"Барабашка" ховається під землею

Нестайко Всеволод

Розділ І

"Ти гадаєш, що це вбивство?"

— Ти гадаєш, що це вбивство? — спитав капітан Горбатюк.

— Не виключено, — зітхнув капітан Попенко. — Для самогубства підстав жодних. Для втечі — теж. Справи у фірмі чудові Прибутки ростуть. Нещодавно придбав у балерини оперного театру "Тойоту". Здоров'я нівроку. У коханні щастить. Восени збирався одружитися. Як то кажуть, фортуна усміхалася з усією прихильністю.

— А якихось зловживань, порушень у фірмі не помічалося?

— Жодних. Я сам перевіряв. Він проходив свідком у справі одного підприємства. Мав із ними ділові контакти. В інших клієнтів у звітності плутанина. У нього — повний ажур.

— Може, кудись поїхав. До батьків абощо.

— Нема в нього батьків, — мовив Анатолій Петрович. — Інтернатський. Мати-одиначка померла, як йому було три роки. І родичів близьких нема. Самостійний був хлопець. Всього досяг власними силами. Без підтримки. Я таких поважаю.

— Що ти про нього вже в минулому часі — "був", "був"!..

— Та ні… просто… шкода хлопця, якщо… Він мені сподобався.

— Раз сподобався, — переконано сказав Степан Іванович, — значить, живий.

— А де ж він подівся? Мав подзвонити чотири дні тому — мені треба було дещо уточнити, — і… Саме чотири дні тому, виявляється, зник. "Тойота" у дворі стоїть, нікому нічого не сказав, нікого не попередив…

— А наречена?

— Плаче, побивається. Каже, подзвонив їй зранку… У той день вони мали йти в театр, дівчина страшенно любить оперу… "Вибачай, я мушу на день виїхати у справах. Не хвилюйся. Завтра приїду". А вчора були її іменини І він не приїхав, навіть не подзвонив, не дав телеграми.

— Вони не сварилися? — уточнив капітан Горбатюк.

— Ні. Навпаки, каже, він був такий ніжний напередодні. Пропонував пришвидшити термін весілля, не чекати, поки здадуть новий будинок в експлуатацію. Пожити в нього на винайнятій квартирі. Хоча до цього соромився своєї "Воронячої Слобідки".

— Він мешкає не сам? Ти з сусідами говорив?

— Говорив. Він їх ні про що не попереджав. Хоча стосунки у них товариські, добрі. Там живе пара пенсійного віку. Теж щиро переживають.

— Може, рейдери наїхали на фірму?

— Хто його зна, — знизав плечима капітан Попенко. — Взагалі-то він хлопець спортивний. Першорозрядник із боксу. І зв'язки в спортивних колах має. Міг спробувати самотужки з ними поборотися…

— Кімнату оглядав?

— Оглядав. Навіть не довелося зламувати. У сусідів був ключ. Він їм лишав запасний. Про всяк випадок. Там у них течуть батареї. Всі речі на місці. Записки ніякої не знайшли.

— Як його звуть?

— Жора Лук'яненко. Георгій Іванович.

— Ти хочеш, щоб я зайнявся цією справою? — майже ствердно запитав Степан Іванович.

— Хочу.

— Але ти ж знаєш, що на мені й так дві незакінчені…

— Знаю. Але в мене весь час перед очима і він, і його наречена, і навіть ті сусіди-пенсіонери… Вони так просили мене: "Знайдіть, знайдіть нашого Жору…". Вони вірять, що він живий… Що я міг їм сказати? Що ми цим не займаємося?

— І ти сказав, що в тебе є друг, який знайде.

— Звідки ти знаєш?

— Бо знаю тебе з дитинства. Сказав?

— Сказав, — опустив очі капітан Попенко.

— Отже, виходу в мене нема?

— Нема.

Розділ II

Дідусь підносить сюрприз. Тато вирішує питання. Женя торжествує.

У житті Жені Киселя сталася несподівана, прямо-таки фантастична зміна.

