Яким простяг руки до дитини, не знаючи, як зачепити Зосю. Дитина сміливо обняла його шию рученятами, притулила до його лиця головку і своє біле, як лляні пачоси, волосся до його чорних, як воронове крило, кучерів.
— Ви, надісь, дуже любите дітей? — спитала Зося і зачервонілась.
— Дуже люблю дітей і всіх людей, добрих, як діти.
— Діти — то те саме, що й натура, — перебила Рузя. — Вони нікому не заподіяли лиха, як от квітки, що ростуть ондечки на долині. То земні янголи, послані богом на втіху людям.
— Я, здається, бачу вас тутечки в перший раз, — спитала Люцина згори. — Чом ви сюди не приходите гуляти?
— Бо не маю часу. Тепер нас закидали роботою.
— А як мило після важкої роботи зостатись з своїми думами в такій чудовій околиці! — промовила Люцина. — Як це місце придатне для філософських дум!
— А ви тут часто філософствуєте? — спитав Яким. — Мене дуже бере цікавість довідатись, про що молода панна думає, та ще в лісі?
— Чи вже ж ви думаєте; що панна незугарна навіть думати про що путнє?
— А мені здається, що панни тільки вигадують модні сукні та всякі убори.
Люцина почервоніла. Другі сестри осміхнулись.
— А мені здається, що панна, коли вона хоч трохи путня, таки зугарна й погадати, подумати головою, і пожити серцем, помарити гулячою мрією і часом інколи й погадати про сукні та стрічки, як ви кажете, — сказала Люцина.
— Вважайте, пане! дівочий розум зугарний і здатний постерегати навіть філософські тайни і складати отакі прехороші букети, як отсей, — додала Люцина, — і навіть жартувати з молодими паничами…
Щоб здаватись молоденькою, трохи легкодумною дівчиною і підійти під стать простих дівчат, вона одірвала найбільшу оргинію і кинула нею згори на Лемішковського. Якраз тоді йому трапилось підвести очі вгору! Оргинія потрапила йому в самісінький ніс, ляпнула листом по щоці, одскочила і тихо впала в криницю, розстеливши червоний лист по воді і ніби сміючись жовтим осередком з незручної панни.
Всі засміялись. Дитина аж покотилась од сміху. Люцина почервоніла і почала просити пробачення, додаючи одначе, що панна, на який би спосіб не дарувала паничеві квітку, не повинна просити вибачення.
— Добре даруєте! Мабуть, од щирого серця, бо в мене аж ніс заболів, — обізвавсь Яким по-простацькій.
Тим часом, як старші сестри пускали на його свої стріли, щоб вразити його серце, Зося розгорнула книжечку і почала читати. Лемішковський не зводив з неї очей. Яка вона здавалась йому гарна, добра, тихенька, ласкава поруч з кокетками сестрами. І вона не подивилась на його, не зайняла й словом… і тим ще більше сподобалась йому.
Незабаром потім всі встали. Яким зараз пристав до Зосі, взявши на руки хлопчика, в котрого боліли од ходні ноженята. Доріжка була вузенька. Старші сестри тулились до його, спихаючи одна одну, одначе мусили вдвох ступити вперед і зоставити позад себе Зосю з Якимом.
Вже починало смеркати, як Лемішковський проводив панночок до дому. На ґанку сидів їх батько. Вернутись назад Якимові було незручно; він мусив підійти до самого Пшепшинського і привітатись до його.
Становий, не подавши йому руки на балу, теперечки трохи не обнімав його, побачивши коло своїх дочок, і просив зайти в гості. Яким тільки того й ждав.
В покоях у Пшепшинського було бідно, але з великою претензією на панську обставу. Над канапою висіло дуже велике дзеркало в золотих рамах, але позолота була вся витерта. На столах, на канапі лежали всякі штуки, повитоптувані й повишивані з гарусу. Глиняні і фарфорові кукли по кутках на столиках нагадували про статуї. Плетених з ниток завіс коло вікон, плетених скатертів на столах, — було так багато, що, здається, самі павуки не спромоглись би понаплітати їх стільки. Під столом був розстелений старий килим з полинялими квітками. Забігала, завешталась прислуга, задзвеніла посудою, забрязкала ключами.
Люцина сіла коло самовара на місці хазяйки, щоб наливати чай, хоч другим часом та повинність лежала на Зосі. З незвичайним кокетством наливала вона чай: згинаючи свою білу руку, держачи чайник трьома пальцями і підіймаючи його високо над стаканами, вона розтягувала золоту, пахучу цівку чаю, ніби гралася своєю роботою. За кожним поворушенням чайника, за кожним поданим стаканом вона вигинала стан, шию, повертала в'язи так мило й легенько, неначе вона вся була на пружинах.
Розмова пішла весела, жартовлива, займаюча молодого хлопця, — та розмова, яку вміють провадити веселі польки, та ще й тоді, як їм сподобається гарний хлопець. Навіть Зося розговорилася і показалася зовсім не такою тихою і немовою, яку вона удавала з себе при старших сестрах. Яким зоглядівся тільки тоді, як батько, трохи кректячи, піднявся з-за стола і тим дав знати, що гостеві час би й додому.
Батько ввійшов у свій кабінет. Лемішковський пішов додому. Сестри зостались балакати коло стола. Самовар погас. На столі стояв порозкиданий посуд. В кімнаті всі вікна були поодчинені настіж. На далекому небі червонів, ніби жеврів, вечір. Зелене гілля вишень і груш заглядало в хату. Через поодчинені вікна було видно темно-синє небо з ясними зорями. Через усі вікна небо здавалось чудовою завісою, затканою золотими й срібними зірками. Тихий вечір, свіже повітря, краса неба, — все те навівало мрії трьом сестрам, з очей котрих недавно зник чорнобривець-хлопець.
