То було знаком, полічбою, й Савмак намагався розтлумачити його собі. Те, що ми чинимо, думав він, лежачи вниз головою, бо курган у сьому місці був уже досить крутий, — великий гріх. Але ним керувало інше, ще сильніше почуття, й олімпійські кумири, коли він згодом збирався їм усе розтлумачити, мусили виправдати його й захистити від злоби й переслідування кумирів чужих. Я люблю, й моїми руками покеровує Небесний Лучник! — мало не прокричав у собі отрок, дивлячись на химерний знак над собою. Що може вістувати розколений навпіл кінський череп?
— Ще не припекло? — нахилився головою до нього старий невільник.
Савмак покрутив головою. Земля під ним була вогка від роси й холодна, він узагалі не вірив усім отим вигадкам Фраата й його товаришів. Було тільки дивно, знову дивно, що вони взяли його, Савмака, до гурту, та сього він і нині не міг витлумачити.
— Не пече?
— Ні.
— Тоді перекидайся й зводься навколішки! — наказав роб. — Та-ак… Було б краще, якби Припекло, та вже як вийшло… — Голос його жебонів поряд і відразливо смерділо старим неполосканим ротом. — Тепер підмощуй руду полу хітона й цілуй крізь неї землю. Мерщій!.. — Савмака дратував не наказовий тон роба, а його нечиста грецька вимова. Я потім спитаю його, якого він роду-племені, сей варвар, подумав Савмак і відгарикнувся:
— Де ж той хітон?!
— На тобі, на тобі ж! Давай!
Савмак і не помітив, коли його вбрали в сі лахи, й розгубленого цмокнув по розстеленому хітоні. Тканина була брудна та засмальцьована, й Савмак з незрозумілим полегшенням завважив, що так гидко смердить не з рота Фраатового, а від сього хітона, який хтозна й коли опинився на його, Савмакових, плечах. Решта двоє грабіжників стояли поряд і напружено стежили за кожним рухом Савмака.
— Тепер покоти головою од того пакільчика тричі вниз!
Отрокові вже почали набридати й варварська вимова роба, й його дурні вигадки, якими буцімто можна зняти чари з зачарованого кургану. Ледве перемагаючи себе, він обкотив свою голову тричі, далі Фраат почав обмотувати йому лоб мотузкою, обмотав раз, удруге, втретє, в дванадцяте, сам прив'язав так одміряний шмат мотузки до пакола край вистукана й почав Савмаковим же середнім пальцем обводити велике коло. Палець у брудній чужій руці гнувся й дряпавсь об землю, й коли Фраат кольнув його кінчиком ножа, заллявся чорною кров'ю.
— Скрапай на пакіл!.. Отак… Тепер бери й викрешуй вогню кресалом.
Савмак узяв гарно викуване в вигляді прудконогого оленя скіфське кресало, та закривавлений палець хутко намочив і синю крицю, й кремінь, і м'який трут.
— Нестелепа! — вилаяв його невільник, обтер кресало, дістав з-за паска сухий трут і свіжу скалку темно-бурого кременю, сталевого оленя віддав Савмакові й гукнув:
— Креши з моїх рук! Тільки пальці не поскрешуй!
Не тямлячи себе, Савмак ударив крицею по кременці з трутом, що їх стискав між брудними пальцями Фраат, жахнули іскри, й виварений у вербовому попелі клаптик чаги їдко зачадів з пешого ж удару.
— Скидай хітона! — гримнув на нього Фраат. — А ти розгойдай своє барило та наклади он того хмизу, — насіпався він на Гладкого. Гладкий швидко впорався, й незабаром цівочка диму потяглася вгору, полум'я лизнуло по віхтикові сухої, теж як і хмиз, завбачливо принесеної сюди соломи.
Савмак не без огиди стяг із себе брудний двобарвний хітон і кинув його на вогник.
