Свій же чоловік.
Рибак, секунду поміркувавши, вирішив:
— Гаразд, пішли до старости. Він, напевне, багатіший.
Вони не стали шукати стежки, просто пролізли під воринами в огорожі, перейшли город і, оглянувши старий паркан, крізь дірку в ньому вилізли на старостине подвір'я.
Порядку було тут більше, відчувалася хазяйська рука: з трьох боків двір обступали будівлі — хата, хлів, якась легка повітка; у дворі збоку стояли сани з рештками сіна в рептусі — певне свідчення того, що господар дома. Під стіною хлівчика білів чималий штабельок підготовлених — напиляних і наколотих — дров.
Коли вони ще йшли через город, Рибак своїм досвідченим оком спостеріг, що в хаті горить світло — з верхніх шибок намерзлих віконець тьмяно пробивався вогник каганця. "Тим краще", — подумав Рибак і тихенько ступив на рипучий ганок.
Він не стукав, двері були не замкнуті, відчинити їх йому, колишньому сільському жителю, було звично і просто: повернув завертку — і двері, трохи рипнувши, розчинилися. Покинувши їх так, він пройшов у темні сіни, повні знайомих і напівзабутих селянських запахів, обережно повів рукою по стіні. Пальці натрапили на якусь задерев'янілу від холоду одежину, потім на планку у дверях. Намацавши холодну, розпечену морозом завісу, він збагнув, як розміщені двері, й легко знайшов однакову в усіх селах ковальську штуковину — клямку. І ці двері були незамкнуті. Він переступив за високий поріг, передаючи клямку в задубілі руки Сотникова.
На перевернутій посеред столу мисці мигав каганець, вогник його сумовито затріпотів од морозного повітря. Літній, з коротко постриженою сивою бородою чоловік, що злігши на стіл, сидів за каганцем у накинутім на плечі кожушку, підняв голову. На його старечому, хоча й досить ще твердому обличчі коротко блиснув холодний позирк, який тільки й свідчив про те, що він побачив захожих. Але одразу ж очі його погасли під навислими бровами.
— Добривечір у хаті, — зі стриманою ввічливістю привітався Рибак.
Звичайно, можна б і без цих привітань з німецьким прислужником, але Рибак хотів пом'якшити напруженість першої зустрічі. Старий, одначе, не відповів і не підвівся з-за столу, тільки подивився на них з якоюсь навіть невдоволеністю на сивому обличчі.
Позаду все ще валив холод?
— Сотников невміло брязкав дверима, які не зачинялися. Рибак вернувся і, звично грюкнувши, зачинив двері. Господар нарешті випростався за столом, не змінюючи, проте, спокійного виразу обличчя, — ніби він і не здогадувався, хто це, такі пізні гості.
— Ти староста будеш? — офіційно запитав Рибак, вайлувато ступаючи від дверей до столу. В намерзлих трофейних чоботях було трохи слизько, і він стримував свій крок на підлозі.
Старий закрив товстелезну книжку, яку перед тим, певно, читав біля каганця.
— Староста, ну, — сказав він рівним, без найменшої зневаги чи улесливості голосом. У цей час у запічку щось шаснуло, тупнуло, й із-за ширмочки, поправляючи на голові хустинку, з'явилася немолода, білява на обличчі й, видно з усього, рухлива жінка — мабуть, господиня цієї хати. Рибак зняв із плеча й приставив до чобіт гвинтівку.
— Знаєш, хто ми?
Староста ворухнувся за столом, натяг на плечі кожуха.
— Здогадуюся. Але якщо по горілку, то нема. Всю забрали.
Рибак усмішливо зиркнув на Сотникова: старий змовк, чи не приймає він їх за поліцаїв? А втім, так, може, й краще: справа, що привела їх сюди, честі партизанам не додасть. Зберігаючи, однак, спокій і статечність, Рибак сказав:
— Що ж, обійдемося без горілки.
Староста помовчав, ніби щось пригадуючи, і посунув на край миску з каганцем. В хаті стало видніше.
— Коли так, сідайте.
— Ага, сідайте, сідайте, дітки, — зраділа запрошенню господаря жінка. Вона підхопила од столу ослін і поставила його ближче до грубки, в якій, видно було, догорали дрова. — : Ось тут тепліше буде, мабуть же, намерзлися. Мороз такий…
— Можна й сісти, — погодився Рибак, але сам не сів, кинув Сотникову: — Сідай, грійся.
