Я було розтулив рота, але в цей момент відчинилися двері.
– Громадянине, у вашому номері стороння жінка. Скажіть, хай негайно залишить кімнату, – буркнула якась похмура індивідуальність.
Я чомусь страшенно почервонів, а моя співбесідниця сказала:
– Пробачте, я піду, але скажіть, будь ласка, де Дишельман?
Задзеленчав телефон.
– Одну хвилинку, – я кинувся до апарата.
– Алло! Товаришу! У вашому номері стороння дамочка...
– Послухайте, – я хотів додати, що вона недавно зайшла і цікавиться якимось Дишельманом, але трубка дзенькнула. Незнайомка попросила вибачення і вискочила з кімнати.
Я вимкнув світло і ліг спати. У цю ж мить постукали. Я схопився з ліжка, гукнув: "Одну хвилинку!" – і почав натягати штани.
– Товаришу мешканець, не здумайте викручуватися, негайно відчиняйте. У нас такий порядок: після 23 години у кімнаті не повинно бути жодної...
Я відчинив. Чергова по готелю ввімкнула світло.
– Де вона?
– Хто? – перепитав я.
– Не прикидайтесь дурником, – Чергова полізла до шафи, а потім зазирнула під одне і друге ліжко.
– Де ви її заховали?
Тримаючи в руках штани, я нетямковито кліпав очима.
– Аж самому соромно стало, – промовила вона і вибігла в коридор, грюкнувши дверима.
Я скинув штани і заліз під теплу ковдру. У коридорі почулись кроки. Двері розчинилися, на мене бризнув промінь світла. Я примружив очі.
– Чого ви мружитесь? Де ця жінка, що була у вас? – запитала адміністратор, поряд з якою стояли чергова та прибиральниця з мітлою.
– Вона давно пішла від мене, – благально мовив я.
– Куди?
– Через двері!
– Ну гаразд. Завтра доповім директорові. А ще, мабуть, одружені. Нічого, й жінка знатиме.
Вранці я прокинувся передчасно. Голова страшенно боліла. На сусідньому ліжку хтось лежав, накривши голову ковдрою. Я перелякався: "Невже вона?"
– Це ви? – несміливо запитав я.
– А кому ще бути? – долинуло з-під ковдри.
Згодом я побачив одутлувату після перепою пику якогось чолов'яги.
– Ви, мабуть, Дишельман?
– А кому ще бути?
– До вас якась дамочка приходила.
– Набридло. Облиш, малий. – Дишельман щез під ковдрою.
Я вискочив у коридор.
– Гей, номер три! – почувся ззаду голос.
Я не обернувся.
– Він ще вдає, що не чує. Номер три!
Я мовчав.
– Ви з номера третього?
– Так, або що?
– Чому не платите грошей за телефонні розмови?
– А я ні з ким не розмовляв.
– А хто ж розмовляв? Не прикидайтесь. Ви ж Дишельман?
– Ні, не я...
– Покажіть паспорт.
– Паспорт в адміністратора. – І я гайнув на вулицю. Увечері повернувся в готель.
– Ви з третього?
– Так, з третього!
– Чому не платите за прописку та за телефонні розмови?
– Я ж заплатив.
– А ви з третього?
– З третього!
– Нічого не розумію. Одного вранці питала – казав, що заплатив. І цього тепер питаєш – теж заплатив. А хто ж не платив?!
– Так то ж ви мене й питали.
Я вбіг у номер. Нашвидкуруч перекусивши, вирішив негайно лягти спати. У двері постукали.
– Товаришу Дишельман, платіть за телефонні розмови, – пролунало з темряви.
– Я не Дишельман. Він...
Через півгодини знову стук у двері.
– Пробачте, до вас тут забігала жінка, де вона?
– Вона вже пішла.
– Ніхто не виходив!
– Пішла, кажу вам.
– Манько, вмикай світло, перевіримо.
Ввімкнули.
– Де ви її щоночі ховаєте?
– Під подушкою, у тумбочці, в столі, – розсердився я. – Навіть у кишеню інколи запихаю.
– Він ще жартує. Він ще жартує! От завтра виселимо з готелю – не пожартуєш.
