Хазяїн

Карпенко-Карий Іван

Сторінка 8 з 11

Просвіта, брат, велика сила! Признаюсь тобі, що перше я заїздив до тебе тілько по ділу, тепер мені приятно буть у тебе і без діла.

Пузир. А що ж тут, справді, так перемінилось?

Золотницький. Не те повітря: книги, газети, піаніно, освічена молода людина, та ще до всього артистка: гра, співа! О! Ти, брат, цього не розумієш!

Пузир. Ну, це вже даремно! Я сам любив і люблю спів. У мене був чабан...

Золотницький. А, бог з ним, що там твій чабан!

Пузир. Е, бог з ним... Тілько те гарно, що вам до вподоби... А якби ви почули, як той чабан, бувало, заведе "Ой з-за гори, з-за лиману"!

Золотницький. Ну, а Калинович як співа?

Пузир. Чув. І цей співає гарно.

З другої кімнати чутно "Гетьмани, гетьмани" або іншу, можна и не співать, як нема кому.

Золотницький. Оперний голос! Талановитий, розумний, енергічний молодий чоловік Калинович! Таких молодих людей мало. Слухай, Терентій Гаврилович: от жених для твоєї Соні, пара, якої пошукать по білому світу.

Пузир. Отакої! Голодрабець? У Соні є жених — Чоботенко, міліонер.

Золотницький. Високий до неба, а дурний як треба. Найшов жениха! Він же безграмотний баран. Хіба ж Чоботенко до пари Соні? Бог зна що викладуєш! Чоботенко у твоєї дочки гайдуком повинен служить, а не чоловіком їй бути.

Пузир. Я вас, Петро Петрович, шаную, поважаю, але немало дивуюсь: вискіпали якогось учителишку і носитесь з ним...

Золотницький. Не учителишка, а учитель гімназії. Чудак ти, Терентій Гаврилович, єй-богу, чудак! Ну навіщо тобі багатий зять, коли ти сам багатий? Пора вже тобі шукать того, чого у тебе бракує.

Пузир. Я так і роблю: шукаю, де б більше купить землі, бо скілько б чоловік її не мав — все бракує.

Золотницький. Добре. Ну, а скажи мені: тобі приятно мать орден? Приятно, кажи, не угинайся!

Пузир. Я й не криюсь. Заслужив — і носю.

Золотницький. Так. Ну, а якби тобі дали один орден з широкою червоною стрічкою через плече, а збоку звізда. То це було б ще приятніще?

Пузир. Ха! Широка, кажете, червона стрічка і звізда на боці — бачив... Не криюсь: ще приятніще. Що ж з того?

Золотницький. А коли б до всього цього тебе возвели в генерали: ваше превосходительство! Га? Ще було б приятніще?

Пузир. Я не розумію, для чого ви все це говорите?

Золотницький. А от для чого. Ні ти, ні твій Чоботенко ніколи такої честі не добудете: звізди вам збоку не носить, генералами вам не буть, хоч би ви всі свої добра і маєтки за таку честь віддали, а Калинович...

Пузир. Буде генералом, з звіздою? Ха-ха-ха! О, бодай вас.

Золотницький. Та ти, брат, не смійся! Ви з Чоботенком зостанетесь навіки чабанами та буряковими генералами, а Калинович може бути професором, директором гімназії, от і ти, і твій Чоботенко будете говорить йому — "ваше превосходительство".

Пузир. Чи буде він генералом, чи ні — я не знаю; а чим він є — я бачу" і дочки своєї за нього не віддам!

Входе Соня і Калинович.

ЯВА Х

Пузир, Золотницький, Соня і Калинович.

Соня. Годі вам про діла балакать! Ходім до нас.

Золотницький. Дорога Софія Терентьйовна, я тут обстреливав позицію; і бомбами, і гранатами, і шрапнеллю сипав — не помагає! Неприятель уперто не здається. Давайте візьмемо його в перехресний вогонь.

Соня. Догадуюсь. Ви за нас з татком говорили, і, певно, тато не згоджується? Я вже бачу.

Пузир. Нізащо в світі! Це ти мене, дочко, хочеш у труну покласти!

Соня. Хіба моє щастя для вас, тату, труна? Я цього не знала.

Пузир. Так знай! Щастя, якого тобі заманулось, — мені труна. Тебе сватає Чоботенко, я вже тобі говорив.