— Загасиш! — крикнув роб і нахилився поправити лахмітину. Савмакові полегшало, мовби разом із тим хітоном він скинув із себе й корж лепу, що досі липнув йому до тіла. Навіть спробував усміхнутися, дивлячись на химерну постать роба-втікача. Фраат стояв під кам'яною подобою вже не страшного скіфського кумира геть голий і нужденний, цибаючи пухлими від повипинаних жил ногами. Тільки на плечах у нього й досі мостився припасований ремінцями горб.
— Отак і ходитимеш? — нарешті таки всміхнувся отрок.
— Ти про себе дбай! — сіпнув роб вузликом зав'язаної борідки. — Зараз як вимастишся в сажу, то й Кербер у тартарі тебе не впізнає, не те що мама рідна.
Та Савмака се вже не лякало. Коли вогнище перетліло, він роздягся догола й почав натиратись попелом, сизим і ще теплим. Тепер на кургані їх було двоє голих, Фраат ліг доліспини й, посіпуючи руками та ногами, випручався зі шлей свого мармурового, обмотаного брудним ганчір'ям горба. Без нього він здавався ще меншим і нікчемнішим, але й Савмак десь-то мав кумедний вигляд. Фраат розгорнув мармурову плиту, й усі посхилялися над нею. То було непросто — розібратися в десятках її смужок, крапок, рисочок, хрестиків і кружалець.
— Осе три дерева? — гримнув на нього Гладкий, аж Савмак од несподіванки сіпнувся, бо й досі розмовляв тихо й лагідно.
— Може, в яр попадали? — кинув Цибатий і вдвічі переламав жердину свого тіла.
— В яр? — Апсірта се розлютило, він ухопив роба за вузлик борідки. — Ти ж казав — усе в ладу!
Вони довго сопли, вимацуючи очима обшири степу. Далеко на полудні темніли старі мури Ілурата, єдиного з усіх тутешніх міст, розташованих не на березі моря чи протоки, а серед степової ковили. Там мешкали скіфи, й лани їхні сягали, певно, аж сюди. На сході втікала до обрію струнка вервечка могил, а тут, поблизу, не було за віщо вхопитись окові.
Згадавши слова Цибатого, Савмак збіг курганом униз і побрів підсохлою на сонці ковилою-тирсою до яру, де зеленів кострубатий кущ. Коли б хто вздрів мене голого серед степу, подумав він, але далі продовжувати думку не хотілось. Отрок дістався куща й уважно його розглянув. Се був не кущ, а пагони дикої груші, колючі й заплетені зсередини травою, наче ведмежий барліг. Насилу продершись крізь те шиповиння голим боком, Савмак почав обмацувати сміття ногою, й коли нога провалилася в ямку, він виліз і знову розгледівся. Колись тут росла груша, від якої лишивсь порохнявий пень.
Савмак подивився через яр, де паслися їхні коні, й пішов понад урвищем спершу вгору, тоді вниз. Він сподівався знайти тут поглинуті яром інші два дерева, зазначені на плиті Фраата, але дерев ніде не було: самі кущі дроку та зніту, які чіплялися за глинясті осипи. Й коли вже збирався вертати назад, раптом побачив те, що розшукував. Аж унизу, майже на дні яру, стриміли з глини два півзотлілі цурпалки. Він посунув униз осипом, тягнучи по собі глину й торішню суху траву. Замите й замулюване впродовж хтозна скількох років, з-під землі виглядало коріння стовбура. Савмак пішов дном яру далі й кроків за двісті знайшов рештки ще одного товстого дерева.
Він вибравсь нагору й побіг, од сорому, що раптово прокинувся в ньому, затуляючись долонями, брудний, увесь у попелі, мов тінь з царства Аїда.
