Невольник

Карпенко-Карий Іван

Драма в 5-ох діях зі співами і танцями
усценізував
КАРПЕНКО-КАРИЙ (ТОБІЛЕВИЧ)
після поеми
ТАРАСА ШЕВЧЕНКА


ДІЄВІ ОСОБИ:

Коваль Василь, старий запорожець
Ярина, його дочка
Стефан, його годованець
Оксана, дівчина сусіда
Недобитий, бандурист
Опара, запорожець
Кукса, запорожець
Голощук, запорожець
Недорізаний, запорожець
Покришка, запорожець
Неплюй, запорожець
Начхайменівніс, запорожець
Подорожний, запорожець
Зачепа, запорожець
Джура, запорожець
Поводар, мале хлоп’я

Запорожці, невольники, селяни, дівчата і турецькі яничари.
ДІЯ ПЕРША

(Село у літку. По ліворуч хата Коваля з високим частоколом; біля хати лавка, накрита килимом; на лаві сидить Коваль і Недобитий, а трохи оподаль під деревом стоїть Стефан засмучений).

ЯВА I.

Недобитий. (Грає на бандурі і співає думу):

Ой під лісом, тай під Лебедином (2 р.)
курила ся доріженька димом.
Ой там молод козаченько нудить (2 р.)
під ним сивий кониченько блудить.
Чи я-ж тобі мій коню та важкий (2 р.)
чи-ж я тобі мій сивий та тяжкий?…

Коваль. Еге... То мабуть як не думай, як не марикуй, а такой треба буде... Шкода хлопчини... ще і у колодочки не вбилось... алеж...
Недобитий. У поли, на воли скорійше вилюдніє.
Коваль. Років би зо два підождати... Ну годі... Так думка-ж шиба, щоб часом і людий не почали дорікати, що виховую...
Недобитий. А правда, правда. А що правда, то не гріх: дорікати-муть…
Коваль. І так шкода і так невигода... Як-би моя сила, самби поїхав за ним, самби доглядів... Кортить ще раз помірятись з бісурменом, ще раз глянути у вічи смерти — а там хочби і в домовину... Як гляну на молодого юнака, то серце вогнем запала, а як зарже кінь вороненький, то здаєть ся, вихром схопив би ся на нього, та й полетів, що й вітер не дігнав би... Сказано-ж: колиб думка та силою стала, то і море-б перескочив, а нема сили, то нащо думка молодніє?... Який вже з мене козак?... Більш здав ся на стару бабу... Задля чого-ж я живу на світі?... Колись сею рукою коня новика обертав у лялечку, а татарву душив, мов котята...
Недобитий. А з мене який тепер козак?... Сили нема в долоні і на те, щоби табаку до ладу розтерти, та і струни не слухають... Думка ушкварить веселої, а струни буцім на злість тобі загудять сумної і розбурхають у старім серцї колишнє лихо, і діла колишні, незабуті зринуть ся на верх і плавають перед очима.
Коваль. Еге... І як не відганяєш ті думи від себе, а вони стовбичать перед тобою і колупають старий мозок. Згадаєш мучеників праведних, що зложили свої буйні голови за віру христову, поглянеш навкруги себе, на високі могили і заплачеш гірко...
Недобитий. Ну... мені час рушати. Прощавай Василю. Зоставай ся здоровий. А за хлопця не забувай моєї поради.
Коваль. Ходи здоров. За пораду снасибіг, не забуду... Стефане, а йди но сюди... Чого ти такий, мов із-за вугла прибитий? Хорий, чи що?... Дивись бо веселійш синку, а я тобі дещо розкажу таке, чого може і у книжці не доведеть ся тобі бачити... Бачиш синку, ген — ту могилу, що ледви синіє?...
Стефан. Бачу таточку...
Коваль. Отже там, на тім місци отаборив ся зі своїм війском славний гетьман Іван Підкова; там він положив свою буйну голову. (Глянув на Стефана). Та що се, хай Бог боронить, з тобою?... Ти ледви не плачеш?...
Стефан. Нездужаю я тату... Піду я, походжу по садочку, може полекша...
Коваль. Піди сину... (Тихо). Мабуть догадав ся, мабуть вже серце віщує... Ох діти, діти, рожеві квіти...
Стефан. (До себе). Батько замислив ся... Ох чує моє серце, що вже не довго мені гуляти. Не даром батько що дня оглядає та примірює збрую та буланого муштрує... (Відходить).
Коваль. І чого та татарва знова заворушилась? Знов забажалось погодувати своїм трупом вовків-сіроманців, знов закортіло довідатись, чи не пощербились ще шаблі запорожські... А з Стефана буде козак завзятий, чує моє серце, що буде... Не раз подякує Січ-мати старому Ковалеви, що вигодував такого молодця... Еге, так і буде... (Кличе): Ярино!…