Соня. Тоді я промовчала, а тепер скажу вам, що я за нього не піду!

Пузир. Та ти ж його ще не бачила, подивися перше: з лиця хоч воду пий, Бова Королевич! Росту (показує сажень) — о; плечі (розводе руками скільки можна) — е!

Золотницький. А голова (показує кулак)—о! Софія Терентьйовна вибрала собі людину в подружжя, а ти їй раїш першерона! Навіщо тобі Чоботенко? У тебе, слава богу, є чим копи возить.

Пузир. Ви не туди стріляєте! Чоботенко хорошого роду, хазяїн, з діда міліонер. Я не хочу зятя з вітру, бідного приймака.

Калинович. Ви мене ображаєте!

Пузир. І ви мене ображаєте!

Калинович.Чим?

Пузир. Тим, що осмілились сватать мою дочку.

Калинович. Не всі люде дивляться вашими очима, а через те ви помиляєтесь, Терентій Гаврилович. Я люблю Софію Терентьйовну, а не ваше багатство! До цього треба вам знать, що я лічу вас далеко бідніщим від себе, і будьте певні, що у приймаки я до вас не піду ніколи! Віддайте все ваше добро, всі ваші міліони старцям, а я візьму Софію Терентьйовну без приданого.

Пузир. Що ви говорите? Я сорок літ недоїдав, недопивав, недосипав, кровію моєю окипіла кожна копійка, а тепер взять і віддать усе моє добро старцям! Опам'ятайтесь! Для чого ж я працював? Хіба отаке розумний скаже! Перехрестіться! "Віддайте старцям"! Ха-ха! Чув я про таких багачів, котрим нема чого роздавать, так вони хочуть, щоб всі з ними порівнялись. Ні! Так не буде. Ви не з того тіста, до якого ми привикли.

Соня. Тату, багатство душі не має і не буде себе почувать нещасним, у кого б в руках не опинилось, а я маю живу душу, котрій натурально бажати буть щасливою з тим, кого любиш! А коли вам жаль вашого добра, нехай воно буде при вас, мене ж віддайте отак, як я стою, за Івана Миколайовича, і ми будемо щасливі! Чого ж ще треба?

Пузир. Щаслива, щаслива! Ти щоб тілько була щаслива? Ти? А я? Я?! Щоб здох від муки, яку ти мені робиш! Собі, йому і всім, усім ти добра і щастя зичиш, а батькові? Батькові? Зла, муки, смерті? Ні, так не буде: скоріще вогонь розіллється водою, ніж я дам своє благословення на такий шлюб. (Вийшов.)

ЯВА XI

Золотницький, Соня, Калинович.

Золотницький. Дика, страшенна сила — нічого з ним не зробиш без боротьби.

Калинович. Краще було б не зачіпать цього питання сьогодня, на іменини!

Соня. Я цього не ждала і тепер стою німа, не знаю, що сказать.

Калинович (До Золотницького). Порадьте!

Золотницький. Тут сам Соломон розвів би руками! Феноген! А ви йдіть, я попробую з ним по-своєму сам побалакать.

Входе Феноген.

Калинович (до Соні). Ходім! Пішли.

ЯВА XII

Феноген і Золотницький.

Золотницький. Іди, Феноген, і попроси сюди Терентія Гавриловича. Скажи, що я. зараз їду і хочу з ним попрощатись.

Феноген. Як же то можна! Без обіда поїдете?

Золотницький. Так вийшло.

Феноген (ідучи, про себе). Погане щось вийшло!

ЯВА XIII

Золотницький сам. Потім Феноген і Пузир.

Золотницький. Коли Терешко забере собі що в голову, він не може переносить супереки! Третіровать його треба, тоді він помнякшає!

Входе Феноген.

Ну?

Феноген. Зараз вийдуть.

Золотницький. Що він там робить?

Феноген. Якусь комерцію викладають на щотах. Вони ніколи даремно не сидять.

Золотницький. Скажи, Феноген, щоб мій екіпаж зараз запрягли.

Феноген. Терентій Гаврилович вас не пустять. (Вийшов.)

Золотницький. Побачимо.

Входе Пузир.

Пузир. Чого ви мене кликали, знову хочете мучить вашим Калиновичем?

Золотницький. Мужик ти був, мужиком ти і будеш!

Пузир. Яким родився, таким і помру!

