ить. То чий він князь? Торків?
– Затям, людине, перебивати княжого сла, – налилися кров'ю очі варяга, – все одно, що самого князя – тобі не минеться!
І перейшов раптом на свейську:
– Вем ай ду[41]? Вар'яг?
– Сувир я, це земля мого роду. Пощо прийшли з мечем? Сохачеве спалили!
– Мстислав Свенельдич віднині бере вас під свою руку. Яку дань Володимирові платите?
Сивер мовчав і коропці поряд з ним мовчали, тільки насторожено дивились на варягів: чи не втнуть чого?
– Князь наш, – не дочекавшись відповіді, вів далі варяг, – данину накладає легку, вполовину від Володимирової. Суд чинитиме правий, до покону вашого отнього зневаги не буде.
Коропці мовчали. Варягові очі недобре блиснули, він не стримався:
– Коли ж не піддастеся – город спалимо, жон ваших – до торків у рабині, а дань все одно дасте, тільки вдвічі вже більшу!
– Не можемо ми, – втрутився, пристукнувши посохом, Шамро, – вирішувати за весь рід. Як віче скаже, так і буде.
"От і добре! Не по силі нам самим за рід відповісти..." – у Сивера мов гора з плечей звалилася.
– Тоді воліємо перед віче слово княже мовити! – наполігся варяг.
– Пропустимо лише трьох і очі зав'яжем, – знахабнів Сивер.
Тепер уже прийшла черга варягам міркувати. Вони пошепталися між собою і старший нарешті мовив:
– Згода.
Слів вивели з вічниці, коли на площі біля Доброго ясена яблуку ніде було впасти. Сивер залишив на стіні по чверті від кожної сотні – менше боявся. І сам лишився, хоча мусив би розірватися навпіл: і тут його око потрібне, щоб у разі чого можливу підступність ворожу розгадати, і там без його думки ніяк – мусить хтось тверезо сказати, чи в силах рід устояти, чи не залякують коропців чужі сли?
Вже нишпорили посадом кількадесят варягів та торків – рознюхували, намагаючись не мозолити очі городянам, що й до чого. Вже за Ятрицею, в глибині поля рубали чиюсь нестару лядину[42] – готували довгі жердини, аби робити драбини для приступу. Сивер лише зовні виглядав незворушним, зате всередині думки водили коловод, гралися в "довгу лозу" і ніяк не хотіли стати в ряд, стіною: одна, друга, третя...
Що там, на віче?! Звідки приступ почнеться? Як там, біля Лугових? Куди торки коней подінуть? Помочі б... Що там, на віче? Помочі треба!
Ось! Оце зараз головне: поміч! Думки почали шикуватися, варто було помітити під стіною свого робича Слинька:
– Слинько! Ану скоч сюди!
І коли той постав перед господарем, заходився йому наказувати:
– Слухай мене...
... – Що скажете на таке родовичі? Яка воля коропського роду буде? – Шамрів голос перекрив гул віча, що піднявся після промови Местишиного сла.
– Прадіди наші київському великому князеві на оружжі роту давали! – почав Білан. – За те хозари городище спалили, прадідів наших посікли. Не можемо ж ми з берега на берег скакати – одного слід триматися!
– Сила солому ломить! – чи не вперше на віче озвався з натовпу Жилята. – Озимину потолочили, а коли ще й город спалять – як перезимуємо?! А в полон заберуть? Яка перед київським князем вина, коли не захистив нас?!
– Вірно рече! Голодні й холодні вимремо! – заволали посадські. – А дань удвічі менша! І живот[43] свій, не чужий!
– Наволоки посадські! – збеленився Третяк. – Прийде по морозу дружина з Києва – отоді заспіваєте! Роту[44] не ви давали, не вам її й рушити! Прадіди проклянуть нас із Вирію!
Загули на столі купці. Курило виступив уперед:
– Пощо нам гадати, прийде дружина чи ні? Коли те ще буде?! А тут – ось, під ворітьми, Смерть з косою! Ну, накладе князь за таку провину більшу данину, зате живот лишить, бо з рала платимо, з диму! А торки в полон погонять, будемо їхніх кобил доїти й кізяки в степу збирати... Тьху! Піддаватися треба!
Як би там не було, а до голосу таких поважних, шанованих мужів, як Жилята з Курилом, люд прислухався і скоро сумнів, скрадаючись на м'яких котячих лапах, почав опановувати слабших духом, доки не втрутився Педаш:
– А Борзна – ваша? Мена, Сосниця – усе Задесення чиє? – і поглянув у вічі варягові.
– Мстислав Свенельдич од Семі на схід бере сіверські землі під свою руку! Стіл княжий у Воронежі буде – як за прадідів ваших!
– Чули родовичі?! Се котора[45] вчиниться поміж сіверян! – зривав голос Білан. – Як іншим родам у вічі подивимось?!
– Уся Сівер стане нашою, коли взнає про дань, уполовину меншу! – гнув своє варяг: – Легко вам буде під Мстиславом Свенельдичем! Суд у вас буде княжий, правий!
– Нехай ваш Мстислав веде торків на Чернігів! Наш світлий князь збере бояр, старійшин – як порішать сукупно, так і буде!
– Еге! – на всю площу сміявся Третяк, згадавши, що почув від Сивера: – З одним кур'яном!
– Чули, купці?! Ви одного кур'яна злякалися! – заревів і собі Педаш. – Ану скажи, варяже, коли торки підуть звідси, то ваша сотня буде нас боронити від київського князя? Не замало вас?
– Нас не сотня! – скипів варяг. – А дружину князь з домаживців[46] ваших набиратиме. Супроти київського вовка, братовбивці, що клятву переступив, купно станемо за сюю землю!
