Манускріпт з вулиці Руской

Іваничук Роман

ВІД АВТОРА

Я знаю: не всі мені повірять у те, що зараз скажу, та й справді воно може видатися надто вже фантастичним.

А було так.

Хтось із господарників нашого міста задумав у темному, квадратному й глибокому, немов велика студня, подвір'ї на вулиці Руській (там на стіні й нині пишається барельєф п'яного маскарона, який пожирає гроно винограду) розчистити від культурного, як мовлять археологи, нвшарування середньовічні погреби, в яких на зламі XV—XVII століть поміщалася не дуже славна, бо плебейська (славна, аристократична, знаходилась у підвалі Корнякта на Ринку, про неї мовитиметься потім) — корчма "У Лисого Мацька", і відкрити там ще одне вечірнє кафе, на які Львів і так не бідний.

Цей намір, як відомо, не увінчався успіхом, хтось із вищепоставлених господарників сказав: "Досить!" — але роботи якийсь час велися, а я, завжди цікавий до старовини і не менш зацікавлений у відкриттях подібних закладів, навідувався сюди доволі часто.

Робітники викидали гори сміття, глини і всілякої нечисті, що спресувались у погребах за більш ніж триста років, добиралися до товстої стіни, яка відділяла корчму Мацька від сусіднього житлового будинку, і одного разу, при мені, дзенькнула лопата об щось металеве й лунке. Я підійшов до стіни (робітники вважали мене, певно, за архітектора або художника, який буде розмальовувати кафе) і побачив у ній квадратні залізні дверцята з проржавілим замком, який розкришився під лопатою. Дверцята відхилились, і хтось з робітників пожартував: "Хапайте скарби!", а я таки нагнувся і в темній ніші побачив великий чорний згорток. Схопив його: суха трухлява шкіра, мабуть; юхт, розповзлася в пальцях, і мені відкрився справжній скарб — сувій дрібно списаного паперу.

Не обурюйтеся, хто повірив у мою розповідь: я поніс його не в наукову установу, а додому, і здається мені, що ви зробили б так само.

Не пам'ятаю, що я сказав робітникам, та вони не звернули на мою знахідку особливої уваги, це ж не старовинні монети й не посуд — мотлох якийсь, ну а я, немов анахорет, просидів більше місяця вдень і вночі у своїй замкненій квартирі над зотлілими аркушами з філігранями брюховицької папірні, яка постачала папір ставропігійській друкарні, і з великим зусиллям відчитував своєрідний літопис якогось міщанина (може, самого Лисого Мацька), в який він вряди-годи, зате із скрупульозністю середньовічного лихваря по-українськи, а іноді по-польськи записував усе — від найдрібнішого гроша витрати чи прибутку до найгучніших подій у Львові. Перший запис датувався в нього 1585 роком, останній — 1611.

Були тут відомості про найрізноманітніші речі: що взяв у заклад за позичені гроші, скільки і на що витратив грошей на день, коли спалахнула у Львові проказа, кого і за що судили в магістраті; літописець смакував амурні справи львівських жіночок, не любив патриціїв, але з застереженням ставився до посполитих, яким позичав гроші або давав вино в борг. Описував військові паради, зокрема торжество на честь взяття Смоленська польним гетьманом Жолкевським, криваві екзекуції на лобному місці перед ратушею; багато уваги — з симпатією до православних — приділив Брестській унії, обурювався діяльністю єзуїтського ордену у Львові; з Успенським братством був зв'язаний торгівлею книг, про що свідчить запис:

"Сьогодні приїхав до Львова мніх Іван з Вишні, купив у мене п'ять Псалтирів". Бували й такі чудернацькі записи; "Барон зустрівся з чортом і запродав йому свою душу", "На Кальварії цієї ночі шабашували відьми"; демонічні сили для нього реальні, проте він не раз з іронією зауважує, що зустрічаються з ним частіше ті, які п'ють. Багато пише про себе: як отримав міське право і як потім розчарувався у звабах городського життя; спочатку в літописця все оцінюється грошима — до аморальності: скільки витрачає щоденно на жінку, а скільки на сина, потім, натрапляєш на несподіваний запис: "Гроші погубляють совість і розум". І весь час згадує якусь міщанку Абрекову і її дочок, певне, сусідок—то роздратовано, то з теплом, то з іронією.

Словом, переді мною вималювався цікавий тип середньовічного міщанина в тогочасному оточенні.

Незважаючи на те, що я дещо знаю про ту добу, коли боротьба православної людності проти католицизму набирала антифеодального звучання, манускрипт відкривав зовсім незнайомий цікавий світ середньовічного міста. З пожовклих листів поставали люди з їх способом мислення, з їх віруванням, психологією; я читав-перечитував рукопис і поволі сам ставав сучасником описуваних подій, зрозумівши тогочасні образи, алегорії, їх символіку. Виписував найцікавіші місця, потім вирішив зняти копію, а оригінал занести до музею. Та одного дня...

То був неймовірно тяжкий для мене день. Я зайшов уранці до своєї кімнати і побачив, що манускрипт дуже зжовк, аж почорнів.

Узяв один листок у пальці, він розсипався, другий теж, третій... і так майже всі кілька сотень листків.

Це була кара за мою захланність, я аж потім додумався, що рукописи, які пролежали довший час без повітря, напевне, піддають спочатку хімічній обробці і вже потім ними користуються: кисень з'їв мій манускрипт, і я вчинив, не бажаючи того, злочин перед людством.

