Витягнувши з машини величезну сіру брезентину, вони напинали її на кілля біля тину на неходженому моріжку подвір'я, товклись там усією турмою[43], натягали мотузки, забивали в землю короткі кілки. Двоє по краях щосили вперлися в землю, майже лігши на подвір'я, — тягли мотузки, і сірий брезентовий дах податливо напнувся, утворивши величезну, майже як хата, будівлю.
На дривітні стояв згорблений Петрик, трохи заховавшись за ріг, поглядав, що робилось на подвір'ї, й, помітивши жінку, розпачливо розвів руками. Але Степанида не озвалася. "Кат із ними, — подумала вона, — там вони заважатимуть найменше". Аби не займали їй цей край подвір'я, де були хлів, курник, дривітня, прохід до засторонку. Та, мабуть, тут їм було брудно, їм треба чистіше. Той, трохи вищий од цього, край подвір'я, природно, був і чистішим.
Бобовка, мабуть, не згірш господарів відчувала небезпеку від цих людей і тільки-но поткнулася вийти з дривітні, як нерішуче стала, задерла голову й чмихнула — вона їх боялася. Степанида зайшла наперед, погладила корівку по теплій, тремтливій від дотику шиї.
— Ну не бійся... Йди, йди...
— Млека! Млека! — п'яно закричав хтось із німців, і не встигла вона з коровою підійти до воріт хліва, як помічник кухаря Карло, коливаючи на своїх коротких озадкуватих ногах, вже ніс широке бляшане відро. Від кухні позирали сюди із троє й поміж них той кругленький рудуватий фельдфебель, що й тепер там метушився, щось кричав чи командував.
Звичаєм вона, доячи, кидала Бобовці який оберемок трави чи отави, тоді корова стояла спокійніше й краще віддавала молоко — тепер же в неї не було під руками нічого, а німці, судячи з усього, чекати не мали наміру. Вона хотіла сказати Петрикові, аби чогось приніс, та передумала: нехай! Щось у ній спалахнуло гнівом і замкнулось од тієї їхньої безцеремонності — ніби вона мусить забезпечувати цю зграю молоком від своєї корови, — нехай би пошукали ще десь корів. Бобовка тим часом, також ніби розуміючи всю міру нахабства непроханих гостей, перебирала ногами та все поглядала на той бік подвір'я, коли Степанида присіла до неї. Бобовці це також явно не сподобалось, корова переступала, хвилювалася. Степанида це відчувала, і її внутрішнє обурення все наростало. Однак вона якось нацяпала піввідра молока і встала з-під корови. Карло в мундирчику із засмальцьованим коміром стояв збоку, на його одутлому обличчі не було нічого, крім терплячого, байдужого чекання.
— Ось, більш немає! — сказала Степанида, віддаючи йому відро.
Німець мовчки взяв і, коливаючи, поніс до кухні. До Степаниди якось боком підступив Петрик, озирнувшись, тихо зауважив:
— Але ж... Мабуть, замало. Щоб їх...
— Вистачить! — рішуче сказала вона й ляснула корову по озадку, заганяючи її до хліва.
І в цей час від кухні пролунав такий злий вигук, що вона здригнулася:
— Хальт! Ком!..
Це той самий фельдфебель, він аж почервонів від обурення і, заки Степанида втямила, чого від неї хочуть, з відром у руках прикотився до неї. Щось швиденько й сердито белькочучи, він тицяв у неї відром, вона слухала і вже розуміла, що молока було мало.
— А де я вам візьму більше? Все.
— Алєс?[44]
Кругленький фельдфебель ще щось пролементував до неї, потім жвавенько вернувся до кухні, знайшов там когось поглядом й мотнув головою — ком! Усе той самий Карло, як і до того поволечки й перевальцем, причвалав до фельдфебеля, узяв відро, нерішуче підійшов до корови, що переляканими очима нестямно позирала довкола. Коли він наблизився до її задніх ніг, вона переступила і стала до нього боком. Карло змушений був знову обходити, і фельдфебель крикливо визвірився на Петрика — той злякано вхопив Бобовку за роги.
Степанида вже розуміла, що зараз буде, і їй стало страшнувато: обман її ось-ось викриють. Водночас було гидко бачити, як солдат брався доїти, а її дурний Петрик допомагав йому. Бідна Бобовка, що вони зараз зроблять із нею, очі б її того не бачили. Але так, вони вже доїли — розкарячений Карло гнувся під корову, поглядаючи на коров'яче вим'я, у відрі вже зацяпало з цицьок, Бобовка перебирала ногами, ненастирливо спробувала вивернути роги, але, мабуть, Петрик тримав міцно. Степанида вся напружилась від мовчазної злості, стояла оддалік і не підводила погляду від землі. Але вона все бачила й німо посилала прокльони цим чужинцям, а найбільше тому рудому фельдфебелеві, що надувся й стежив за всім, що робилося коло корови. Нарешті за якихось п'ять хвилин вона зиркнула у відро й зіщулилась ще більше: воно повнилось уже по вінця. Ех ти, дурна Бобовко, нащо ти віддаєш їм?! Але мусить віддати, Бобовка так само боялася, боявся Петрик, підігнуті ноги якого в сукняних, залатаних на колінах штанах дрібно здригались, коли він надсадно втримував корову! Степанида також боялася — знала, добром це не скінчиться.
— Ґенуґ![45] — раптом скомандував фельдфебель — відро було повне. Карло випростався і обережно, щоб не розлити, поставив молоко перед начальством. Фельдфебель люто зиркнув на Степаниду, міцніше стиснувши щелепи. — Ком!
