовк.— Оце насмішила. Та вони ж тільки й здатні, що гнізда видирати та з рогатки когось підстрелити...

— Діти, що тут бувають, добрі,— заперечила Сорока.— Юннатами звуться й усе роблять, щоб ліс охороняти од таких, як ото тобі траплялися. Це вони й годівнички зладнали для звірів та птахів. Вряди-годи й мені звідти щось перепадає!

Вовк люто блимнув на Сороку.

— Хвали, хвали їх. Закінчиться одним — стрільне котрийсь з отих виструганців по тобі з рогатки, отоді збагнеш, що люди — наші споконвічні вороги! — Вовк облизався, згадавши про кізок, які нещодавно були тут, і подався-таки їм услід.

...Озивайко, якого до галявини покликало тривожне стрекотіння Сороки, жахнувся:

— Знову Вовк! Це його робота. Треба все підправити, поки діти не прийшли. Юннати так стараються, птахів та звірят рятують од голоду, а Вовк розбишакує. Тільки про себе й думає... Де ж мій диво-молоток?

Озивайко простягнув руку, і в ній одразу ж з’явився молоток.

Стук-стук! — і вже до годівнички дощечку прибито.

Стук-стук! — поперечка на місце стала.

За роботою Озивайко й не помітив би Вовка, який знову повернувся на галявину. Добре, що Сорока попередила!

— Порядки свої наводиш тут! — широко відкрив пащу Вовк.— Гадав, певно, що лісовичок його зубів злякається.— Ану кидай молоток! Де це видано, щоб лісовики людям допомагали?

— Бо вони звірам і птахам друзі,— Озивайко повернувся до Вовка.— А тобі б усе руйнувати. Злий ти, Вовче, і жадібний!

— І надалі все нищитиму,— рикнув Вовк.— Все, що тут люди спорудять, розвалю! Люди — наші вороги, вони ліс занапащають...

— Од твоїх розбоїв, сіроманцю, ліс стогне. А серед людей багато його охоронців!

— Ага! Так ти зрадник! З хлопчиськами й дівчиськами злигався. Ось я тебе провчу!

Вовк стрибнув до Озивайка. А той сплеснув у долоні і — нема його! Вовк аж закрутився на тому місці, де щойно Озивайко стояв, а лісовичок уже з іншого боку гукає. Довго збиткувався Озивайко над Вовком, аж доки той упав, знесилений, язика висолопивши.

— Ну, стривай,— сказав, перепочивши.— Я тобі про це нагадаю. Найстаршому лісовикові поскаржуся, про твою зраду розповім...

Поплентався Вовк з галявини, а Озивайко знову взявся до роботи.

Несподіване знайомство

Весело наспівуючи пісеньку, Петько Чебрець простував добре знайомою лісовою стежкою.

За плечима у Петька — важенний рюкзак. Стежка побігла вгору, і йти стало важче. В одному місці хлопець мало не впав, послизнувшись. Отоді й згадав недобрим словом Ігоря Череду, що не прийшов на умовлене місце. Вдвох таки легше було б. Та скільки ж чекати. Майже годину простояв на зупинці автобуса, а Ігор так і не з’явився... Може, захворів? А може, забув? Та яке до цього діло птахам і звірам, яких вони підгодовують у лісі?! Щоправда, керівник гуртка юннатів Михайло Іванович категорично заборонив поодинці ходити до годівничок; так то ж зважаючи на негоду, а зараз сонечко світить, на небі ані хмаринки... Стривай-стривай, а де ж воно ділось, оте сонечко, і небо затягло як!

Петько поспішав до галявини з годівничками. Як вішав синичкам несолене сало, пішов сніг. Лапатий-прелапатий. А як заправляв пляшки насінням, віхола закрутила... Що робити? Спочатку хотів сховатися під ялиною, а тоді побоявся — недовго й замерзнути! Закинув порожній рюкзак за плече — і в дорогу. Невдовзі стемніло, очі заліплювало снігом, а найстрашніше — стежку замело. Куди йти? Кинувся в один бік — наче ж тут він ішов, та ні, такої високої ялини не пам’ятає; назад повернувся... Моторошно стало. А може, люди в лісі є?

— Еге-гей! Озовіться!

— Гукав мене? — перед Петьком, немовби із замету, виринув хлопець у біленькому кожушку. На обличчі усмішка, очі голубі променяться.

Петькові аж недобре стало: мана якась, чи що? Та ні — Петько ясно бачить, як сідають сніжинки на білявий чуб незнайомця.

— Ти хто? — сторопіло промовив нарешті.

— Озивайко! Гукав мене? — повторив запитання хлопець.

— Гукав-гукав! Із стежки я збився. Може, покажеш, де це вона?

— Звичайно, покажу. Ходімо! — І хлопець пішов між кущами.