Вранці, розлючений, я зірвався з ліжка. Спочатку розбив графин, потім розтрощив чорнильницю, дві склянки жбурнув у шибку, в кредит по телефону терміново замовив двадцятип'ятихвилинну розмову з Магаданом, запросив у свій номер всіх жінок готелю – і втік.
З вокзалу подзвонив директорові. Чистосердечно в усьому зізнався і попросив його назвати суму.
– Ну що ви, любий, – ніжно відповів він. – Ми вже все з'ясували. Для чого цей подвиг? Ви не винуваті. Це все Дишельман.
З полегшенням я поклав трубку і подумав: "Бідний Дишельман! Цікаво, що буде з тобою, коли нарешті тебе піймають?"
"Аристократ"
Іван Трохимович відпрасував свій чорний костюм, одяг свою нейлонову сорочку, пов'язав наймоднішу краватку і почистив до блиску свої чехословацькі туфлі "цебо".
Може, Іван Трохимович поспішав до загсу? Ні, Іван Трохимович, як кажуть, "не перший рік замужем".
Можливо, в Івана Трохимовича лежали квитки до театру? Ні, Іван Трохимович вважав театри пережитками. Він віддавав перевагу іподромові. У дні змагань там його можна було завжди побачити з-поміж шанувальників старовини.
Може, Івана Трохимовича обрано головою журі на республіканському огляді гуртків художньої самодіяльності України? Ні, Іван Трохимович з самодіяльністю не має нічого спільного.
Іван Трохимович збирався у відрядження. Він замовив з дому таксі, хоч мешкав біля станції метро, і помчав до центральних кас залізничного вокзалу.
На лічильник Іван Трохимович ніколи не звертав уваги. Не дай Боже, як помітить його зацікавленість шофер, що він про нього подумає? До того ж Іван Трохимович давно знав, що з дому до вокзалу лічильник набирає сорок сім копійок...
– Будь ласка, – сказав Іван Трохимович і кинув недбало троячку на сидіння. – Здачі не треба. Це вам на чай.
– Дякую.
– Живіть!
Іван Трохимович підійшов до каси. "Цього разу візьму місце у плацкартному вагоні... Все одно бухгалтерія інших не визнає..."
– Що у нас залишилося на Донецьк? – запитав Іван Трохимович і поправив для чогось краватку.
Касирка глянула на Івана Трохимовича і промовила:
– Є м'які, купейні, плацкартні... – В Івана Трохимовича язик не
повертався...
– Прошу м'який...
"Ну й рептух. Ну й характер! Ну кому це потрібно? Де ти виховувався? Звідки у тебе такі замашки? Кого ти з себе корчиш?"
Іван Трохимович соромив сам себе.
Він поставив під столик валізу і поклав на видному місці грубеньку папку. Без неї, як і без чорних модних окулярів, Іван Трохимович не їздив у жодне відрядження...
"Так, тепер, голубе, повечеряй смаженою курочкою, що жінка поклала, попий чайку і лягай спати..."
– Пива не бажаєте? – у купе просунулась голова офіціантки.
– Що за асортимент?
– Жигулівське, українське, ризьке, "сенатор" і оксамитне німецьке.
– Будьте люб'язні, п'ять пляшок "сенатора".
– Залишилося лише дві...
– Гаразд, давайте дві...
– Я можу ще принести...
– Як вам не важко... Ось, будь ласка, за п'ять пляшок... Здачі не треба...
"Ну й ідіот. Хто з твоїх предків мав свій рахунок у швейцарському банку?" Іван Трохимович кепкував над собою.
– Пробачте, ви в нашому ресторані не були? – якийсь тип з сусіднього купе. – Не знаєте, там є щось смачне?
– Оце тільки-но сам зібрався, – відповів Іван Трохимович.
– Не в службу, а в дружбу, захопіть пачечку вафлів. Якщо можете, апельсинові...
– З радістю... Ну, для чого ви? Невже у нас не знайдеться двадцяти копійок на вафлі?
– Апельсинові сорок чотири коштують. Рівно сорок чотири... Завчасно вам дякую...
