Маруся

Квітка-Основ'яненко Григорій

Сторінка 7 з 17

То брехня i грiх, як зовсiм потаїти, а то ми тiльки прежде якого часу їм нiчого не скажемо. Чи так, моя паняночко? —спитав та й поцiлував її щиро, вiд серця.

— Може, воно i так, — довго подумавши, Маруся сказала. — Я вже нiчого не знаю, а усе робитиму, що менi скажеш. Тiльки вже, Василечку, мiй козаченьку! як собi хочеш, а я вже бiльш до тебе не вийду нi сюди, нi на вулицю, цi на базар, нiкуди.

— А се ж то чому? — спитавсь Василь злякавшись.

— Як собi хоч, а тiльки, по моїй думцi, се вже грiх, коли чого не можна матерi сказати та теє i робити нишком вiд неї. Хоч розсердись зовсiм, не тiльки так насупся, як тепер, тiльки вже я не прийду, i не дожидай мене, i не шукай мене. Iнше дiло, якби я посватана була, тодi б i нiчого; а то хто-небудь побачить, та про мене ще й слава пiде? Не хочу, не хочу! Нехай бог боронить! Менi тепер i Олени страшно; вона щось дивилась на нас пильненько, як вернулася з города, i усе щось собi пiд нiс бормотала. Зараз же, прийшовши, пiду до неї i усе їй розкажу i попрошу, щоб до часу нiкому не говорила. Прощай же, мiй соколику, мiй Василечку! Не сердься ж бо на мене; адже ти кажеш, що скоро пришлеш старостiв? От ми ненадовго розлучаємось.

Скiльки не просив, як-то не молив її Василь, щоб таки виходила сюди хоч через день або через два, так нi за що на свiтi не захотiла i з тим пiшла додому, не звелiвши йому йти за собою. Вiн пiшов, понуривши голову, горою додому, а вона бором та й здумала, щоб не так-то перед матiр'ю у брехухах зостатись, пiшла проти череди, знавши, що й Олена кожного вечора тож виходить. От i хотiла їй усе про Василя розказати i просити, щоб мовчала.

Олена не вийшла проти череди, i дiвчата сказали, що сьогоднi ранком, поки вона була на мiстi, приїхали старости й жених аж з хуторiв; та не подивились нi на закон i нi на що, бо чоловiк крiпко хороший, i рушники ранком подавали, далi звiнчали i, узявши її, з батьком i матiр'ю поїхали, i там, на хуторах, аж верстов за двадцять, i весiлля будуть справляти.

Агу! нашiй Марусi трошки легше стало, що не буде свiдителя, як вона подружила з Василем.

Прийшовши додому, тяжко їй було вiдбрехуватись перед матiр'ю, що не принесла ягiдок; бо, зроду не брехавши нi в чiм, не знала, як i викрутитись i що сказати. Сяк-так, то чередою, то Оленою затерла, зам'яла дiло — i кiнцi у воду.

Поки поралась та прибирала i була з матiр'ю, так їй i весело було, а тим бiльш, що матерi стало легше i вже пiднялась з постелi; батько теж веселий i ласкавий був до неї; от вона не тiльки не журилась, та ще сама собi дякувала, що так з Василем зробила; i, ходячи i пораючись, усе думала: "Коли б швидше можна було їм розказати про Василя, то як би грiх з душi".

Як же лягла на постiль, так i не подумала, щоб спати. Зараз прийшоь їй на думку Василь, як-то вiн, мабуть, журиться, що не скоро з нею побачиться; та як i їй бути? як, не бачившись з Василем недiлю або може, — нехай бог боронить! — i двi, як i жити на свiтi... "Iще таки учора, — дума собi, — ще я не так його любила, як сьогоднi, пiсля того часу, як вiн сказав, що мене любить, та ще... як поцiлував!" Та, здумавши се, як засоромилась! i поночi чує, що вид у неї як жар горить! "Що ж отсе я наробила? — дума собi. — Чи се ж я, що i слухати не хотiла об хлопцях? Скрiзь землю б пiшла вiд стида й сорому! А що, як ще Василь надо мною смiється?" Тут їй ще душнiш стало; а далi як роздумала, що Василь зовсiм не такий, щоб йому смiятись, i що вiн божився, що її крiпко любить, то i утихомирилась, i тiльки того соромилась, що... цiлувалася з ним i у бору довго з ним сидiла. "Та се ж вже, — так дума, — i вперше, i востаннє. Се на мене любов напала, а матуся казала, що любов — як сон: не заїси, не заспиш i що робиш, не знаєш, мов ввi снi. Борони мати божа, щоб я гiршого чого не зробила! Та як не буду з ним бачитись, то i жартувати нi з ким буде. Добре ж я зробила i сама собi дякую, що не звелiла йому до себе ходити".

