А опинившись за парканом, щодуху кинулися тікати — аж за ними закуріло.
Майже всю ніч діти бігли світ за очі і весь час тремтіли від страху.
Прокинувшись уранці, людожер сказав дружині:
— Йди-но нагору та помий наших учорашніх хлоп'яток. — І він засміявся.
Дружина людожера подумала, що чоловік посилає її вмити й одягти хлопчиків.
Добра жінка піднялася нагору, побачила, що семеро її дочок зарізані, і знепритомніла.
Тим часом людожер, не дочекавшись дружини, пішов слідом за нею. Та, побачивши те жахливе видовище, він і сам перелякався.
— Ой, що ж це я накоїв! — заволав він. — Усе це витівки тих малих негідників! Ну, та й відплачу ж я їм, і негайно відплачу!
Він вихлюпнув глечик води в обличчя своїй дружині, а коли та опритомніла, сказав:
— Давай-но швидше мої семимильні чоботи —я хочу впіймати цих хлопчаків. [70]
Людожер узув чоботи, кинувся навздогін за братами і, оббігши всю округу, нарешті напав на слід бідолашних дітей, які були вже зовсім недалеко від батьківської хатини.
Він мчав, перестрибуючи з гори на гору і переступаючи через ріки, немов через маленькі струмки.
Помітивши людожера, діти стали шукати, де б їм сховатися.
Хлопчик-Мізинчик побачив у скелі невеличку печеру, завів туди братів і сам заліз останнім, аби зручніше було спостерігати, що робитиме далі людожер.
А той, знесилившись від довгої гонитви (бо в семимильних чоботах дуже швидко стомлюєшся), захотів відпочити. Випадково сталося так, що він сів саме на ту скелю, під якою сховалися діти.
Посидівши трошки, людожер заснув і так страшно захропів, що бідолашні діти перелякались не менше, ніж тоді, коли він підійшов до них з ножем.
Тільки Хлопчик-Мізинчик не перелякався. Він наказав братам швиденько тікати додому, поки людожер спить, а про нього не турбуватися.
Брати послухались його поради, вилізли з печери і хутко побігли до хати.
А Хлопчик-Мізинчик нечутно підкрався до людожера, тихенько стяг з його ніг семимильні чоботи і взув їх собі на ноги.
Чоботи були здоровезні й страшенно широкі. Але вони були ще й чарівні і збільшувались [71] або зменшувались якраз по нозі тому, хто їх взував.
Тож коли Хлопчик-Мізинчик узув чоботи, вони прийшлися йому впору, ніби на нього були шиті.
Тоді він побіг просто до двору короля.
А король у той час воював із своїм сусідом. Саме напередодні відбулась велика битва, але невідомо було, хто переміг. Війська були так далеко, що навіть найпрудкіший кінь доскакав би звідси до столиці не швидше ніж за три дні.
Хлопчик-Мізинчик прибіг до короля і сказав, що береться до вечора повідомити його про долю битви.
Король одразу ж призначив його своїм гінцем-скороходом, і незабаром Хлопчик-Мізинчик приніс йому добру звістку, а зраділий король щедро винагородив його.
Після того Хлопчик-Мізинчик повернувся до батьків, і з тих пір вони вже ніколи не бідували.
ХИМЕРНІ БАЖАННЯ
Одному бідному лісорубові так набридло дрова рубати та з лісу їх тягати, що він не один уже раз лаяв усіх тих злих і добрих чарівниць за їхню байдужість до його долі.
От стоїть він якось у лісі, нарубавши чималу в'язку дрівцят, і своїм звичаєм нарікає на долю: скільки вже років він злидарює, а ніхто ніколи ще не виконав жодного його бажання!
А слід сказати, що хоч добра у нього було мало, зате бажань — дівати нікуди.
Він би, наприклад, не відмовився стати могутнім принцом та із золотих тарілок щодня фазанів їсти...
Отож стоїть він, бурмоче щось собі під ніс та потилицю чухає.
