І вже йшли до її будинку, під вікнами якого стільки разів прогулювалися і Лесик, і Жора, удаючи, що їх дуже цікавить магазин "Галантерея".
"Що робити? Що робити?" — гарячково думав він, покірно несучи за Лесею дві торбинки з продуктами. Торбинку з братиковим харчуванням вона урочисто несла сама.
До самісіньких дверей її квартири, що була на третьому поверсі, думав Лесик, як би викрутитись і не зайти, але так і не придумав. При всій схильності до фантазування іноді він губився і не міг придумати простенької брехні, на яку спроможний будь-який ледар, що не вивчив уроку.
Леся одімкнула двері і сказала:
— Давай! У темпі! Щоб протягу не було.
І він, як теля, покірно пішов, несучи в порожніх грудях розпач і тривогу.
— Тсс! Тихо! Може, він спить, — приклала палець до губів Леся, обережно, щоб не клацнути замком, замикаючи двері.
— Давай у кухню, — підштовхнула вона його. І Лесик, переставляючи ногн, як журавель, пішов за нею в кухню.
Вони ще не розпакувалися, як з кімнати почулося спершу "гу-гу-гу", потім мамине:
— Лесю, це ти?
Леся усміхнулася:
— Не спить… — І гукнула: — Це ми, мамусю! Ми зараз. Тільки розпакуємося.
Вона швидко виклала все з торбинок на стіл.
Ходімо. Не бійся. В мене хороша мама. От побачиш.
Леснк зітхнув. "От побачиш…" Знову. Що він побачить? "Мавпочку" в пелюшках? Ну що ж, тримайся, Лесику! Наберись мужності й відваги. І скажи так, як твоя мама говорила: "Ой, яке гарненьке!" Ну хіба тобі важко це зробити! Ну зроби, ну!..
Лесина мама сиділа на тахті з перебинтованою ногою. А біля тахти стояла коляска.
Мама була така ж білява, як Леся, тільки брови не темні, а теж біляві.
— Познайомся, мамо. Це наш Лесик. Він допоміг мені принести все, що треба. Не доведеться ще раз бігти.
— А-а! Здрастуй, здрастуй! — лагідно усміхнулася мама. — Леся розказувала мені про тебе. Спасибі, що допоміг. Їй зараз, бідненькій, важкувато. Так мені не пощастило…
— Ну, нічого, нічого, все буде гаразд, — перебила її Леся. — Лікар же сказав ще кілька днів — і будемо ходити… А це наш Тарасик, — обернулася вона до Лесика. — Та не бійся, підійди ближче. Він тебе не вкусить.
Серце Лесикове стукотіло так гучно, що йому здавалося, і Леся, і мама це чують.
Вій підійшов і зазирнув у коляску. Перше, що він побачив, — це були веселі голубі оченята, які дивилися на нього цілком свідомо й навіть трошечки іронічно.
На голові стирчав кумедний білявий чубчик, чимось схожий на півнячий гребінець. Тарасик вимахував руками і швидко-швидко дриґав ногами, наче їхав на велосипеді.
Побачивши Лесика, він на мить завмер і раптом розтягнув ротик у широкій усмішці, показуючи два маленьких нижніх зубчики. Це було так симпатично, що Лесик засміявся. І Тарасик теж голосно хихикнув. А потім склав губи трубочкою і загугукав: "Гу-гу-гу!"
Леся і мама дружно зареготали.
— Ти диви! Він тебе признав! — вигукнула Леся.
— А він усіх хороших людей признає, — сказала мама і ніжно-ніжно подивилася на Лесика. Леся перехопила мамин погляд і теж подивилася на нього.
Соловейко тьохнув так радісно, що Лесик мало не задихнувся.
Багато у його щедрому на радості житті було щасливих моментів, але такого, що ото так перехоплювало подих, він, здається, не пам'ятає.
Вся квартира була заставлена вазонами з квітами і рослинами.
Вони стояли на підвіконнях, на спеціальних підставках, просто на підлозі, висіли на стінах у дротяних держачках.