На курґані не було нікого, й се вразило його. Він збіг на протилежний бік і побачив, що гачконосий пірат кинув невдаху Фраата під мур білої вапняної крепіди й щосили гатить ногами, двоє інших, Цибатий і Гладкий, байдуже споглядають за побоїськом. Савмак стрибнув з висоти двосаженної крепіди просто на пірата й збив його з ніг. Апсірт лапнувся за кинджал на поясі, вічі йому спалахнули ще хижіше, й ніхто не знав, на кого він кинеться наступної миті: на роба-втікача, що стогнав коло підмурку могили, чи на Савмака.
— Я знайшов дерева, — сказав Савмак. — Їх поглинув яр, вони сповзли на саме дно яру.
Й тільки тепер помітив, що в нещасного, потовченого й голого, як і він, Фраата нема бороди. Вузлик сивого нужденного поросту був у лівій руці Апсірта.
— Ходімте, — сказав Савмак якомога спокійніше. — Не гаймося, сюди можуть прийти люди з Ілурата.
Лунко клацнувши, Апсірт заслав кинджал назад у піховця й почав обтрушуватись. Гладкий підняв старого Фраата й легко, мов ляльку, поставив на неслухняні ноги. Вигляд у позбавленого борідки роба-втікача був гідний жалю, й Савмак намагався не дивитись на нього. Мармурова плита лежала долі, він підняв її, забрався по нерівних брилах крепіди вгору й швидко зійшов на верх могили. Рисунок був прив'язаний до трьох диких груш, яких уже не існувало і які Савмак ледве розшукав. Викручуючи мармурову плиту в різні боки, він швидко розібрався на місцевості й сказав грабіжникам, що юрмилися за ним:
— Тут має бути! — Й показав рукою. На плиті проти дерев було викарбуване праве вухо.
Ся хитрість була відома багатьом й означала, що потрібно шукати там, куди показує ніс людини, яка стоїть правим боком до трьох дерев. Яма з останками скіфського царя була розташована ближче до полунічного краю кургану.
Се була таємниця, про яку ніхто, крім них п'ятьох, не знав, і Савмакові знову полізли спиною мурахи. Він почав натягати одяг просто на брудне тіло, та прикульгав Фраат і, заглядаючи йому в очі винувато й віддано, мов побитий собака, проскіглив:
— Кіріє… Копни ще першу лопату, а тоді вже…
Його нужденний потовчений вид, сухі, вкриті лепом ребра й брудні ноги в синіх вузлах жил розчулили Савмака, він знову скинув одіж, узяв дерев'яного рискаля з гострим залізним наконечником і почав копати під крепідою.
— Та вже, та вже!.. — лебедів коло нього Фраат. Гачконосий пірат Апсірт узяв лопату з рук Савмака й сказав нетерпляче:
— Далі ми вже й самі, ти своє зробив — гуляй!
Сі слова можна було тлумачити як завгодно: ми з тебе вичавили все, ти більше нам не потрібний, іди геть! Савмак зневажливо посміхнувся й кинув рискаль. У голові майнуло, що було б і на краще, коли б розсердився на сих розбишак, із якими звела його лиха доля, й пішов звідси, щоб не повертатись.
Але піти після всього вже не мав сил. Чи допомогло вранішнє чаклування? Савмак не був певен, але він показав їм, де слід копати, й се, хоч би там що, прив'язувало його й до сих потвор у людській подобині, й до страхітливого громаддя могили, яка здіймалася над степом і всіма Ними, мов старовинний гігант над мурахами.
Апсірт заглибився ще на лопату і вибравсь із неглибокої ями. Копати й далі серед білого дня було б дурістю: сюди могли зайти й пастухи, й навіть випадкові люди, а мури Ілурата видніли поряд, та й Тарітакський рів — теж, і Пантікапей можна було побачити, здершись до кам'яного скіфського вистукана вгорі могили.
Апсірт махнув рукою, й усі пішли до яру. Незабаром один з його робів приніс води, перепічок та в'яленого м'яса, люди попоїли й розбрелися яром шукати спочинку. Тоді Фраат, чомусь позираючи в бік Савмака, про щось довго й жваво шептався з Цибатим.