Раптом навкруги все потемніло, пронісся по лісу страшенний вітер, загуркотів грім, та так загуркотів, що у лісоруба в очах потемніло.
Потім звідкілясь блиснуло яскраве світло; замружив очі лісоруб, а як розплющив їх, то так і завмер з переляку.
Дивиться — перед ним стоїть чарівниця, в руках у неї звиваються сліпучі блискавки, а в очах палає справжній вогонь. [73]Затремтів лісоруб од жаху, впав на коліна і і став пробачення благати.
Нічого йому, мовляв, не треба, і долею своєю він цілком задоволений, тільки б лишила його живим ця непрошена гостя.
Подивилася на лісоруба чарівниця та й мовить:
— Не бійся, чоловіче добрий. Я з'явилася лише тому, що ти мені добряче набрид своїми безкінечними наріканнями. Ну, та гаразд, хай буде по-твоєму. Слухай мене уважно. Я даю тобі можливість сказати три свої бажання, і всі вони будуть виконані. Але раджу тобі добре подумати, перш ніж їх казати.
Тут знову загуркотів грім, замиготіли блискавки, затремтіла земля, і чарівниця зникла у високості.
Коли лісоруб опам'ятався, то схопив в'язку дрівцят і чимдуж побіг з лісу, не чуючи під собою ніг.
"Ну, — думав він, — тепер уже я покажу, на що здатний!" Прибіг він у свою хижу. Кинув в'язанку на долівку та й гукає до жінки:
— Ану, люба моя Фаншон, запалюй швидше грубу! Ми тепер з тобою багаті... Чого це ти рота раззявила?
Та й розповів усе, як було.
Жінка прямо танцює по хаті з радощів — ото щастя привалило! Проте була вона дуже завбачлива, а тому надумала скористатися з свого щастя якнайкраще.
— Слухай-но, Блезе, — мовила вона чоловікові, — відкладімо наші бажання на завтра, а сьогодні як слід обміркуймо, що саме нам треба побажати.
— Можна й так, — каже лісоруб. [74]
Сів він біля вогнища, відкинувся на стільці, обернувся до дружини та й каже:
— Ач, як вогник весело танцює. Саме зараз би ковбаски кров'яні підсмажити... От би я хотів...
Не встиг він це вимовити — дивиться, а з кутка лізе довжелезна ковбаса, звивається, як змія. За нею сковорода, підскакуючи, котиться, сільниця, як жаба, скакає. І все це товариство у вогнище прицілюється, в огонь лізе.
Підскочили враз лісоруб з жінкою, дивляться одне на одного та на цю дивовижну процесію.
Тут жінка і здогадалася, що це її чоловік з великого розуму своє бажання вголос проказав, не подумавши, та й ну його лаяти:
— Ах ти, негідний, та що ж ти накоїв! Ти ж міг би могутнім королем стати, всі кишені й гаманці самоцвітами та золотом напхати! А ти, дурень, ковбаски попросив!
І, розгнівана до краю його легковажністю, вона почала ще дужче голосити та лаяти свого чоловіка.
— Ех, — каже лісоруб, чухаючи потилицю, —здається, і справді негаразд вийшло. Ну, та вже вдруге...
— Дожидайся, — вона йому кричить, — як рак свисне! Таке щастя в руки саме йшло, а він...
І давай його лаяти ще дужче.
Стоїть він і слухає.
І без того злість бере, а тут іще жінка голосить, руками перед самим його носом розмахує.
Захотів він був навіть побажати, щоб вона куди-небудь провалилась, та схаменувся і тільки сказав у відповідь: [75]
— Ну не кричи ж так, Фаншон. Ото вже кара мені з цією клятою ковбасою!
А ковбаса знай собі смажиться на сковороді, сама з боку на бік перевертається, сільниця підскакує і, де треба, солить. І все це так смачно пахне — просто слинка з рота котиться.
— Так тобі й треба, дурень ти, дурень! — налітає на нього жінка.