Віче шуміло, зривало горлянки, бо за стіною чужинці топтали жито і там стояли житла, а зима дихала в спину, а власна дітвора сиділа, он, мов горобці, скрізь на покрівлях жител – що їх чекає? – і те також мало вагу, а не лише рота, дана колись давно київському князеві Ольгу.
Викричались мало не всі старотці, а Шамро все мовчав. Аж нарешті волхв виступив наперед:
– Слухай, мій роде! – підняв догори десницю Шамро: – Поглянь: онде Мати-Слава наша крилами б'є в вишині, пісню звитяги співає у Сварзі!
Усі, як один, звели очі до неба. Там, над їхніми головами, у синяві осіннього неба кружляв під сонцем білий кречет і віче в подиві видихнуло, мов одна людина.
– Не худоба ми без поводиря, а Русь, що Правою славна у Яві; Нава нас не здолає, доки вперед ми йдемо, Кону тримаючись, Сварога й Дажбога славлячи! Хто вперед іде, того Мати-Слава шанує, хто назад вертає, роту забувши, по тому ворони крячуть, курове[47] кленчуть!
– Сла-а-ва-а!! – заревіло віче.
– Смерть не владна над правим! Мати-Слава його проведе до луків Сварожих, де діди наші й баби іспили живої води та й дивляться звідти на нас! Невже посоромимо рід Кологастів, без слави забувши про роту, вию[48] без брані уткнувши в кормигу?!
– Не бу-ва-ти-и!
Щось поривався сказати варяг, та не зміг перекричати віче. Шамро підняв догори свій посох і священний птах, уособлення Сокола-Рода, шугонувши згори, уже за мить сидів на його загнутім гачком наверші.
– Сла-а-ва-а-а-а!!! – покотилося городом, вихлюпнулось за стіни й перенісшись аж на той бік Ятриці, долинуло навіть до Мстиші Свенельдича.
****
Мстислав, син світлого князя, воєводи Свейнальда, або, як кликали його на Русі, Свенельда, третє літо жив ізгоєм. Володимир – найменший, від роби Малуші, Святославів син, щойно вокняжився на київському столі, як, на новгородську рать спираючись, тут же й відібрав у Свейнальда право на прокорм з Деревської землі, залишивши тому тільки дарований ще старим Ігорем клапоть полянської землі навколо Сакова[49] по лівому березі Дніпра, якраз на межі з володіннями сіверян. Свейнальд при вокняжінні Володимира, вважай, лежав на смертному одрі, а та звістка і взагалі добила старого князя – за кілька днів душа його полинула з димом до Вальгалли[50], дарма, що був охрещеним, бо справжньому варягові іншого шляху на небо й немає!
Мстиші, як звали Мстислава в сім'ї, було вже далеко за сорок, але мусив, забравши з собою домочадців, челядь та лише три сотні наймолодших отроків з мало не тисячі колишньої Свенельдової дружини, податись перед самою зимою куди очі дивляться – до Сакова, куди ж іще...
До морозів, до снігу заледве встигли сяк-так облаштуватись. Зима здавалася безкінечною, Саков – глухим ведмежим закутом і Мстиша днями сидів на лаві коло печі й думки, одна другої чорніші, лізли в голову: до весни, на подив домочадцям, навіть плішину проїли.
Свейнальд, хоча й не мав у своїх жилах Рюрикової[51] крові, але був світлим князем нарівні з іншими, туземними, князями племен: недарма ж велика княгиня Ольга була його зведеною сестрою. Колись давно, ще за Рюрика, дружина князя мало не вся складалася з його родичів – ближчих та дальніх. Коли по його смерті Ольг, син Хольмі, загиблого ще раніше двоюрідного брата Рюрика, став пестуном[52] для малолітнього Рюрикового сина Інгвара і, вбивши знахабнілих самозванців Аскольда та Діра – колишніх сотників свого князя – сів у Києві, з ним прийшла і вся Рюрикова дружина. Ще за Аскольда варяги осіли на найвищому київському пагорбі. Хтось із них став купцем, хтось орав землю і сіяв жито, та з часом розплодившись, деякі понабирали власні дружини й набивши скотниці[53] золотом, постававши з волі старого Ольга, а потім Інгвара та його сина, званого вже на руський лад Ігорем, боярами, князями й навіть світлими князями, розлізлися по вільних пагорбах Києва, наставили власних городків і вгніздилися там, як здавалося їм, на віки вічні, признавши Київ своєю домівкою.
Свенельд потаємно від усих марив великокняжим столом, але занадто добре пам'ятав, що сталося з самозванцями Аскольдом та Діром. Варязьке київське кодло[54] дуже пильно, в три ока, стежило за порухом кожного зі своїх, аби не дати комусь безпідставно, на загальну думку, вивищитися над іншими, такими ж. Та все ж Свенельд сподівався на диво. В людському житті вистачає див, вважав він, варто лише мужеві правильно та вчасно зрозуміти послання Богів, витолкувати справжню їх волю.
Інший би цілком вдовольнився тим, що мав Свенельд: від Ігора й до Ярополка був другим, після великого князя, мужем на Русі, на Щекавиці звів свій городок і на власну дружину в п'ять сотень мечів вистачало тоді золота, а скотницями міг і з великим князем помірятись. Коли ромей Калокір привіз на Русь від базилевса Никифора Фоки п'ятнадцять кентинаріїв[55] золота, аби Святослав пішов на болгар, і великий князь нарубав[56] більш, як тридцятитисячну рать та посадив її на сім сотень лодій, Свенельд на власне золото спорядив сім тисяч комонних – он як!
І влади йому вистачало: при Ользі був її правою рукою, а, можливо, і взагалі, першим себе числив, хоча й стояв за спиною великої княг