– Твір мені дуже сподобався. Вміло і оригінально написано. Але я схильний думати (врахуйте, це моя особиста думка!), що Вам для моралі слід було б загвинтити гайку, а не розгвинчувати її. Від цього Ви б нічого не втратили, а тільки виграли б.
Бажаю творчих успіхів".
І ось відповідь на останній лист, що її я написав того ж дня:
"Ви питаєте про кролів і як їх найкраще вирощувати за методом механізатора Олександра Сташка? Раджу Вам тримати їх у сухому місці. Після сходів цукрового буряка випускати два рази на тиждень на бурякову плантацію для винищення довгоносиків. Від цього подвійна користь: кролі швидко набирають вагу, знищуючи шкідників, і бурякові листочки значно краще розвиваються.
Взимку кролів бажано тримати в стайні. Там, по-перше, тепло, а, по-друге, кролі люблять конячий послід, який є для них найпоживнішою їжею. В цей період здебільшого кролів тримають на безприв'язному утриманні. Для цього рекомендують ланцюги, бо мотузки вони надто швидко з'їдають. Бажаю Вам усяких гараздів.
З повагою
літконсультант Семен Довгий".
Віддрукувавши відповіді на машинці, я негайно відніс їх редакторові, щоб швидше почути його тепле, схвальне слово. Степан Сергійович уважно перечитав мою "працю". Наклав окуляри, деяку мить розглядав мене, наче побачив уперше, і лише після п'ятихвилинного мовчання промовив:
– Це геніально! Ви не літконсультант, а геній! – і кинув мої відповіді до редакторського кошика.
Як я допомагав приятелеві
Зустрілися ми з ним у кав'ярні.
– На ловця й вовк біжить, – вигукнув він і потяг мене за лацкан піджака в глибину зали. Після третьої чарки товариш остаточно осмілів.
– Слухай, будь другом, – сказав просто й невимушено. – Напиши на мою книжку позитивну рецензію, бо боюсь – як тільки книга з'явиться, то хтось вріже негативну.
Я згодився. Він дав мені верстку майбутньої збірки. Я її чесно прочитав і через тиждень показав рецензію.
– Геніально, – похвалив він. – Краще не скажеш. Та й заголовок чудовий – "Народження майстра". Було б добре, якби ти дав її у "Вечірку". По-перше, в мене там знайомі, по-друге, "Вечірку" майже всі читають.
Я так і зробив. Рецензію видрукували, але передчасно, бо виявилося – збірка ще не побачила світу. Цей факт страшенно засмутив приятеля. Мене ж друг, здається, зненавидів, хоч свідок сам Бог, я йому хотів тільки добра.
– Послухай, – казав я, – саме тепер, без збірки, ти став ще відоміший, ніж був би зі збіркою. По-перше, це надзвичайно оригінально – книги ще нема, а рецензія вже є. По-друге, всі вважають, що ти справді неперевершений майстер пера, бо ніхто тієї збірки, окрім мене, не читав. Усі певні, що її розкупили. Хай тепер спробують довести, що це не так. По-третє, – заспокоював я його, – ти ж сам знаєш, що тільки геніальні твори при житті геніїв не видавалися. Не видали тепер – видадуть після смерті.
Це трохи заспокоїло приятеля. Через півроку я зустрівся з ним удруге.
– Слухай, – схопив він мене знову за лацкан піджака, – ти хочеш роздавити пляшечку коньяку?
– Слава Богу, – відповів я, – ні шлунком, ні печінкою не хворію.
Ми забігли в кав'ярню. Ту ж саму.
– Нарешті в мене таки вийшла збірка, – сказав радісно він. Я мовчки потис йому руку. – Слухай, – вів далі приятель, ти не міг би написати на мене рецензію?!
Я мовчки поставив склянку. Це мене насторожило.
– Не бійся, – сказав він, – цього разу не таку, як ту...