— Та замовкни ти, відьмо! — відповідає він спересердя і, не витримавши, кричить: — Бодай тобі ця ковбаса до носа приклеїлась!
І не встиг він ті слова вимовити, як ковбаса прямо з вогню — гульк! — вилетіла та жінці до носа й пристала, а сковорода з сільницею назад на полицю в одну мить прибігли.
Завила жінка від гарячої ковбаси, заскакала, хоче одірвати — та дарма! — не відірвеш. І боляче — ніби вона сама собі ніс одірвати хоче.
Дивиться на неї лісоруб, зовсім отетерів.
Була у нього гарненька молоденька дружина, а тепер — он яке чудисько.
Голосить жінка, плаче, по ковбасі горючі сльози течуть, а слова сказати не може: ковбаса говорити заважає.
Глянув на все це лісоруб та й думає:
"Ще добре, що вона говорити не може, а то б наслухався я досхочу її ласкавих слів! Що ж мені тепер робити? Власне, у мене залишилося ще одне бажання, і я можу в одну мить стати найбагатшим та наймогутнішим королем. Але ж вона тоді стане королевою, а їй навряд чи сподобається сидіти на троні зі смаженим ковбасним носом... Ні, краще вже я спитаю у неї самої, що вона хоче — бути королевою з таким чорно-червоним довжелезним носом чи залишитися дружиною [76] лісоруба, але щоб у неї був такий самий гарненький носик, як і раніше".
Спитав у жінки, а вона тільки головою замахала — не хочу, мовляв, бути я носатою королевою.
Бо хоч вона й знала, що про королеву ніхто не наважиться поганого слова сказати, а все-таки потворою лишатися не схотіла.
Вимовив лісоруб своє останнє бажання, і ковбаса зникла. Так він нічого й не одержав і радий був, що хоч гірше не стало.
СПРИТНА ПРИНЦЕСА, АБО ПРИГОДИ РОЗУМНИЦІ
В давні-предавні часи один багатий і могутній король зібрався в далекий похід. Дружина короля незадовго до того померла, і він дуже побивався, як без нього житимуть його дочки.
Старша була така лінива та вайлувата, що, відколи світ світом, ніхто ледащішої за неї не бачив. Вона прокидалася в обідню пору, та й то її ледве вмовляли піднятися з постелі. Розхристана й простоволоса, принцеса цілими днями тинялася в пантофлях, і ніхто не міг умовити її взути черевички. Обідати вона сідала невмивана, а за вечерею так вередувала й комизилась, що майже всі страви перекидала собі на спідницю, і до сну її одводили тоді, коли надворі вже на світ благословлялося.
Тому й прозвали її Вередухою.
Середульша сестра була жвавіша за старшу, але над усе полюбляла плітки й повсякчас розносила їх по палацу.
Вона примушувала своїх кравчих та покоївок нишпорити скрізь, аби тільки дізнатися, що роблять герцоги й баронеси, рицарі й зброєносці, [78] городяни та їхні слуги, а потім перебріхувала новини серед усіх, кого тільки зустрічала, й цокотіла від ранку до вечора.
За це її прозвали Цокотухою.
Обидві сестри не читали книжок, не любили грати на арфі та віолі, ненавиділи шитво та плетіння. Вони були такі легковажні і так звикли байдикувати, що ніколи не думали про своє майбутнє життя.
А от менша сестра, найвродливіша принцеса в світі, мала зовсім іншу вдачу.
Вона й хвилини не могла всидіти без діла.
Беручка й надзвичайно кмітлива, дівчина не тільки чудово танцювала, співала і грала на арфі та віолі, а й пильнувала за порядком у палаці.
Принцеса була ще й напрочуд розумна та розсудлива, і король дуже часто звертався до неї за порадою. Якось вона навіть допомогла батькові викрити підступність посла сусіднього королівства, — і в пастку, яку цей хитрун хотів наставити королю, попав він сам та його вельможі.
Тож не дивно, що цю принцесу всі називали Розумницею.
Вирушаючи в похід, король дуже турбувався за двох старших принцес.