Скільки Женя себе пам'ятав, жили вони дуже скромно, щоб не сказати біднувато. Не те щоб машини або ж там дачі, але й вбрання доладущого у сім'ї завжди бракувало. То збирали гроші на чобітки мамі, то на плащ татові, то на пальто Жені. І раз у раз мама, зітхаючи, йшла до сусідів позичати десятку до післязавтра.

Женин тато, Василь Сергійович Кисіль, працював головним інженером на маленькому заводі, мама редактором у видавництві технічної літератури, і удвох вони ледь-ледь мали, як то кажуть, "прожитковий мінімум", бо одержували "голу зарплатню".

І раптом…

Раптом дідусь, мамин тато, що все життя працював кореспондентом у газеті і теж позичав у сусідів та у співробітників, написав п'єсу, комедію, і та комедія несподівано "пішла" одразу в кількох муздрамтеатрах. Називалася вона "Шапка товариша Мономахова" і висміювала українську бюрократію.

Публіка, за відгуками очевидців, аж на підлогу лягала від сміху.

У сім'ї зазвучали нові, нечувані раніше слова: "прем'єра", "аншлаг", "накладка", "помреж", "ВААП", "відсотки", "гонорар"…

Останні три були не лише словами. Ім'я "Марина Дмитрівна" стало у сім'ї дорогим (у буквальному розумінні) і звучало святково.

Коли дзвонила дідусеві Марина Дмитрівна з ВААПу, дідусь червонів, як дитина, і радісно перепитував:

— Скільки-скільки?! Що ви кажете! Ну-у! З мене могорич!

Тата у цей час якраз підвищили на роботі. Він тепер став заступником директора з постачання. І от одного вечора відбулася історична розмова.

— Васю! — урочисто сказав татові дідусь. — Час уже мати свій шматок землі. Щоб вирощувати для Женчика якусь цибулинку, картоплину, морквину без радіації та нуклідів. Я вчора був ув одному селі, сімдесят кілометрів від міста, роблю нарис про голову сільради. Розговорилися Він мене питає: "У вас дача є?" — "Ні, — кажу, — нема поки що". — "То що ви за журналіст, та ще й драматург! У мене в селі уже сорок один дачник. Ану ходімо!" Повів він мене. Показує. Розвалюха. Дах провалився, стеля впала. Але місце — казка! На пагорбі. Внизу луг, річечка. За нею ліс. Простір. Я стільки неба ніде, здається, не бачив. Вишневий садок, всього кілька дерев, правда. Сарай без покрівлі, всередині акації ростуть. Та й у дворі акації. Бур'янище, будяки, дереза, бузина — джунглі. Кропива — вище голови. "Десять років, — каже, — ніхто не живе. В сільради на балансі. Тримали спершу для одного високопосадовця. Того зняли. Тоді для другого, той в іншому місці побудувався. Купуйте. Майже даром. Знесете, побудуєтесь. Як у раю житимете…". Я як глянув — закохався у те місце з першого погляду. Васю! Давай будуватися. Га? Мої гроші, твої зв'язки, ділові контакти, енергія…

— А мої сльози і в тюрму передачі?! Ні! — вигукнула мама.

— Ти що, дочко?! Жодного порушення закону! Все офіційно, на кожен гвіздок — документ, квитанція. Але без контактів, без ділових зв'язків я не потягну.

Довга була розмова. Мама й бабуся вагалися, відраджували. (І справді, скільки надій було на ті несподівані дідові гроші!)

А дід уже малював натхненні картини: він сидить на балконі нового будинку, замріяно озирає мальовничий краєвид, пише наступну п'єсу. А в саду тато дерева підрізує, а мама на городі з сапкою. А бабуся біля плити порається, щось у неї на пательні шкварчить запаморочливо смачнюче. А Жені з Вітасиком і не видно — ген-ген до річки побігли.

Тато теж запалився. Він хоч і не писав п'єс, але був із характером.

