— Та ти ж хворий! О боженько мій! У тебе ж жар, мабуть? Лихо мені! Тобі ж лягти треба. Он як хрипить у грудях. Зачекай, я тобі ліків зварю.
Вона зі щирою готовністю допомогти метнулася кудись у запічок, зашурхотіла там чимось із поклажі, а він подумав, що, мабуть, дійсно його справи кепські, коли вже так занепокоїлася ця жінка. Але бракувало ще лікуватися в старостихи!
— Не турбуйтеся, мені нічого не треба.
Йому й справді не хотілося ні пити, ні їсти, і нічого не треба було, крім тепла і спокою.
— Як же не треба, синку? Ти ж хворий, хіба не видно? Я давно запримітила.
— Нічого не треба, — сказав Сотников.
— Якщо, може, ніколи, то візьми малинки сухої, може, де завариш, поп'єш. А це ось зіллячко…
— Не треба!
Вона тицяла йому щось із торбинок, які дістала з печі, а він одвернувся, не хотів нічого брати від неї, бо не бажав цій жінці добра і тому не міг згодитися на її послугу.
Але в цей час у сінях забрязкали, він почув Рибаків голос, і в хату зазирнув староста.
— Ідіть, товариш кличе.
Хитаючись од слабості й шуму в голові, Сотников устав і виліз у холодні темні сіни. Крізь розчинені двері на сніговому дворі було видно Рибака, коло його ніг на снігу лежала овечка, яку той збирався підняти на спину.
— Так. Ти йди! — рівним діловим голосом сказав Рибак старості. — І зачини двері, нічого дивитися.
Староста хотів щось сказати, та, мабуть, передумав і вернувся в сіни. Двері за ним щільно зачинилися, потім стало чути, як брязнула клямка в хаті.
— Що, відпускаєш? — з докором, сипло запитав Сотников.
— А біс із ним.
— Ну й даремно!
Не відповівши, Рибак дужим ривком скинув на плече овечку і пішов за ріг хлівця, звідти повернув на цілик до знайомої клуньки, кособокі будівлі якої тьмяніли неподалік у сутінках.
Сотников поволікся слідом.
5
Вони йшли мовчки по своїх попередніх слідах — побіля клуньки, уздовж плоту, вийшли на косогір обік чагарника. В селі було тихо, ніде з вікон не пробивалося ані плямки світла, по-нічному сонно сіріли у напівтемряві засніжені стріхи, стіни, плоти, дерева у садках. Рибак швидко йшов попереду, несучи на плечах овечку — відкинута голова її з білою плямою на лобі мертво теліпалася на його плечі. Було вже, мабуть, за північ — молодик піднявся в самісінький зеніт неба і тихо блискав там, як і раніше оповитий світлуватим маревом. Зірки довкола нього іскрилися яскравіше, аніж звечора, дужче рипів сніг під ногами — мороз дедалі міцнішав. Рибак жалкував трохи, що дуже забарилися у старости, але хоч недаремно, відпочили, обігрілися, а головне — поверталися не з порожніми руками. Овечка, звичайно, не великий наїдок на двадцять сім чоловік, але голод трохи вгамує. Хоч і далекувато, але все ж роздобули, тепер встигнути б до ранку.
Він споро йшов із ношею, не надто вже й остерігаючись у нічному полі на знайомій дорозі. Коли б не Сотников, якого не можна було кидати самого, він був би вже далеко. Мабуть, уперше за сьогоднішній день у Рибака ворухнулося маленьке невдоволення хворим напарником, але що вдієш: хіба він у тому винен? Правда, мимоволі подумалося, що міг би нарешті десь розстаратися і якусь одежину теплішу, й тоді, може, здоровим був і тепер от допоміг би нести цю овечку. Спочатку вона здавалася зовсім не важкою, проте якось дуже швидко стала важчати на плечах, голова його болісно підверталася, погано було дивитися вперед. Тоді Рибак почав трохи пересовувати овечку на плечах: поки на одному ніс, друге відпочивало — так було зручніше. На ходу він добре зігрівся в теплому чорному кожушку, недавно зовсім ще новому, який добре прислужився йому в цю холоднечу. Без кожушка він, мабуть, пропав би. А так і легко й тепло, й одягти й укритися десь на ночівлі; спасибі дядькові Охріму — не пошкодував, віддав. Хоча, звичайно, в Охріма були свої причини, і головна з них, безумовно, торкалася Зосі, яка — це він знав певно — серцем надто вже прикипіла до нього. Але що ж… Якби не війна. Зрештою, якби не війна, де б він зустрів ту Зосю? Яким чином старшина стрілецької роти Рибак міг опинитися у тій Корчівці — маленькому глухуватому селі під лісом? Мабуть, і не завітав би ніколи, хіба що проїхав би коли по битій дорозі на осінніх маневрах, і тільки. А тут був змушений. Уночі приволікся з пораненою ногою, товсто обмотаною натільною сорочкою, попросився в хату — боявся: вдень будуть їздити німці і швидко підберуть його, одноногого. Тільки розвиднілося, вони й справді почали гасати на мотоциклах і верхи по вчорашньому полі бою, заваленому трупами, але він на той час був уже надійно захований у сараї під купою горохвиння. Охрім і Зоська стерегли його вдень і вночі і — зберегли. А потім довкола стало тихо, прийшла і встановилася нова, німецька влада, не стало навіть чути артилерійського гуркоту вночі: було дуже тоскно. Здавалося, усе минуле, заради чого він жив і старався, чого досяг своєю старанністю, назавжди зруйнувалося. Дуже гірко йому було в той час, і тоді єдиною втіхою в його скритному сільському житті стала пухленька, ласкава Зоська. Але ненадовго.
