Дивовижні події в шостому "Б"

Всеволод Нестайко

Сторінка 9 з 22

І вже йшли до її будинку, під вікнами якого стільки разів прогулювалися і Лесик, і Жора, удаючи, що їх дуже цікавить магазин "Галантерея".

"Що робити? Що робити?" — гарячково думав він, покірно несучи за Лесею дві торбинки з продуктами. Торбинку з братиковим харчуванням вона урочисто несла сама.

До самісіньких дверей її квартири, що була на третьому поверсі, думав Лесик, як би викрутитись і не зайти, але так і не придумав. При всій схильності до фантазування іноді він губився і не міг придумати простенької брехні, на яку спроможний будь-який ледар, що не вивчив уроку.

Леся одімкнула двері і сказала:

— Давай! У темпі! Щоб протягу не було.

І він, як теля, покірно пішов, несучи в порожніх грудях розпач і тривогу.

— Тсс! Тихо! Може, він спить, — приклала палець до губів Леся, обережно, щоб не клацнути замком, замикаючи двері.

— Давай у кухню, — підштовхнула вона його. І Лесик, переставляючи ногн, як журавель, пішов за нею в кухню.

Вони ще не розпакувалися, як з кімнати почулося спершу "гу-гу-гу", потім мамине:

— Лесю, це ти?

Леся усміхнулася:

— Не спить… — І гукнула: — Це ми, мамусю! Ми зараз. Тільки розпакуємося.

Вона швидко виклала все з торбинок на стіл.

Ходімо. Не бійся. В мене хороша мама. От побачиш.

Леснк зітхнув. "От побачиш…" Знову. Що він побачить? "Мавпочку" в пелюшках? Ну що ж, тримайся, Лесику! Наберись мужності й відваги. І скажи так, як твоя мама говорила: "Ой, яке гарненьке!" Ну хіба тобі важко це зробити! Ну зроби, ну!..

Лесина мама сиділа на тахті з перебинтованою ногою. А біля тахти стояла коляска.

Мама була така ж білява, як Леся, тільки брови не темні, а теж біляві.

— Познайомся, мамо. Це наш Лесик. Він допоміг мені принести все, що треба. Не доведеться ще раз бігти.

— А-а! Здрастуй, здрастуй! — лагідно усміхнулася мама. — Леся розказувала мені про тебе. Спасибі, що допоміг. Їй зараз, бідненькій, важкувато. Так мені не пощастило…

— Ну, нічого, нічого, все буде гаразд, — перебила її Леся. — Лікар же сказав ще кілька днів — і будемо ходити… А це наш Тарасик, — обернулася вона до Лесика. — Та не бійся, підійди ближче. Він тебе не вкусить.

Серце Лесикове стукотіло так гучно, що йому здавалося, і Леся, і мама це чують.

Вій підійшов і зазирнув у коляску. Перше, що він побачив, — це були веселі голубі оченята, які дивилися на нього цілком свідомо й навіть трошечки іронічно.

На голові стирчав кумедний білявий чубчик, чимось схожий на півнячий гребінець. Тарасик вимахував руками і швидко-швидко дриґав ногами, наче їхав на велосипеді.

Побачивши Лесика, він на мить завмер і раптом розтягнув ротик у широкій усмішці, показуючи два маленьких нижніх зубчики. Це було так симпатично, що Лесик засміявся. І Тарасик теж голосно хихикнув. А потім склав губи трубочкою і загугукав: "Гу-гу-гу!"

Леся і мама дружно зареготали.

— Ти диви! Він тебе признав! — вигукнула Леся.

— А він усіх хороших людей признає, — сказала мама і ніжно-ніжно подивилася на Лесика. Леся перехопила мамин погляд і теж подивилася на нього.

Соловейко тьохнув так радісно, що Лесик мало не задихнувся.

Багато у його щедрому на радості житті було щасливих моментів, але такого, що ото так перехоплювало подих, він, здається, не пам'ятає.

Вся квартира була заставлена вазонами з квітами і рослинами.

Вони стояли на підвіконнях, на спеціальних підставках, просто на підлозі, висіли на стінах у дротяних держачках.