Так собi порадившись, устала (бо вже i розсвiло) i зараз прийнялась поратись. Що ж? Тут корову доїть, а сама озирається, чи не йде Василь. По воду пiшла, оглядається на Василя; у хатi сало товче, а на дверi погляда, чи не Василь їх вiдчиня. За стiл сiла обiдати, а сама у вiконце усе зирк та зирк, чи не йде Василь. I жде його i не жде, i хоче, щоб прийшов, i боїться, щоб не прийшов.

Пiсля обiд, у хатi сидячи, дума: "Коли б не ввiйшов! пiду на вдвiр'я". Надвiр вийде: "Коли б не йшов вулицею та щоб мене не побачив, пiду лучче у хату". I так, знай, свiтом нудить удень, а нiччю мало чого й спить, усе їй те на думцi, що коли-то вона побачить Василя i коли-то не буде з ним розлучатись.

I Василь не луччий був її. Не тiльки роботу, покинув хазяїна i город; знай, блука круг села, де жила Маруся. Ходить, ходить, у бiр пiде, над озерами, де з нею сидiв, сяде — нема Марусi, не йдб Маруся. По селу вулицями ходить, та не зна, де її хата, не зна, як i батька її звуть i прозивають. Маруся та й Маруся, бiльш йому нiчого не треба було знати; i вiн її не питав, затим, що нiколи було; усе їй розказував, як її любить, або слухав, як вона розказувала, що як вона його любить.

От вже i лущання пройшло, тиждень петрiвки минається; ходить наш Василь i не зна, що вже йому й робити. Аж ось iде своєю дорогою, бачить, чоловiк вiз мiшки вiд вiтряка, та вiсь йому i уломилась. Чоловiк той хоче, щоб пiдв'язати як-небудь, так шкапа не стоїть; i той чоловiк мучиться з нею, а друге й те, що й воза не пiднiме, бо вже собi старенький був.

От Василь, парень-друзяка, побачивши сеє, пiдiйшов до нього, поздоровкався i каже:

— Ке лишень, дядьку, я тобi поможу, а то не з твоєю силою справитись з мiшками i з шкапою. — Чоловiк той подякував i попросив помогти. Василь як принявся, разом справили вiз, i сяк-так, на трьох колесах, можна було доїхати. Чоловiк ще бiльш дякував Василевi й просив, коли по дорозi, проводити його до двора, щоб часом не порозв'язовалося; тогдi вiн вп'ять не здужа справити, а вже й вечорiло.

Василь пiшов за ним помалу i нiчого не розпитував, бо йому до всього було байдуже, тiльки, знай, об Марусi й дума. От iде та iде за возом, — бачить, чоловiк у тiм селi, де Маруся живе, та повернув у вулицю. Василь зрадувався. "От, — дума, — тут пробуду, то, може, що-небудь прочую — про Марусю, як-то вона, моя галочка, поживає".

Аж от заїжджає чоловiк на двiр. Василь зиркi бiжить його Маруся назустрiч до чоловiка i кричить:

— Де се ви, тату, були? Ми вже вас... — та й замовкла, як уздрiла свого лебедика, та з радощiв уже не зна, що й робити: вернулась у хату та аж труситься i не зна, що й робити.

Наум (се то вiн i був), позносивши мiшки у комору, розпрягши кобилу й упоравши все з Василем, ввiйшли у хату, посiдали, поговорили. Василь вже не мовчав, то про се, то про те розпитував; про себе розказував, як живе, де служить; звичайний був проти Настi, а на Марусю, що тут микалась то в кiмнату, то в хату, то з хати у сiни, то з сiней вп'ять у хату, i не дививсь зовсiм i буцiмто й не вiн. I вона собi дарма, неначе його зроду вперще бачить.