Скромнішу. Трохи дифірамбів, трохи аналізу й стільки ж наприкінці критики. Словом, типово стандартну.
Сумління в мене було не чисте. Тому мені хоч як-небудь хотілося себе реабілітувати перед ним. Я згодився й цього разу. Через тиждень знову вийшла рецензія. Без аналізу, без дифірамбів. У редакції першу частину рецензії скоротили. Залишилась тільки критика. До приятеля вдруге прийшла популярність, до мене – його ненависть.
Більше він зі мною й знатися не хотів.
Незабаром приятель, очевидно, знайшов собі нових друзів, бо в одній із газет несподівано для мене з'явилась репліка.
"Читачів дивує, – писалося в ній, – як могла з'явитись така малокваліфікована рецензія в такій поважній газеті? І хто її автор? Звичайний середній письменник. В рецензованій книжці він побачив лише штампи, примітивізм і надуманість. А чи знає він, що в правій шухляді письмового столу письменника в синьо-зелених папках лежать просто геніальні речі, які очікують свого часу й видавця?!" Нижче підпис: "Іван Бураченко, фрезерувальник заводу "Червоний гумовик"".
Я зрозумів, що на цей раз я просто таки змушений допомогти приятелеві. І, нарешті, довести, що я йому не ворог, а друг.
Того ж дня я написав п'ять листів-відгуків від людей різних професій. Картав свою власну рецензію й хвалив його збірку. Один відгук був від ударника-машиніста козятинського депо, другий – від групи пасажирів Одесько-Кишинівської залізниці, третій – від знаменитого дояра із Запоріжжя, четвертий – від агента держстраху, п'ятий – від ревізора КРУ. Але цього мені здалося замало. Я боявся, що не всі ці відгуки опублікують. Тому рідного дядька зі Спиридонівки попрохав дати ще й телеграму. Дядько подумав, що мова йде про мою нову книгу й організував замість однієї телеграми дві: одну – від себе, другу – від тітки, яка ще й досі ниділа на дівочому прізвищі. В обох телеграмах просили книгу перевидати, збільшити тираж і більшу частину книг розподілити на села.
Свого сусіда, який їхав туристом до НДР, я ледве вмовив, щоб він десь у районі Веймера опустив листівку, написану латиною:
"Милий Петре! Ми трошки знаємо українську мову. Книгу твою прочитали в оригіналі. Колосаль! Дуже харашо! Зер гут! Цілуємо й жмемо руки. Твої: Генріх Белль, Агата Крісті, Фенімор Купер і Едсон Арантес до Насіменто, а по-вашому – Пеле".
Втім, я не сумнівався, що редакція цими листами зацікавиться,
"Їх повинні надрукувати, – казав я сам собі, – хоч не всі, то частинку. Лише тоді я покажу приятелеві копії цих листів і в усьому зізнаюсь. Нехай знає: я хотів йому тільки добра".
Редакція газети справді зацікавилася цими відгуками й використала їх на своїх сторінках...
Приятель прибіг до мене додому.
– Ти читав? – влетів він схвильований і, замість привітання, кинув на стіл "Літературку". – Уявляєш, написали фейлетона. Мовляв, я організував авторецензії, автовідгуки, автолисти. Але клянусь тобі, як перед Богом, я написав тільки один лист, другого допоміг скласти племінникові, що працює на заводі "Червоний гумовик". Присягаюсь!
Я йому повірив.
– Але яка падлюка написала решту?!
Я скромно промовчав. Бо знаю – скромність прикрашає людину!
Як я став жартівником
Ніколи не думав, що я такий веселий і дотепний чоловік. Досі мені здавалося, що я похмурий і малопривітний. "Зайва людина в товаристві", – часто думав про себе. Анекдотів розповідати не вмію, каламбурити – від Бога не дано, а щоб сказати щось веселе і викликати у присутніх усмішку – зроду не вдавалось.