Звертаюся тепер до своєї скромної пам'яті (листків залишилося буквально півтора десятка, виписок зробив мало), щоб відтворити те, що дізнався з манускрипта. І хай вибачить мені читач, якщо десь замість літописного рядка, я, не можучи згадати його стислості, напишу десять, сто, а то й більше, що деяких місць не пригадаю зовсім, що порушу часову послідовність літописного викладу подій. Та головне зараз для мене — передати деякі проблеми того часу, дух, настрій тими [i]літературними засобами, якими користувався літописець, включаючи й демонологію, бо ж добре усвідомлюю: ніщо з того, що було, не сміє бути втраченим для пам'яті сьогоднішньої людини.

Цією працею я хочу викупити свою провину. Мені гірко, що так трапилося, та в сто крат буде прикріше, якщо хтось не повірить цьому моєму зізнанню. Бо подумайте самі: якби не той випадок під час розчистки погребів Лисого Мацька, якби я справді на вулиці Руській не знайшов манускрипта, чи ж міг би я нині запропонувати вашій увазі ось цю мою книгу?

Розділ перший

ЩО СКАЖЕ НИНІ АБРЕКОВА?

Року 1611, 26 іюля. Клопітну ніч провела Абрекова, так їй треба, мусила б давно гадку мати, що поведенція її дочок, особливо молодшої, впрек поспільному спокою наставлена. Всяк-бо знає; з Льонці тоє почалося, що ті листки, до дешпектів волаючі, хтось кожної ночі над вікном Абрекової приклеює, то виставив нині магістрат подле дверей двох пахолків з бардами, аби на вулиці дискреція заховувалася, бо урядове представлення має в місті відбутися.

З манускрипта

Абрекова давно знала, що добра їй не буде. П'ятнадцять років тому до старшої дочки Ганни, яку на Руській чомусь Гізею назвали, мовчазної і стрункої, мов конопля, з темним скритним поглядом і буйним чорним волоссям, що закривало обидва личка, залишаючи для людей тілуки тужливі очі, стулку губ і прямий носик, почав залицятися вірменський купець Балтазар, приносив їй подарунки, й тішилася Абрекова — купецькою жоною стане бідна, мов липка, Гізя... Та якоїсь неділі в каплиці Трьох святителів Успенської церкви на відправі вона побачила, як на "придіте ядіте" її донька уклякла біля поважного сивого чоловіка — сеньйора братства пана Юрія Рога-тинця і, замість на священика, на нього грішно дивилась, обличчя її полотніло, полотніло, а вона закривала його чорною запоною волосся... Як тільки віддзвонили, пан Юрій вийшов з каплиці, і Гізя, злегка похитуючись, мов полум'я свічки — ось-ось і задує чийсь подих,— встала й пішла слідом за ним. А потім пропала і нема її досі...

Вдруге таке саме передчуття біди прийшло десятьма роками пізніше. Абрекова одного дня запримітила, що молодша золотоволоса дочка Льонця має великі голубі очі, а брови — ніби купервасом вифарбувані, губи кармінові й наче навмисно віддуті; боже, невже ота мізерота, отой пропитий Письо, який по цілих днях смердить у хаті, а ввечері йде напиватися до Лисого Мацька, невже він насправді тато обох її дівчат? Абрекова блямнула вказівним пальцем по Льончиних губах — чого надуваєшся? — але вони й далі зосталися так само відкопилені; Льонця відмахнулася рукою, а тоді мама уздріла, як із-за мережки, яка облямовувала кофтину, визирнули тугі білі груди — мало не випорснуть; дівчина повернулася і, вигинаючи станом, підійшла до вікна, відчинила його, прихиляючи до стіни шибкою, щоб подивитися на себе. Вікно з кімнати Абрекової виходило на ріг Руської і Шкотської, з нього було видно весь Ринок, обступлений справа Шимоновичівським, архієпископським, Корняктівським й Лоренцовичівським палацами, а зліва будинками Альнпека, Гуттера і венеціанського консула Массарі; Льонця зиркнула на вулицю й тихо скрикнула:

"Антоніо!" Абрекова виглянула теж і побачила, як ринковим майданом у бік Корняктівського палацу йшов високий смаглявий красень у альтембасовій ферезії [1], і впізнала в ньому самого консула.

Тоді й зрозуміла Абрекова, що матиме ще один клопіт, і як вона не помічала досі, що Льонця з дітвака стала враз принадною дівицею з дурманом в очах, млосною звабою на устах і жіночою хтивістю в порухах тіла? А коли б і запримітила раніше, то що вчинила б, у який спосіб могла запобігти халепі?

А тепер уже й по біді. Тобто по страхові перед бідою. Звикла. Що сталося, того не направиш. І до тих листків, котрі ось кілька років підряд хтось наклеює над її вікном під заголовком: "Що скаже нині Абрекова?", а в них пасквілі вже не на її дочку, а на райців, лавників і самого старосту, звикла і не звертає більше уваги на викрики ціпаків, які щоранку розганяють натовп; а нині, хвалити господа, тихо.

Абрекова сиділа біля вікна, спершись ліктями на підвіконня. Зрідка похропував на ліжку п'яний Письо, застелений тапчан чекав на Льонцю, яка ще не повернулася з ночі, тихо було в домівці, й стара жінка в цю мить відчула, що любить свій куток і свою розпусну доню любить, подвійно — за Гізю, якої, напевно, ніколи не побачить, і навіть храп Пися додавав домашнього затишку. Мирно було цієї хвилини на душі в Абрекової — може, через те, що за довгий час уперше не регоче, не реве юрба під її вікном, що той проклятий галас віддалився далеко на Ринок, де з самого ранку ведуться великі роботи: будують для чогось з дощок справдешні замки.

Дрімала, бо ніч минула майже без сну.

1 2 3 4 5 6 7