Посидiвши Василь i наговорившись, став збиратись додому. Наум i каже:

— Приходь, Василю, коли хоч, до нас завтра обiдати: недiленька свята, iще наговоримось,

Василь сказав, що прийде, поклонивсь і пiшов з хати, а Наум кликнув:

— А де ти, Марусю? проведи Василя вiд собаки за ворота.

Марусi на руку ковiнька: мерщiй з хати, i ще Василь не вийшов iз сiней, вона вже й бiля нього, i зчепились рученьками. Вона йому й каже:

— Василечку! Якби ще тебе не побачила хоч день, то б i вмерла.

— Завтра, Масю, i я тобi розкажу, як страждав без тебе. Тепер, здiлай милость, прислухайся, що старi про мене казатимуть: чи будуть хвалити, чи корити? Та й розкажеш менi, щоб я знав, як наше дiло начинати.

— А ось що я зроблю, Василечку: коли мої старi будуть тебе хвалити, то я пов'яжу на голову червону скиндячку i коси покладу: коли ж, не дай боже, що нi, то пов'яжу чорну стрiчку, без кiс. Ти тiльки приїдеш, так на мене i дивись, то й знатимеш. Прощай же, мiй лебедику, до завтрього.

Увесь вечiр Маруся, хоч ложки, миски перемивала, мисники змивала, пiч мазала, милася, та все так тихенько робила, що її не чути було вовсi: боялась-бо вона, щоб через свiй шелест не пропустити якого слова, що батько й мати казатимуть про Василя; а тi, знай, його хвалять. Настя те й дiло розказує, який вiй звичайний, який собою красивий; а Наум хвалить, який-то вiн розумний, неначе письменний.

— Я, — каже, — знаю його весь рiд; чесний, дядьки заможненькi, хоч вiн собi сирота, та ба! I отцевський син не буде такий бравий козак, нiчого казать.

Маруся не пропустила нi жодного словечка i ще звечора наготовила червону скиндячку, щоб завтра на голову положити, i з веселiстю, i з радiстю лягла спати; тiльки того вже не можна вiрно сказати, чи спала вона ту нiч хоч часинку?

Уранцi вирядилась щонайкраще: поплела коси у самi мiленькi дрiбушки i вiнком на голову поклала, пов'язала, якi були луччi, скиндячки, а зверх усiх положила червону й квiточками заквiтчалась. Чи шатнулась там, чи як, а вже i обiдати у неї поспiло: борщик з живою рибкою (бiгала сама звечора до сусiда, рибалки, та й випрохала), каша пшоняна до олiї, солона тараня з пшенишними галушечками та вареники з сiм'яною макухою. Упоравшись, ще з батьком до церкви сходила.

Тiльки що вернулась з церкви, Маруся зирк у вiкно, аж Василь уже i йде; зараз вибiгла, буцiм боронити його вiд собаки, а бiльш за тим, щоб подививсь, що на нiй червона скиндячка. От вибiгла та мерщiй i кричить: "Не бiйсь, не бiйсь!" — а рукою поводить по лобовi, неначе каже: "Не бiйсь, ось бач, що червона скиндячка!"

Ну, як там було, пообiдали, гарненько i наговорились. Пiсля обiд Наум лiг до Настi ськатись та й заснув, а далi i Настя схилилась та й собi заснула. А молодi, знай, собi голубляться та милуються. Далi, як старi проснулися, та й сидiли то в хатi, то пiд коморою у холодку, аж поки зовсiм увечерi Василь пiшов додому.

Унадився ж наш Василь до старого Наума що божий день: то дiло було до коваля, то до бондаря, то так до чоловiка приходив за дiлом, та усякий раз i зайде до Наума; коли застане, то з ним, а коли не застане, то з Настею посидить, поговорить; i так вони вже до нього привикли, що коли який день хоч трохи забариться, то вже вони й скучають, i той i та кажуть:

"Нема ж нашого Василя! Не йде обiдати".

1 2 3 4 5 6 7