Тут були й фікуси, й кактуси, і пальми, і китайська троянда, і кімнатні лілії, і виткий плюш, і різні інші, назви яких Лесик не знав, а деякі взагалі бачив уперше.

— Ого! — вихопилося в нього. — Ціла оранжерея!

— А це дріада восьмипелюсткова, — сказала Леся, показуючи на один з вазонів. — Листя схоже иа дубове. Правда?

— Правда, — погодився Лесик.

— Але вона з родини розових, з порядку розоцвітих. А ти знаєш, що до цієї, родини належить і черемха, і груша, і вишня і яблуня, і малина, і суниця…

— Не знаю, — усміхнувся Лесик. — Але тепер знатиму.

— Дуже рідкісна, — сказала Леся. — Зустрічається лише в Карпатах. На горах Близниця та Піп Іван. В альпійському поясі, на висоті 1800–1900 метрів над рівнем моря.

— Г-м, — тільки й сказав Лесик.

— У нас на "альпійській гірці" біля школи точнісінько така. Це я посадила.

— Гм, — знову-таки сказав Лесик.

А потім його частували чаєм з айвовим варенням і з домашніми заварними тістечками виробництва Лесиної мами ("разом з Лесею!"). І такого смачного чаю з таким смачним варенням і такими смачнющими тістечками Лесик, їй же право, ніколи в житті не їв.

За цей час Тарасика двічі переповивали і один раз годували. І Лесик уже знав, шо таке підгузнички й повзунки, яка сорочечка (без зав'язочок) одягається спершу — "на грудочку", а яка (з зав'язочками) потім — "на спиночку".

А коли Леся побігла на кухню підігрівати кашку, а мамі треба було перестелити в колясці пелюшки, вона дала хлопцеві на хвилину потримати Тарасика.

— Тільки обережнеиько — не впусти.

І Лесик притис до грудей тепле тільце. І відчув, як б'ється під його рукою маленьке серце. Це було якесь незвичайне почуття. В його руках довірливо лежало життя, яке цілком залежало від нього, від його захисту. Лесик відчув себе раптом дорослим і дужим.

І тут несподівано в уяві виник прохідний двір і маленький горобчик-пташеня, що стрибає по асфальту…

Щось кольнуло хлопця, але тільки на одну мить. Йому було так добре зараз!..

Коли вам добре, коли вас хвалять і пригощають та ще й У родині тієї, хто вам подобається, ви, звичайно, забуваєте про час і про все на світі. Ви сидите й млієте. І збагнути, що ви засиділися, не можете аж ніяк.

Лесик зрозумів це тільки тоді, як ненароком глянув на годинник.

— Ой! Уже чверть на сьому! А… чого ж ви мене не виганяєте?

Леся з мамою перезирнулися.

— А у вас що — гостей виганяють? — лукаво усміхнулась Леся.

Лесик почервонів:

— Та ні, але…

Вже опинившись на вулиці, він раптом подумав: "А чого ж я не сказав, що й завтра можу допомогти, й післязавтра… їм же ж таки важко… Ех, я! Черевик!"

І що воно за такий хитрющий закон, що все розумне, що можна було сказати у певну мить, спливає на думку не в ту мить, а значно пізніше, коли миті вже нема і говорити вже пізно.

Назавтра Лесик підбіг до Лесі і тільки-но розкрив рота, щоб спитати про маму, про Тарасика, як наштовхнувся на Лесин погляд: "Мовчи!" Неподалік од Лесі стояла Аллочка Петриківська і Ніна Слободян, які могли почути. Лесик зрозумів, що Леся не хоче, щоб у класі щось знали.

Він кумедно-швидко закрив рота і усміхнувся.

Вона теж усміхнулась і сказала:

— Привіт!

І він сказав:

— Привіт!

Так народилася їхня таємниця.

Іноді те, про що люди мовчать, значно промовистіше за те, про що вони говорять.

І, незважаючи на те, що по всьому було видно — сьогодні з Лесикової допомоги нічого не вийде і з відвідин Лесиної домівки таким чином теж, настрій у хлопця був чудовий.