Золотницький. Єсть чим хвалитись! Для чого ж ти орден почепив?

Пузир. Заслужив — і почепив!

Золотницький. Шмаровоз! Хоч би уважив на те, що я сватом; сказав би: подумаю і дам одповідь, а то як чабан обійшовся з освіченою людиною. Нога моя не буде у тебе... я зараз їду.

Пузир. Як завгодно. Віддайте ж мені гроші за халат.

Золотницький. Я вишлю їх на пам'ятник Котляревському, бо ти з губи зробив халяву: обіщав і не вислав.

Пузир. То всі сто карбованців?.. Що ви? Нехай бог боронить! Я за десять карбованців такий хрест йому поставлю з свого дуба, що за верству буде видко!

Золотницький. Став собі, а я сто карбованців вишлю в Полтаву.

Пузир. Пропало сто карбованців ні за цапову душу.

Входе Феноген.

Феноген. Коні запряжені в бігунки і шарабан давно.

Пузир (до Золотницького). Поїдемо ж хоч подивимось копи.

Золотницький. Їдь сам.

Пузир. Як сам, то й сам. (До Феногена.) Винеси шапку.

Феноген. Шапка в прихожій.

Пузир. Так не поїдете?

Золотницький. Іди ти к чорту, мужик!

Пузир. І чого б я сердився, наче Калинович ваш рідний син.

Золотницький. Щоб ти знав.

Пузир. Як? Незаконний?

Золотницький. Дурак!

Пузир. Оце й ви гірше мужика: у моїй хаті лаєтесь!

Золотницький. Я не хочу з тобою балакать. Скажи, Феноген, щоб скоріще коней подавали.

Пузир. Так нехай шарабан розпряжуть. Я поїду сам в бігунках.

Феноген вийшов.

Прощайте! (Подає руку.)

Золотницький одвернувся.

(Пузир здвигнув плечима.) Як завгодно. (Вийшов.)

ЯВА XIV

Золотницький, а потім Соня і Калинович.

Золотницький. Уперта шельма, а ще до того роздратований.

Входять Соня і Калинович.

Ні приступу. Треба нам їхать зараз.

Калинович. І я тієї думки, мій од'їзд найскоріще заспокоїть тата.

Соня. Без обіда як таки можна?

Золотницький (до Соні). Що ж робить, оставатись не можна. Послідня проба не удалась, а ви себе, Софіє Терентьевно, не видавайте.

Соня. Я дуже стривожена. У мене так нерви витягнуті, що я ледве сльози здержую.

Калинович. Чого ж плакать, Софіє Терентьєвно, я думаю, що ваше давнє рішеніє від такого повороту не перемінилось?

Соня. Не тілько не перемінилось, а виросло, окріпло.

Калинович. І мені більше нічого не треба. Правду кажучи, ми таки самі винні: дуже раптом насіли на тата, і тепер мені жаль його — він правий по-свойому!

Соня. А ми по-своєму!

Калинович. Так, бачите, шанси нерівні: поле битви зостанеться за нами; а тато, ображений вкрай, потеряє всі свої мрії... Його становище далеко гірше!

Золотницький. Само собою, краще б було і йому, й вам, коли б все сталось по згоді, ну, а коли згоди нема...

Соня. І коли її через два тижні я не добуду, то приїду в город, і ми повінчаємось.

Калинович (цілує її руку). Гніздечко у мене готове — тихе, приютне, світле — і жде голубку; будьте ж спокійні!

Входе Феноген.

Феноген. Коні готові.

Золотницький. Ходім попрощаємось з мамою.

Соня. Не будемо їй нічого говорить!

Золотницький. А причину од'їзду придумаємо.

Вийшли.

ЯВА XV

Феноген, а потім Маюфес.

Феноген.Ая таки угадав: цей голодранець свата нашу Соню. Ні, брат, не в ті взувся.

Входе Маюфес.

Маюфес. Здоровенькі були!

Феноген. А, Григорій Мойсєйович.

Чоломкаються.

Маюфес. Що це у вас з іменин так рано гості розїжджаються, чи не дізналися про діло?

Феноген. Яке діло?

Маюфес. Я ж вам писав, що Петро Тимофеевич в острозі, а тепер слідователь по важним ділам посадив у острог таких хазяїнів, як Зенделевич і Петренко!

Феноген.

5 6 7 8 9 10 11