У себе на роботі він весь час вирішував питання. Інші начальники не вирішували, люди йшли до нього, і він вирішував. І його за це всі поважали. Так він завжди говорив мамі, яка тільки підсміювалася, бо вдома всі питання вирішувала теща.

— Будемо будуватись! — несподівано твердо сказав тато, вислухавши всі міркування дружини (тобто мами) і тещі (тобто бабусі).

Женя збагнув, що цього разу тато таки "вирішив питання".

І ви ж розумієте, що Женя підтримав не маму і бабусю, а дідуся й тата. Бо ж які можуть бути вагання, коли йдеться про будинок у селі, поряд із лісом, лугом і річкою? Де роздолля й небо, якого нема ніде! І краєвид, що аж очі вбирає (дідусеві слова)!

Отож з рахунком три-два чоловіча фракція перемогла жіночу.

Зрозумівши, що нічого не поробиш, жіноча фракція одразу переорієнтувалася й почала сперечатися з приводу майбутнього проекту (кімнат мусить бути п'ять, а не три, щоб не сиділи один в одного на голові, і кухня з окремим входом, щоб увесь чад не йшов у хату, і…), але то вже деталі.

Головне — питання про будівництво дачі було вирішено.

Розділ III

Перша розмова з Ірою Іващенко. Гугнявий

Наречена Жори Лук'яненка щось приховувала. Знала, та не говорила. Це капітан Горбатюк відчув одразу.

Перш ніж зустрітися, капітан вирішив попитати про неї, дізнатися якомога більше. Він добре знав, як багато важить перша зустріч, яка забезпечує ступінь довіри, щирості, відвертості.

Ірина Іващенко була, як то кажуть, з інтелігентної, літературно-мистецької родини. Батько її — театральний художник, щоправда, не провідний, але досить відомий у театральних колах. Мати — бібліотекар. Окрім Ірини, в сім'ї було ще двоє дітей, молодших за неї, брат і сестра, школярі, семикласник і третьокласниця.

Ірина працювала лаборантом на кафедрі української літератури педінституту. Й училася там-таки на другому курсі вечірнього. Причому вступила не відразу, три роки поспіль складала іспити, поки не домоглася свого. Отже, інтереси, запити її були цілком певні.

Що ж зв'язувало цю "філологічну" дівчину з комерсантом, колишнім дитбудинківцем із неповною середньою освітою, явно нелітературних зацікавлень? Попри всі позитивні відгуки про Жору Лук'яненка, виявилося, що біографія його мала деякі не дуже світлі сторінки, й оточення певний час було не бездоганним.

Ще в інтернаті він зв'язався з кримінальною компанією, побував навіть у колонії. Правда, потім "зав'язав", і останні роки, після армії, нарікань на нього з боку правоохоронних органів не було. І все-таки…

Капітан вирішив не викликати Іру до себе, а зустрітися в інституті, у звичній для неї обстановці.

Почала працювати приймальна комісія, і в коридорах інституту товпилися абітурієнти та їхні батьки.

Капітан у цивільному нічим не вирізнявся серед цього строкатого люду. Він довго спостерігав за дівчиною, не підходячи до неї. Обличчя в неї було гарне і розумне. Високе чоло, майже не фарбовані, ледь-ледь підведені великі блакитні очі, яскраво-червоні, натурального кольору, якісь не дорослі, дитячі губи.

Іноді, беручи папери і відповідаючи комусь, вона усміхалася дуже гарною променистою усмішкою, але це не змінювало невеселого виразу її обличчя. Вона здавалася втомленою.

Як не намагався капітан спостерігати за нею обережно, але вона відчула — вже двічі погляди їхні зустрілися. І хоч капітан одразу опускав очі, він устигав помітити її докір: що вам, мовляв, треба… Час уже було підходити.

І він підійшов.

— Добридень!.. Ви, здається, вже закінчуєте?

В очах її промайнув переляк, тривога.

— Це… ви… дзвонили? — в неї пересохло в горлі від хвилювання.

Капітан пильно глянув на неї:

— Ні.

1 2 3 4 5 6 7