Тут були й фікуси, й кактуси, і пальми, і китайська троянда, і кімнатні лілії, і виткий плюш, і різні інші, назви яких Лесик не знав, а деякі взагалі бачив уперше.
— Ого! — вихопилося в нього. — Ціла оранжерея!
— А це дріада восьмипелюсткова, — сказала Леся, показуючи на один з вазонів. — Листя схоже иа дубове. Правда?
— Правда, — погодився Лесик.
— Але вона з родини розових, з порядку розоцвітих. А ти знаєш, що до цієї, родини належить і черемха, і груша, і вишня і яблуня, і малина, і суниця…
— Не знаю, — усміхнувся Лесик. — Але тепер знатиму.
— Дуже рідкісна, — сказала Леся. — Зустрічається лише в Карпатах. На горах Близниця та Піп Іван. В альпійському поясі, на висоті 1800–1900 метрів над рівнем моря.
— Г-м, — тільки й сказав Лесик.
— У нас на "альпійській гірці" біля школи точнісінько така. Це я посадила.
— Гм, — знову-таки сказав Лесик.
А потім його частували чаєм з айвовим варенням і з домашніми заварними тістечками виробництва Лесиної мами ("разом з Лесею!"). І такого смачного чаю з таким смачним варенням і такими смачнющими тістечками Лесик, їй же право, ніколи в житті не їв.
За цей час Тарасика двічі переповивали і один раз годували. І Лесик уже знав, шо таке підгузнички й повзунки, яка сорочечка (без зав'язочок) одягається спершу — "на грудочку", а яка (з зав'язочками) потім — "на спиночку".
А коли Леся побігла на кухню підігрівати кашку, а мамі треба було перестелити в колясці пелюшки, вона дала хлопцеві на хвилину потримати Тарасика.
— Тільки обережнеиько — не впусти.
І Лесик притис до грудей тепле тільце. І відчув, як б'ється під його рукою маленьке серце. Це було якесь незвичайне почуття. В його руках довірливо лежало життя, яке цілком залежало від нього, від його захисту. Лесик відчув себе раптом дорослим і дужим.
І тут несподівано в уяві виник прохідний двір і маленький горобчик-пташеня, що стрибає по асфальту…
Щось кольнуло хлопця, але тільки на одну мить. Йому було так добре зараз!..
Коли вам добре, коли вас хвалять і пригощають та ще й У родині тієї, хто вам подобається, ви, звичайно, забуваєте про час і про все на світі. Ви сидите й млієте. І збагнути, що ви засиділися, не можете аж ніяк.
Лесик зрозумів це тільки тоді, як ненароком глянув на годинник.
— Ой! Уже чверть на сьому! А… чого ж ви мене не виганяєте?
Леся з мамою перезирнулися.
— А у вас що — гостей виганяють? — лукаво усміхнулась Леся.
Лесик почервонів:
— Та ні, але…
Вже опинившись на вулиці, він раптом подумав: "А чого ж я не сказав, що й завтра можу допомогти, й післязавтра… їм же ж таки важко… Ех, я! Черевик!"
І що воно за такий хитрющий закон, що все розумне, що можна було сказати у певну мить, спливає на думку не в ту мить, а значно пізніше, коли миті вже нема і говорити вже пізно.
Назавтра Лесик підбіг до Лесі і тільки-но розкрив рота, щоб спитати про маму, про Тарасика, як наштовхнувся на Лесин погляд: "Мовчи!" Неподалік од Лесі стояла Аллочка Петриківська і Ніна Слободян, які могли почути. Лесик зрозумів, що Леся не хоче, щоб у класі щось знали.
Він кумедно-швидко закрив рота і усміхнувся.
Вона теж усміхнулась і сказала:
— Привіт!
І він сказав:
— Привіт!
Так народилася їхня таємниця.
Іноді те, про що люди мовчать, значно промовистіше за те, про що вони говорять.
І, незважаючи на те, що по всьому було видно — сьогодні з Лесикової допомоги нічого не вийде і з відвідин Лесиної домівки таким чином теж, настрій у хлопця був чудовий.