ЯВА II.

Ярина. (Входить з саду). Ви мене кликали таточку?
Коваль. Та кликав-же... А де Стефан?
Ярина. А онде під тином неначе вкопаний стоїть.
Коваль. Еге, а я байдуже... не бачу. От такі старі очи... колись, у темну ніч, за гони було пізнав чоловіка... А тепер... А ходіть но лишень дітип сюда, але ходіть обоє. Господь милосерний післав нам празничок, не гріх і повеселитись, а ви щось обоє блукаєте, мов неприкаянні... А нуж ушкварте діточки якої, звеселіть мене, розворушіть старі кости. Ануж…

(Він грає на бандурі і танцює. Ярина і Стефан танцюють, старий підспівує):

Як би мені лиха та лиха
як би мені свекрівонька тиха,
як би мені чоловік молодий
до другої не ходив, не любив.

Ще ось такої:

Ой так чи не так
Уродив ся пастернак,
А петрушку криши в юшку
Буде смак, буде смак.
Ой так, таки так
Оженив ся козак.
Кинув хату і комнату
Taй потяг у байрак.

Е, шкода і замаху... (Сідає). Не та вже моя сила. Зовсім розкис. Мабуть за такі танці ніхто тютюну не дасть і на понюх, а не то що на люльку... А колись то було і сам гетьман по таляру давав за одно коліно. Думка тепер танцює і скаче, а ноги ледве волочуть... Літа мої... Сило моя... Де ви ся поділи?... Ну піди-ж ти доню до господи та злагодь що небудь пополуднувати...
Ярина. (Пішла).
Коваль. А ти, мій синку, ходи сюди та сідай ось тут біля мене.
Стефан. (Сідає).
Коваль. Слухай синку, що я тобі казати-му, слухай та не пропускай ані жадного словечка... Як убили твого батька в шляхетчині, то ти ще тоді був малесеньким, Стефане...
Стефан. (Здивовано). Так... я... я... не син?... чужий вам, тату?...
Коваль. Та не чужий бо, ні... Стрівай, не забігай у перед, а слухай готового... От і померла і мати таки твоя...
Стефан. Так я зовсім чужий вам?...
Коваль. Який бо ти нетерплячий... Ти слухай, а не хапай ся поперед батька у пекло... Ото кажу, померла і твоя мати, а я і кажу покійній моїй жінці, а що, кажу, візьмемо за дитину?... Тебе отсе... Чогож бо ти так засмутив ся?
Стефан. (Зі смутком). Чужий, сирота... О, чом же я перш сего не знав?...
Коваль. Бо тобі до сего часу і не слід було знати. Слухай дальше і не сумуй... Взяли ми тебе тай і з Яриночкою спарували.
Стефан. (Схопивши голову у руки). О... Боже мій... Яж сего не знав, яж сего не знав...
Коваль. Тепер же синку ось що зробимо. Ти вже в літах і Ярина зріє, треба буде людий пошукати та дещо діяти... Як ти скажеш синку?
Стефан. Не знаю... не вмію зрозуміти... Я гадав, що Ярина…
Коваль. Сестра тобі? Аж воно, бач, зовсім не то. Щож, я не бороню, любитесь, то з Богом і до шлюбу... Але що ти бачив, що ти знаєш, живучи тут? Ріс як у Бога за дверми, тільки і лиха було, що як ще учив ся у бурсі, то може часами приходилось скоштувати березової каші. Так задля того синку треба буде трохи по світі поблукати, козацького жупана провітрити, та й шаблю погострити, щоб не заржавіла і щоб ти пізнав, що не тільки світа, що у вікні. Треба подивити ся на чужі люди, які вони і як живуть: чи орють, чи на непоораному сіють а просто жнуть і немолочене віють. Годить ся і те знати, як там мелють: чи язиками, чи каменем, та і як їдять: чи ложками чи жменями?... Чогож ти так замислив ся, мій друже?... Ти-ж либонь козацького роду?... Чи може у твоїх жилах тече вода, а у серцеві заяча відвага?... У кого-ж ти такий нікчемний вдав ся?…
Стефан. (Стрепенув ся). Ні... я роду козацького і одвага у моїй душі живе... Лиш несподівана розлука зворушила моє серце, збаламутила мою кров... Ох... важко мені... (Закриває лице руками).
Коваль. Так... треба в люди на рік, на два піти, а потом уже побачимо, що далі буде.
Стефан. Знаю тату, що треба і борони мене Боже жахати ся козацького діла. Давно вже кортить мене силою помірять ся з бісурменом... Давно мої мрії літають по степу і воюють з ворогом лютим... Одно тяжко... що вас покинути мушу.
Коваль. Може не так жаль мене як... Не думай об сьому, синку. Господь допоможе, то і усе буде гаразд... Ну, та якже, га?… З Богом у дорогу... Іди, сину, у Січ…
Стефан. Так таточку... А серце кровію обливаєть ся...
Коваль. Не потурай серцеві, скоряй його розумові, а від смерті не заслониш ся і на печи. Та й не такий страшний чорт, як його малюють... У Січи набереш ся і розуму, научиш ся козацького звичаю і молодецького хисту... Споглянь на себе: який з тебе юнак? Ні у постати, ні в очах, ні одваги... Очи дитинячі, аж сором дивити ся... Шкода... Який з тебе козак?
Стефан. Ох... не зносити мені моєї голови...
Коваль. Одна голова у тебе на плечох, то й шануй її... А там, сину, побачиш світа, та не такого, як у бурсі. Там научиш ся і Богови молить ся по молодецьки, а не по чернечи харамаркати.
Стефан. Виряжайте мене, не гайте.
Коваль. Оттак і зробимо, мій сину. Помолившись Богови осідлаємо буланого тай гайда у дорогу. А і кінь же кінь: як змій, і зо дна моря винесе... Та що се і доси не дають полуднувати?... Ярино!... Чи злагодила ти вже там щонебудь?... Так, так синку...