— Пішов же наш гість… певно, жених, — промовила Люцина, — котра ж з вас, сестриці, вибере його собі за жениха?
Менші сестри мовчали.
— І що ж нам з такими женихами? — говорила вона далі. — Це вже не перший такий. Нам що не трапляється, то все півтора людського. Один був і дідич, та бог зна який; другий був і капітан, та голодранець. Цей і гарненький, і молодий, має сяку-таку маєтність, та зате міщанин, коли ще не сірий мужик.
Менші сестри слухали мовчки.
— Як подумаю, що ми такі безщасні, то мене аж жаль бере! — промовляла далі Люцина. — Здається, між нашими поляками і нема таких бідолашних, як ми! Всі наші поляки багатирі, мають багаті землі, ліси, фольварки, повні хліба. Мій боже! Що там того добра в наших сусід Зайончковських! В їх економ живе багато краще, ніж ми. Що там на економії корів, гусей, молока, масла! Які там чудові городи, садки! Ох, Єзус, Марія! Не знаю, за віщо нас господь карає! Всі поляки живуть по-панській, мають повний двір слуг, челяді, їздять в каретах. Ой господи! за що ж ти нас так важко караєш!
Пан Пшепшинський сам виїхав на Україну з Польщі. Його дочки родились у Польщі, але зросли на Україні, і тут вони втягли з матернім молоком і благодатним повітрям нашої землі шляхетський погляд, що ніби кожний поляк повинен бути паном, багатим, значним, мати землі й ліси. Паннам, котрі зроду і не бачили польського мужика, і в голову не приходило, що на світі є поляки — не пани, а просто-таки мужики, в сіряках, в простих чоботях, котрі так само роблять і бідують, як і наші українські селяни. Дурненьким паннам здавалось, що сам бог споконвіку призначив полякам панство, держави, розкіш, просвіту, а українцям — мужицтво, нужду, сіру свиту, мазані дьогтем чоботи та неписьменність.
— Нам зосталась одна надія — вернути втрачену долю, — прикинула Люцина, — вийти заміж за багатих людей. Ох! розкіш, розкіш! як я тебе люблю! Ох! панство, панство, моя золота мрія! Рузю, як би ти себе обставила, бувши багатою панією? — спитала Люцина.
— Та вже б обставила себе не погано, — одказала Рузя. — В мене була б гарна велика зала з рожевою мебіллю, з дзеркалами. Свою опочивальню я б убрала, як квіточку! Над вікнами, над ліжком я повішала б тонесенькі рожеві завіси. До завіс, до рожевого шовкового укривала я попришивала б тонесеньке кружево, як павутиння. Над ліжком, і під ліжком, і скрізь по світлицях я розіслала б килими, обвішала б стіни, обставила б столи й вікна всякими квітками і мармуровими статуями. Квітки й мармор, рожевий і білий кольор, то моя принада. Мій боже! якби моя воля, я б з половини свого дому зробила б оранжерею або й зимовий садок, де б взимку до самої весни цвіли — не переставали всякі квітки… А в тій оранжереї на першому місці, в самім кінці найкращої алеї зеленого дерева, я б поставила вівтарик матки боскої, ввесь у марморі й золоті, обвішаний трояндами й леліями. По алеї я послала б квітчастий килим і приходила б туди кожнісінький ранок бесідувати з богом…
— А я не маю потягу до твоєї дуже вже поетичної обстави… — одказала Люцина. — Квітки, та квітки, та й ще квітки… Я воліла б собі збудувати принаймні три великі зали, — довгу, квадратову й круглу. І як би я їх прибрала! Я туди впакувала б все багатство вподоби, розкоші. Одна зала в мене була б блакитна, як небо, з зорями-цятками на стелі, друга, як рай, біла з золотом, а третя червона, як пекло. В білій залі я поставила б мебіль з покриттям лиснючим, золотуватим, ніби до матерії поприставав промінь літнього сонця. Щоб мені вікна були довгі й широкі! Щоб мені дзеркала були на всю стіну, столи мармурові, канделябри срібні; щоб мені скрізь блищало й лисніло по світлицях і на слугах! Я люблю багато блиску, світу, багато простору.
Люцина аж ногою тупнула, ніби викликаючи якогось духа чарівничого, ладного їй служити в її мріях та вередах.
Зося мовчала й слухала. Старші сестри мали її за недорослу дівчину, хоч вона лічила сама собі вже сливе дев'ятнадцять років. Невважаючи на теє, вона тільки рік передніше скинула дитячу одежу, куценьку сукню. Вона все слухала розмову старших сестер і, як та бджола, збирала з квіток мрій своїх сестер найсмачніший мед. Їй, сказати правду, заманулось і багатих покоїв, обмальованих палкою фантазією Люцини, і багатих оранжерей з образом матки боскої.
— Яких би ти суконь понашивала собі, Рузю? — спитала Люцина.
— Я б собі пошила білу атласову сукню, а стан обшила б золотою сіткою. По сукні я розкидала б рожеві банти, — одказала Рузя.
— То й була б схожа на ксьондза. А я люблю оксамит! Єзус, Марія! Яких би я собі суконь понашивала з оксамиту! А по гарній сукні я ладна розсипати ясні зорі. На голову я б наділа брильянтову діадему. Я люблю убір поважний, королівський. Яка б з мене королева вийшла, коли б мене доля була кинула в рід королівський! Коли б хоч в театрі трапилось хоч раз на віку вийти в ролі цариці або будлі-якої коронованої княгині.