(уривок)
Про хлопчика Тарасика та його золоте перо
Золоте українське сонечко світило так гарно, так весело понад білим селом. Хатки немов потопали в білому, як молоко, вишневому цвіту, а на пригорбі за селом красувалася панська палата. Дальше зеленіли розлогі поля та луги, а далеко-далеко над річкою стояла висока, давня могила1. На лугах хрупали кучеряві вівці сочисту весняну травичку, а над річкою зібралися хлопці-пастушки та заводили свої гри...
В день святого Миколая
Ой, радіють вже від ранку янголята! Йде день Отця Миколая — це ж велике свято, а роботи в них повнісінька хата!
Ось одно взялось за ножиці великі. А святий Петро хмарок-баранчиків1 прикликав. Збіглася хмарок комірка повна. Янголятко з них стриже біленьку вовну. Друге дожидає вже і швидко випрядає з вовни білу нитку. Третє приготовило із блискавиці дроти, щоб на них плести, а часом і... пороти. Виплело светерики пухнаті, щоб не мерзли діти в зимній хаті...
Склалось лихо не на жарти:
В парк пішла маленька Марта,
Залишила на часок
Повну шафу забавок...
Засвітили зорі,
Ясно серед піль,
Янгольськії хори
Чути звідусіль.
Радощами свята
Сипле іскри сніг...
(уривок)
З бідою вдалося викликати Міму з праці. Вибігла, налякана, в коридор.
- Ой, це ти?! А я думала — комусь щось злого сталося!
- Ні, злого не сталося нічого. Я тільки прийшов попрощатися...
- Слухай, я мушу зараз повертатися до роботи і не маю часу на жарти!
- Я не жартую! Хочу попрощатися з тобою, бо виїжджаю сьогодні, — сказав нахмурено.
- Куди, чого?..
(уривок)
Українські народні звичаї походять здебільшого ще з передхристиянських часів. Упродовж віків вони злилися з християнськими звичаями та обрядами в одну гармонійну цілість. Вони переважно віддзеркалюють життя хліборобів, що було дуже тісно пов'язане з природою. Це й витворило окремий український світогляд. Особливістю цього світогляду була велика пошана праці, потреба ладу та порядку в усьому й привітність до людей...
(уривок)
Караюсь, мучуся, але не каюсь!
Костик поглянув, поглянув, щось собі погадав, а далі вискочив з авта понад замкнені дверцята та впав на коліна в пісок:
- Батьку, батьку наш Тарасе, Кобзарю наш! — ледве вимовляв, так билося в нього серце.
Тарас пустив руки хлопчиків і підійшов до Костика:
- Ти з України, дитино? Яка це лиха доля закинула тебе у ці киргизькі степи так, як і мене?
- Не лиха доля, ні! — відповів через силу Костик...