Як же це прекрасно — мати спільну таємницю з тією, хто тобі подобається! Раз у раз перезиратися з нею і поглядом промовляти: "Не бійсь! Усе гаразд! Я — могила! Не скажу. Нікому-нікому! Навіть мамі рідній, навіть найближчому другові Жорі Комп'ютеру. Клянусь! Можеш бути спокійна…" А вона розуміюче опускає очі. І знову ти на неї — зирк-зирк. А вона — блим! — і одводить очі. І поглядом: "Ну що ти! Ну припини!.." А ти знов… І вона знов…
Як це прекрасно!
Лесик увесь час усміхався. Він просто не міг втриматися.
Нарешті Жора це помітив.
— Ти чого усміхаєшся? Карбованця знайшов?
— Десятку.
— Брешеш!
— Брешу.
— Так що?
— Нічого… Просто так…
— Тю!
Потім була неділя.
А в понеділок Лесик до школи не пішов, бо застудився.
А в четвер, коли він нарешті побачився з Лесею і, вибравши хвилинку, як нікого поблизу не було, спитав: "Ну, як там твоя мама, як Тарасик?" — вона сказала:
— Спасибі! Все гаразд. Мама вже ходить потроху. А Тарасик передавав тобі привіт: "Гу-гу-гу!"
Лесик радісно всміхнувся і хотів іще щось сказати, шоб продовжити розмову, але вона перебила:
— Ну, я побігла!
І кудись заквапилася. Хоча йому здалося, що поспішати їй нікуди не треба. Просто вона не схотіла чогось продовжувати розмову.
Він іще кілька разів питав, і вона так само відповідала. Коротко, напівжартома. І він зрозумів, що більше нічого не буде.
Але таємниця лишилася.
Про неї не знав ніхто. Навіть Жора. Та й ви розумієте — Жорі було б неприємно дізнатися про ту таємницю.
РОЗДІЛ VII,
в якому продовжується Лесикова розповідь. Небезпечні доісторичні пригоди. Фороракос. Дощ. Ми провалюємося. "Хлопці! Чілдрени!"
— Так-от, сидимо ми з тобою під гігантською папороттю і…
І тут знову Жора перебив Лесика:
— Стривай! А чого це ми з тобою весь час у лісі та й в лісі? Я читав, що первісна людина прийшла не з лісу, а з степу. Що саме лісостеп — колиска первісної людини. Так і написано.
— От, який ти швидкий! Прямо слова з рота вихоплюєш. Я ж якраз і хотів сказати, що ото сидимо ми з тобою під гігантською папороттю і раптом бачимо: ліворуч од нас ліс рідшає, світлішає.
— Жоро! — кажу. — Гайда туди!
— Гайда! — кажеш ти. І ми гайнули.
Бачимо: ліс кінчається, починається степ. Дикий первісний степ з височенною первісною травою, здоровенними первісними будяками та іншим первісним бур'яниськом. Cвистить-гуляє по степу первісний вітер, скачуть табуни диких коней, антилоп, у траві шмигають різні доісторичні гризуни — байбаки, ховрашки тощо.
— Ну? — питаю. — Що будемо робити?
— Ходімо, — кажеш ти. — Щось пошукаємо. Бо їсти хочеться — страх.
— А що ж ми в степу знайдемо?
— Ну, первісні древні люди збирали різні плоди, їстівні трави, викопували їстівне коріння…
— Трави? — скрививсь я. — Щось мені трав не хочеться. Я ж не кролик, щоб траву їсти.
— А що ж тобі — булочку з ковбасою? Де ти її тут у первісному степу знайдеш?
— Ну, хоча б якихось симпатичних плодів. Огірка, помідора доісторичного. Цибулі, в крайньому разі… Хоча цибуля без хліба й солі не піде.
— Ну, ходімо пошукаємо.
Пішли ми степом. Гарно в степу. Повітря свіже-свіже. Будяки шурхотять, трави шелестять, якась комашня стрекоче, гуде, видзвонює.
Дивимося під ноги. Та ні огірків доісторичних, ні помідорів, ні цибулі не видно. Самі будякові колючки та суха трава, пилом припорошена.
— Між іншим, — кажеш ти, — в степах у той час фороракоси водилися, безкрилі бігаючі птахи-хижаки.