ЯВА IІI.

Ярина (вийшла уже ранійше, а учувши розмову, ухопилась за одвірок і мов зомліла).

Ярина. (Ледве чутно). Уже таточку... Осьдечки усе готово... Їджте на здоровлячко...
Коваль. (їсть).
Стефан. (Сидить засумований).
Коваль. Еге, що за смашні вареники, самі у рот лізуть... Стефане, чому не їси?
Стефан. (Бере порожну ложку).
Коваль. Оттак... Порожну ложку у рот кладеш? (Сміється).
Ярина. (Дивлячись на Стефана). Таточку, він такой справді нездужає... Братчику, соколе мій, скажи, що в тебе болить?
Стефан. (Похилив мовчки голову).
Коваль. (Сам до себе). Чи жать, чи не жать, а сіяти треба...
Ярина. Стефаночку... промов-же хоч одно слово...
Коваль. (Сам до себе). А хто-ж пожне тії жнива, що ми засівали?...
Ярина. Боже мій... Що се з тобою, Стефаночку, подіялось? Таточку, чим ви його розгнівали?
Коваль. (Мов не чує). О, тепер неначе по трохи і підкріпивсь... Ну, коли їсти то їсти, бо ніколи гаятись... Спасибіг тобі доню за полудень. Підуж я отеє, до вечірні може з ким пострічаюсь та пораджусь... А ти, Стефане, ляжеш спати, щоб до зорі встати та коня сідлати... (Вийшов).

ЯВА IV.

Ярина. До зорі коня сідлати?... Братчику, голубчику, Стефаночку, чого бо ти плачеш? Глянь же на мене, на твою любу сестричку... Усміхни ся... Бач... який... не дивить ся... Не любиш ти мене? Їй Богу я заплачу...
1 2 3 4 5 6