Петько за ним. Як трохи оговтався, побачив, що Озивайко не грузне в снігу, тоді як він провалювався мало не до коліна. І кущі перед Озивайком гілля одводять... Що за дивина?

— Не поспішай! — сказав нарешті, відчуваючи, що піт очі заливає й сорочка змокріла.— Не на пожежу!

Озивайко стишив хід, присів на повалене дерево.

— Швидко ви, люди, стомлюєтесь! — сказав із співчуттям.

— А ти що, не людина? — по мокрій Петьковій спині забігали мурашки.

— Лісовик я. Оберігаю дерева, кущі, трави, стережу звірів і пташок. Хіба не чув ніколи?

— Читав у казках,— недовірливо промовив Петько.— А в житті не доводилося стрічатись. Та ти ж, гадаю, не з казки?

— Не з казки,— засміявся Озивайко.— Про мене її просто ще не склали.

— Яке це має значення — склали чи не склали,— збагнув нарешті Петько, хто перед ним.— Якщо ти не людина — значить, казковий хлопчик.

— Казковий то й казковий,— погодився Озивайко.— А зараз ходімо, бо ще замерзнеш!

— І ти завжди всім допомагаєш? — ледь устигав за ним Петько.

— Аякже! Тільки для цього треба мене покликати. Як ось ти!

— Ага! Треба сказати слово "озовися",— здогадався Петько.

— Правильно, Петре!

— Звідки ти знаєш, як мене звати? — здивувався Петько.

— І тебе знаю, й Ігоря Череду, і Олю Волошку, і всіх ваших юннатів. Адже ви у моїх володіннях порядкуєте!

— Так чого ж ти не підійшов до нас?

— Не кликали!

— А звідкіля спостерігав за нами?

— Біля вас стояв! — усміхнувся Озивайко.

— І ми тебе не бачили?!

— А зараз ти мене бачиш? — сплеснув у долоні лісовичок. Наче й поряд пролунав Озивайків голос, а самого його не стало.

— Озивайко! — злякано вигукнув Петько.— Де ти?

— Тут я! — лісовичок знову став видимий і весело поплескав Петька по плечу.

— Слухай, Озивайку, а тобі самому не тоскно у лісі? Ходімо до нас, на станцію юннатів, там стільки усякого дива, з хлопцями й дівчатами познайомлю. Чого тобі од нас ховатися?

— У лісі мені, Петрику, немає коли вгору глянути: роботи невпрогорт,— відповів на те Озивайко.— Там вітер дерево хоче зламати — оборонити треба, там білочка замерзає, там когось із хащів вивести потрібно... Ні, не можна нам, лісовикам, свої володіння залишати напризволяще! А як захочеш зі мною зустрітися — приходь до лісу. Хлопець ти хороший — будемо дружити!

І тут у Петьковій голові промайнула ідея.

— Озивайку, записуйся до нашого гуртка.

— А що то за гурток?

— Найцікавіший у світі! За сезонними змінами в природі спостерігаємо: коли яка квітка розцвітає, чи рано сніг на землю падає, коли птахи з вирію прилітають...

— Навіщо все те знати? — зацікавився Озивайко.

— Щоб погоду, скажімо, передбачати: яке буде літо — дощове чи посушливе, скільки снігу взимку випаде... Вести спостереження неважко, треба бути тільки уважним. А найголовніше — провадити їх слід систематично. Ти ж цілими днями у лісі, уявляєш, як допоможеш нам!

— Згода,— сказав Озивайко.— Допоможу, чим зможу!

А тут уже й узлісся. Й автобус рейсовий стоїть.

— Спасибі тобі, Озивайчику! — розчулено промовив Петько.— З біди виручив мене сьогодні... Давай-таки чкурнемо до міста. Хоч на пару годин. В гості до нас зайдемо, мама пиріжками почастує, чаєм смачним!

Озивайко тільки руками розвів. Ще довго Петькові видно було самотню постать на тлі засніженого лісу.

...Почав Петько вдома розповідати про Озивайка, а мама йому на чоло руку поклала — чи, бува, не температурить?..

Зимова мандрівка

— То де ж твій Озивайко? — засумнівалась Оля Волошка, тільки-но гуртківці потрапили до лісу.

— Не поспішай,— заспокоїв дівчинку Петько.— Спочатку скажіть: приймете його до гуртка чи ні?

— Звичайно,— поблажливо мовив Ігор.— Клич свого приятеля!

— Озивайку! — гукнув Петько.

Ні душі. Тільки глиця з дерев сиплеться.

— Жартівник ти, Петре! — усміхнулася Оля.

— Озовися, друже! — ще раз покликав лісовичка Петько.

— Тут я,— вийшов з-за ялини Озивайко.— Добридень, Петю! І вас, дорогі гості, вітаю!

Петько показав Олі потайки язика.

1 2 3 4 5 6 7