Вона вже знала, що означає це коротке слово, і поволі підійшла до нього, зупинилася за два кроки, неспроможна відірвати погляду од відра, в якому зверху тихенько гойдалася молочна піна. Вона чекала крику, погроз, але рудий фельдфебель не кричав, він тільки пересунув наперед до пряжки свою кобуру.
— Паночку! — раптом не своїм голосом закричав Петрик і бухнувся коліньми на невисохлу після дощу землю. — Паночку, не треба!
Тільки тепер вона збагнула, що німець хоче дістати свій револьвер, і серце їй неприємно здригнулось. Але вона не зрушила з місця, а тільки дивилася, як він невміло длубається там з револьвером, не може його розстебнути чи що. Петрик знову залементував, посунувшись ближче на колінах, із зібганою шапкою в руках, сивий, неголений і нещасний. Вона ж стояла, ніби задубіла, немов непідвладна смерті, хоч і готова до неї щомиті.
Однак замість револьвера німець нарешті відстебнув якийсь білий довгастий ланцюжок, і, перш ніж вона встигла щось зрозуміти, пекельний біль оперезав її плече й шию. Вона зметнула рукою, тоді сильно обпекло пальці на руці, ляснуло по спині, добре, що на плечах була ватянка, крізь неї було не так уже й боляче. Фельдфебель щось люто кричав і ще кілька разів уперіщив її, але найбільше боліли пальці після другого удару, спина ж майже не боліла. Тим більше, що вона знайшла, як захищатись від його ударів — не пальцями, а здебільшого ліктем, і він, урепіживши її щосили ще зо два рази, мабуть, зрозумів, що дуже її не проймеш. Тоді він опустив ланцюг і кричав, з надсадної люті його білоброве обличчя почервоніло, але вона, мов глуха, не слухала його крику й не хотіла його розуміти. Краєчком ока вона бачила, як там, біля палатки та кухні, чогось глузливо іржали двоє чи троє німців — мабуть, те, що виробляли з нею, здавалось їм дуже смішним, певне, для них це було веселою розвагою. Що ж, гигикайте, кляті, розважайтесь, подумала вона, бийте нещасну жінку, яку нікому захистити. Тільки знайте: в цієї жінки все-таки є син-солдат, він вам пригадає. Нехай не зараз — прийде час, поквитається за неньчин біль і наругу над нею. І ти підведись, Петре, негоже повзати перед ними на колінах.
Нехай! Побили її, як якусь приблуду, у власному ж дворі, під сміх та регіт, але вона стерпить. Терпи ж і ти.
Пекучим болем горіла шия під вухом і пальці на лівій "руці, коли вона повільною ходою, пригнічена невимовною кривдою, пішла на дривітню, щоб сховатись від їхніх нахабних очей, а може, й заплакати. Тільки щоб вони не бачили. Дуже хотілося б заплакати, аби ж були сльози. На жаль, у неї давно не було сліз, був тільки гнів, глухий і ледь підвладний їй, від якого перш за все їй самій було нестерпно. І все ж нехай, втішала вона себе, нехай буде те, чому судилось бути, а там побачимо. Може ж, не застрелять до вечора, трохи ще поживемо...
8
Цілу ніч до світанку Петрик перевертався на своїх мульких[46] діжках під кожушком, намагаючись заснути. Спочатку довго наслухав, що робиться на подвір'ї, де хоч і стемніло, та не було спокою: чути було незнайому мову, вигуки, сміх — там чогось допізна не могли вгамуватись. У сінях раз по раз грюкали двері, заброди бігали до хати і з хати, бряжчали посудом, мабуть, частували командирів. Потроху, однак, усе затихло, німці поснули, але Петрика все одно не брав сон; гірко і невідступно думалося: що ж воно буде? Це ж послав Бог кару двом старим — тільки за що? Петрик хотів спитати про це жінку, але на його здавлений шепіт вона не озвалася, а гукати голосніше не наважився: він був уже вчений і боявся навіть у власній хаті. А спробуй-но не боятись.
На світанку він таки задрімав, здалося, зовсім трішки, і побачив поганий сон про пацюка. Під жорнами в комірчині здавна була широка пацюкова нора, з якої тепер висовувалось якесь дике створіння з ікластою, мов у вепра, пащею. Петрик жбурляв у нього віником, потім штрикав туди довгим дубцем, але марно: пацюк ховався, щоб потім знову вилізти й погрозливо зіпати[47] своєю ікластою пащею, чи то погрожуючи, чи то насміхаючись із людей. Нарешті, Петрик ухопив біля порогу заіржавілий старий сікач і жбурнув ним по норі в кутку, але, мабуть, зачепив жорна, і ті з гуркотом гримнулись на підлогу, тільки курява встала.
Петрик миттю прокинувся, одразу чітко збагнувши, що гримнуло десь наяву й поруч. У комірчині розвиднялось, наставав ранок, на шкарубкій долівці посеред комірчини виднілися його капці, жорна стояли собі на місці в кутку, а Степаниди на тапчані під віконцем чомусь не було, лежав тільки її зім'ятий сінничок. Петрик, як був босий, плигонув до віконця із замурзаним, у павутинні скельцем, крізь яке, проте, побачив подвір'я з кухнею, а там сердитого кухаря, що стояв із піднятою в руках гвинтівкою. Якраз в цю мить він клацнув затвором, викинув на траву гільзу й пішов десь до воріт. Гвинтівку із жовтим ременем повісив на тин біля кухні.
Перелякавшись від думки, чи не там Степанида, Петрик, босий, в кожушку наопаш, вискочив на ґанок: поруч із палатки виліз німець, роздягнений, у шлейках поверх синьої майки, але в сукняній пілотці на голові, він щось крикнув кухареві, але той не відповів. Нарешті, за мить усе стало зрозуміло, коли той з'явився на воротях.