Як же це прекрасно — мати спільну таємницю з тією, хто тобі подобається! Раз у раз перезиратися з нею і поглядом промовляти: "Не бійсь! Усе гаразд! Я — могила! Не скажу. Нікому-нікому! Навіть мамі рідній, навіть найближчому другові Жорі Комп'ютеру. Клянусь! Можеш бути спокійна…" А вона розуміюче опускає очі. І знову ти на неї — зирк-зирк. А вона — блим! — і одводить очі. І поглядом: "Ну що ти! Ну припини!.." А ти знов… І вона знов…

Як це прекрасно!

Лесик увесь час усміхався. Він просто не міг втриматися.

Нарешті Жора це помітив.

— Ти чого усміхаєшся? Карбованця знайшов?

— Десятку.

— Брешеш!

— Брешу.

— Так що?

— Нічого… Просто так…

— Тю!

Потім була неділя.

А в понеділок Лесик до школи не пішов, бо застудився.

А в четвер, коли він нарешті побачився з Лесею і, вибравши хвилинку, як нікого поблизу не було, спитав: "Ну, як там твоя мама, як Тарасик?" — вона сказала:

— Спасибі! Все гаразд. Мама вже ходить потроху. А Тарасик передавав тобі привіт: "Гу-гу-гу!"

Лесик радісно всміхнувся і хотів іще щось сказати, шоб продовжити розмову, але вона перебила:

— Ну, я побігла!

І кудись заквапилася. Хоча йому здалося, що поспішати їй нікуди не треба. Просто вона не схотіла чогось продовжувати розмову.

Він іще кілька разів питав, і вона так само відповідала. Коротко, напівжартома. І він зрозумів, що більше нічого не буде.

Але таємниця лишилася.

Про неї не знав ніхто. Навіть Жора. Та й ви розумієте — Жорі було б неприємно дізнатися про ту таємницю.

РОЗДІЛ VII,

в якому продовжується Лесикова розповідь. Небезпечні доісторичні пригоди. Фороракос. Дощ. Ми провалюємося. "Хлопці! Чілдрени!"

— Так-от, сидимо ми з тобою під гігантською папороттю і…

І тут знову Жора перебив Лесика:

— Стривай! А чого це ми з тобою весь час у лісі та й в лісі? Я читав, що первісна людина прийшла не з лісу, а з степу. Що саме лісостеп — колиска первісної людини. Так і написано.

— От, який ти швидкий! Прямо слова з рота вихоплюєш. Я ж якраз і хотів сказати, що ото сидимо ми з тобою під гігантською папороттю і раптом бачимо: ліворуч од нас ліс рідшає, світлішає.

— Жоро! — кажу. — Гайда туди!

— Гайда! — кажеш ти. І ми гайнули.

Бачимо: ліс кінчається, починається степ. Дикий первісний степ з височенною первісною травою, здоровенними первісними будяками та іншим первісним бур'яниськом. Cвистить-гуляє по степу первісний вітер, скачуть табуни диких коней, антилоп, у траві шмигають різні доісторичні гризуни — байбаки, ховрашки тощо.

— Ну? — питаю. — Що будемо робити?

— Ходімо, — кажеш ти. — Щось пошукаємо. Бо їсти хочеться — страх.

— А що ж ми в степу знайдемо?

— Ну, первісні древні люди збирали різні плоди, їстівні трави, викопували їстівне коріння…

— Трави? — скрививсь я. — Щось мені трав не хочеться. Я ж не кролик, щоб траву їсти.

— А що ж тобі — булочку з ковбасою? Де ти її тут у первісному степу знайдеш?

— Ну, хоча б якихось симпатичних плодів. Огірка, помідора доісторичного. Цибулі, в крайньому разі… Хоча цибуля без хліба й солі не піде.

— Ну, ходімо пошукаємо.

Пішли ми степом. Гарно в степу. Повітря свіже-свіже. Будяки шурхотять, трави шелестять, якась комашня стрекоче, гуде, видзвонює.

Дивимося під ноги. Та ні огірків доісторичних, ні помідорів, ні цибулі не видно. Самі будякові колючки та суха трава, пилом припорошена.

— Між іншим, — кажеш ти, — в степах у той час фороракоси водилися, безкрилі бігаючі птахи-хижаки.

6 7 8 9 10 11 12