Досі я вважав, що почуття гумору – то щастя інших. А це недавно побував у Запоріжжі. І жартівником став. З'їздив на Бабурку. Це так у народі кажуть на один із нових запорізьких районів. Офіційно він називається Хортицький житловий масив. Тут вам – і майбутні житлові багатоповерхові будинки, і крамниці, і дитячі садки, і поліклініки, і аптеки, і їдальні, і...
Одне слово, запорізький розмах. На цьому масиві трудяться сотні будівельників: каменярі і штукатури, маляри і сантехніки, виконроби і бригадири. Одні котловани копають, інші фундаменти закладають. Треті стіни женуть, четверті облицьовують, "марафет" наводять.
– А як у вас тут харчують? – цікавлюся. Є їдальня чи буфет? А може, вам гарячу їжу в термосах сюди привозять?
А запоріжці як візьмуться за животи, як зарегочуть.
– Ну й комедіант! У нас давно такого не було.
Мені аж моторошно стало.
– Я розумію, – зніяковівши, почервонів я. – Стаціонарних їдалень ви для себе не будуєте, але якісь пересувні їдальні у вас же є?
Лиш сказав я оце, один із будівельників як стояв, так зо сміху і впав.
– Оце, – каже, – веселий чоловік до нас завітав. Звідки ти до нас приїхав?
Я признався. А вони в один голос:
– Воно одразу видно, що гуморист. Про пересувні їдальні питає...
– Ну, тоді, може, вас пересувні якісь буфети обслуговують? Гарячу каву привозять, чай?
– Слухайте, – підходить до мене один із будівельників, мабуть, старший. – Я вас серйозно прошу, не треба...
– Що "не треба"? – не зрозумів я.
– Не треба так жартувати. Нам ще півдня працювати. Ми й так уже кишки понадривали від ваших жартів.
– Але чай, – повторюю, – чай гарячий ви п'єте?
– П'ємо, – відповідають і знову регочуть. – П'ємо чай, кидаємо туди цукор. Воду самі у чайниках, у побутовках кип'ятимо. Харчі з дому носимо у каструльках, банках. Молодь, та, що в гуртожитках живе, по найближчих гастрономах бігає. Ікру кабачкову їсть, ковбасу...
– А як дієтники?.. – Я не договорив, бо всі, хто був на будівельному майданчику, так і попадали. Цим запитанням я доконав їх остаточно. Вони так сміялися, що з найближчих новобудов обсипалася штукатурка.
– Будь ласка, – благали вони мене. – Не смішіть нас, краще поїдьте у комбінати, у трести і там посмішіть. Нас не треба. Ми ситі, – кажуть, – ось так, по зав'язку.
Поїхав у інший мікрорайон. Там теж новобудови.
– Комплексні обіди, борщі в термосах? – глянув якось недовірливо на мене бригадир. – Ти що, смієшся?
– Не сміюся, – цілком серйозно відказав я.
– А "Сидора", не хочеш? Ми усі, голубе, "сидори" носимо. Холостяки по гастрономах в обідню перерву мотаються. І ти, сміхотворцю, мотай звідси і не сміши людей...
Ну, думаю, це на Хортиці по-дідівському будівельники на "Сидорах" сидять. Але, скажімо, на Космічному масиві – там, певне, інші порядки – сучасніші. Я – туди. Зустрічаю й тут будівельників і кажу:
– Хлопці, хочу у вас щось запитати, але у мене до вас прохання: якщо не до ладу скажу, не смійтеся, будь ласка. Бо я цього не перенесу. – І наважився – запитав.
Спочатку на об'єкті настала така тиша, що здалося, на мене один з дев'ятиповерхових будинків падає. А тоді... А тоді будівельники як гримнуть сміхом – у найближчих трьох новобудовах, що по вулиці Малиновського і Чумаченка, аж труби полопалися.
"Ну, досить", – сказав я сам собі і рушив у мандри по запорізьких будівельних трестах.
Обпікшись на новобудовах, у кабінеті начальника комбінату я вирішив діяти обережно.