Здоров'я Рибакові не бракувало, молока й сметани було доволі, рана на нозі за місяць сяк-так загоїлася, щоправда, трохи нагадувала за себе, коли він ходив, але нічого. У гостинній Охрімовій хаті він усе більше думав про те, як бути далі. Тоді з'явилися дружки, такі ж, як він, оточенці — хто видужав од ран, хто просто опинився на хуторах і в селах після оточення, — почали сходитись, добули приховану зброю. Вирішили: треба податися в ліс, негоже колишнім військовим тулитися по селянських закутках, біля лагідних молодиць, нерозписаних, невінчаних дружин військових. І пішли. Сумне й несподівано болюче було його прощання в Корчівці. Щоправда, він не отав, як дехто, критися або — ще гірше — утікати, сказав усе, як було, і, на диво, його зрозуміли, не ображалися і не відмовляли. Зоська, правда, заплакала, а дядько Охрім сказав тільки: "Якщо треба — то треба. Звісно, справи воєнні". І він, і тітка Ганнуся зібрали його як рідного сина і вирядили. Рибак пообіцяв давати звістки про себе, навідуватися при нагоді. Одного разу він і навідався в кінці осені, але потім не мав змоги, а головне — не тягло: мабуть, відвик, чи що? А може, не було того, що приворожує назавжди, а так — з'явилося, перебуло і відійшло. І він не шкодував про те, собою був задоволений — не обманював, не брехав — добре чи ні, — усе зробив щиро й відкрито. Хай люди думають що завгодно, його ж совість перед Зоською була майже чистою.
Він страх не любив робити людям зло — з наміром чи неумисне кривдити, не терпів, коли на нього ображалися. В армії, правда, важко обійтися без цього, потрібно було — накладав стягнення, але старався, щоб це виходило по-доброму, на користь служби, а не для якогось особистого інтересу. І ще намагався обходитися без випадів злості. Тепер злий, змучений хворобою Сотников дорікнув йому за старосту, що відпустив, не покаравши, але Рибаку було огидно карати — чорт із ним, хай живе. Звичайно, з ворогами треба бути нещадним, але тут сталося так, що надто вже по-селянському знайомим здався йому цей Петро. На випадок чого, хай покарають його інші. В хаті, поки сперечалися, у нього був намір провчити старосту, але потім, у хлівчику, коли разом заходилися ловити овечку, це бажання поступово зникло. У хліві мирно, звичайно пахло сіном, гноєм, тваринами. Овечки злякано кидалися з кутка в куток, цю ж, з білою плямою на лобі, старий приловчився схопити за вовну, і тоді Рибак спритно обхопив її за шию, відчувши на мить якусь напівзабуту, мало не дитячу радість здобичі. Потім, поки він тримав, а Петро різав їй горло й овечка билася на соломі, по якій стікав струмок теплої крові, в його почуттях майнуло незабутнє з дитинства враження страшнуватої радості, коли так само в кінці осені батько різав одну чи аж дві овечки і він, підліток, допомагав йому. Все було те ж саме: і запахи у хлівці, і метання в смертельному, ніби усвідомленому, відчаї тварини, і випари теплої крові на морозі. Тоді він, щоправда, боявся дивитися на таке, затуляв вуха, щоб не чути передсмертного мекання овечки, кожну з яких він пам'ятав од ягнячої пори в усіх дрібницях їхнього вигляду й характеру. Але зараз того страху не було зовсім, лишився тільки спогад.
Поле, на яке він повернув од чагарника, виявилося несподівано довгим і широким, і вони йшли, мабуть, з годину, бухаючи ногами в снігу. Рибак не знав певно, хоча все ж таки відчував, що десь упоперек шляху, яким вони простують, повинна бути дорога, та сама, якою вони йшли недавно сюди, далі почнеться схил до заплави. Але минав час, вони одміряли версти зо дві, а дороги все не було, і він почав розмірковувати, чи не перейшли вони десь її, не помітивши. Тоді вони могли збитися з напрямку, не там, де треба, повернути ліворуч, у лощину. Кепсько, що цю місцевість він знав погано, та й не розпитав як слід хлопців у лісі. Щоправда, тоді планувалося йти трохи в інший бік.
Рибак спинився, оглянувся на Сотникова, який знову далеченько відстав і знеможено грібся у напівтемряві. На місяць угорі насувалась якась імла, ніч потемнішала, вдалині зовсім нічого не було видно. Він скинув із плеча овечку, поклав на неї карабін і з полегшенням розправив намулені плечі. За хвилину не дуже впевненим кроком до нього пришкутильгав Сотников.
— Ти вже як-небудь. Знаєш, я не помічник.
— Гаразд, куди тобі, — відсапуючись, сказав Рибак і перевів розмову на інше: — Не помітив, ми правильно йдемо Сотников, важко дихаючи, глянув у ніч.
— Мабуть, правильно. Там ліс.
— А дорога?
— Тут десь і дорога. Якщо не повернула кудись.
Обидва мовчки придивилися у напівтемряву, в снігову далечінь, і тоді зовсім несподівано в шумливому подуві вітру їх напружений слух зловив якийсь непевний звук. То був голос — звичайнісінький дорожній окрик на коня: "Но-о"… За мить стало чути й тихенький здалеку тупіт копит — вони обидва враз повернули обличчя назустріч вітру і не стільки побачили, як угадали далеко в напівтемряві ледве помітний рух. Рибак спочатку трохи розгубився — здалося, що їх наздоганяють, але швидко зрозумів, що їдуть не навздогінці, а скоріше напереріз, мабуть, по тій самій дорозі, яку вони шукали. Неприємно відчувши, як забилося в грудях серце, він узяв карабін, швиденько закинув його за плече.