Іван Трохимович скривився: "Тебе лише труна виправить. Для чого тобі ресторан? Он в чемодані курка пропадає. Коли ти порозумнішаєш?.."
– ... Я до ваших послуг! – це вже офіціантка. – Вам щось з гарячого?.. З холодних закусок... Є краби... Свіжі, тільки баночку відкрили... Помідорчики... Порізать чи ціленькими?
– А що на друге?
– Є курочка...
– Не своєю смертю померла? – Іван Трохимович кинув дотеп.
– Жартуєте. Свіжа. Щойно з холодильника. А що будете пити? Є чудове пиво...
– Так, так, я знаю...
– Є першокласні коньяки.
– Що у вас з коньяків?
– "Одеський", "Україна"... "Дойна"... "Арарат"...
– О, який вибір... Навіть "Арарат". Улюблений напій Уінстона Черчілля. А "Будафок" чи "Пліска"?..
– Дуже прошу...
– Шикарний вибір. Що ж взяти? Ви знаєте, не хочеться ображати національної гідності братніх народів... Усі коньяки пречудові... А КВ... Тоді, будь ласка, грамів двісті п'ятдесят КВ...
... Наступного дня, підвечір, Іван Трохимович зійшов у Донецьку... Забіг до туалетної і викинув курку... Ту, що жінка підсмажила. У теплоті припахла...
У готелі місць не було.
– Товариші, і не чекайте. Залишився тільки люкс... Шість карбованців за добу.. Півроку тому один міністр жив... Надіюсь, з-поміж вас міністрів нема...
– Ви вважаєте, що тільки міністри можуть жити у таких номерах? – Тван Трохимович підійшов до віконця.
– Я не хотіла вас образити... Ви мене не так зрозуміли, – зніяковіла адміністраторка. – Якщо ви бажаєте, то будь ласка... Може, візьмете на двох?.. Там дві кімнати: ліжко і диван... Один на ліжку, а другий... Ну, як хочете... Я гадала, так буде дешевше...
"Де твоя скромність? Ти що, не міг взяти на двох? Обійшовся б номер у три карбованці і ще хтось з товаришів на вокзалі не тинявся б..."
За два дні Іван Трохимович повертався додому... Грошей забракло.
"Ти ж і зарплати півсотні взяв? Глянь, чи хоч на плацкартний вистачить... Якраз. Карбованець і п'ять копійок ще зайвих... А постіль... А щось поїсти.. Добрих два дні їхати.. Бери загальний. Якось перекняпієш. На третю полицю залізеш? У такому костюмі? А куди я цю папку сховаю?. Люди засміють.. Краще вже голодним..."
Іван Трохимович взяв квиток. Купейний. "Не бери постіль. Ти й так сьогодні майже нічого не їв. А спати? У купейному і без постілі? Ну, знаєш..."
У купе сидів дядя з черевцем. У дві складки. Не поспішаючи викладав на стіл те, що так дбайливо запакувала дружина.
Іван Трохимович глянув на добре підсмажену індичку. Вона чимось нагадувала йому ту курку, яку викинув на смітник. Невже вона тоді справді притухла? Сусід витяг бутерброди: з маслом та паюсною ікрою. Поклав два шматочки баличка й з десяток червонястих помідорів.
Іван Трохимович проковтнув слину...
– Може, повечеряєте зі мною? – запросив Івана Трохимовича незнайомий...
"А правила етикету? Що цей тип про тебе подумає? Одяг чорного костюма, білу сорочку, модну краватку, а елементарної пристойності ні на крихту... Відмовся... Негайно відмовся... Вдруге запросить, тоді..."
– Дякую, – ледве видобув Іван Трохимович. – Зараз на їжу і дивитися не можу...
"Що ти верзеш? Куди тебе понесло? Та вже пізно. Продовжуй, бовдуре, раз так почав".
– Ви знаєте, зайшли вчора з товаришами з главку до ресторану...
"Якого "главку", йолопе, а що, коли цей мордань з главку? Ти що, без цих фокусів хоч раз не можеш?"
– Так ото зайшли з товаришами до ресторану...