Сотников одразу ж опустився на ослін і притулився спиною до подряпаного боку грубки. Гвинтівку тримав у руках, ніби спирався на неї, пілотку на голові навіть не поправив — як була глибоко насунута на морожені вуха, так і лишилася. Рибаку ставало все тепліше, він розстебнув на два гудзики кожушок і зсунув на потилицю шапку. Господар мав незалежний, навіть байдужий вигляд, а його дружина, склавши на животі руки, насторожено й тремтливо стежила за кожним їх рухом. "Боїться", — подумав Рибак. Він протупав туди й сюди по хаті, ніби ненароком зазирнув у темний запічок і спинився біля червоної фанерної шафи, що відгороджувала ліжко. Господиня шанобливо відступила вбік.
— Там нікого, дитино, нікого.
— Що, самі живете?
— Самі. От із дідом так і коптимо небо, — тужно відказала жінка. І раптом — не пропонувала, а майже запросила: — Може б, ви поїли що? Мабуть же, голодні, га? Напевне ж, із холоду, без гарячого…
Рибак усміхнувся і потер руки.
— Може, й поїмо. Як ти думаєш? — зумисне розважливо, ніби нехотя звернувся він до Сотникова. — Підкріпимося, коли пані старостиха пригощає.
— От і добре. Я зараз! — зраділа жінка. — Капусточки, мабуть, тепла ще. І це… Може, картопельки зварити?
— Ні, варити не треба. Нема коли, — категорично вирішив Рибак і скоса, назирці поглянув на старосту, що, злігши на стіл, нерухомо сидів у кутку. Над ним темніли під рушниками старосвітські образи. Рибак протупав чобітьми до простінка і спинився перед великою заскленою рамкою з фотографіями. Він умисно не дивився на старосту, але відчував, що той спостерігав за ним.
— Значить, німцям служиш?
— Доводиться, — зітхнув старий, — що вдієш?
— І багато платять Питання було зумисне в'їдливе, але й на нього цей дід відказав рівно і з гідністю:
— Не питався і знати не хочу. Своїм обійдуся. "Гонористий, одначе, — подумав Рибак. — З характером".
У березовій рамці на стіні серед півдюжини різних фото він наглядів молодого, чимось схожого на цього діда, хлопця у гімнастерці з артилерійськими емблемами в петлицях і трьома значками на грудях. Було в його погляді щось поважно-статечне, впевнене і в той же час по-молодечому наївне.
— Хто це? Син, може?
— Син, син. Толик наш, — лагідно підтвердила господиня. Тримаючи в руках миску, вона через плече Рибака теж глянула на фото.
— А тепер де він? Не в поліції часом Староста підняв насуплене обличчя.
— Не всі ж, як дехто. На фронті, он де.
Старостиха поставила миску з капустою і загомоніла:
— Ой боженько, як пішов у тридцять дев'ятому, та й усе. Від самого літа ні сліху ні духу. Хоча б знати, чи живий.
— Так, так, — сказав Рибак, не звертаючи уваги на її жалісливі причитання, яких він доволі наслухався від початку війни. Тепер його цікавило інше. Зачекавши, поки вона виговориться, Рибак переконливо зауважив старому: — Зганьбив ти сина.
— Атож! — шпарко підхопила від печі жінка. — І я ж те кажу йому день і ніч. Зганьбив і сина, і геть усіх.
Це було трохи несподівано, тим більше, що старостиха говорила начебто зі щирим болем у голосі. Рибаку здалося тоді, що дід цей — просто недотепа якийсь. Але тільки він подумав так, як обличчя старого недобре нахмурилося й весь він різко обернувся до господині:
— Годі! Не твоя справа!
Жінка відразу ж стихла, ніби поперхнулася на півслові, а дід поважно кинув докірливий погляд на Рибака.
— А він мене не зганьбив? Німцеві віддав. Це не ганьба?
— Так сталося: війна. Не його тут вина.
— А чия? Моя, може? — причепливо, без найменшого остраху допитувався старий і оголосив: — Ваша вина. Молодших.
— Ага-а, — непевно сказав Рибак, припиняючи не надто приємну і не дуже просту розмову, якій, знав, у теперішній час не буде кінця. Господиня тим часом швиденько розстелила невеличку, на півстолу, скатерку, поставила миску з капустою, скоромний запах од якої владно приглушив усі його інші почуття і ще більше загострив відчуття голоду. Дуже хотілося їсти, і він вирішив поки що відкласти підрахунок його не зовсім приємних стосунків із господарем.
— Сідайте ж, підкріпіться трошки. Ось Хлібця вам, — з улесливою гостинністю запросила господиня.
Рибак, не скидаючи шапки, втиснувся за стіл.
— Давай поїмо, — сказав він Сотникову.
Той покрутив головою:
— Їж. Я не буду.
Рибак уважно подивився на товариша, що весь згорбився на ослоні й, покашлюючи, тремтів — певне, морозило. Господиня, очевидно, мало що розуміючи про його стан, здивувалася:
— Чому ж це? Може, гребуєте нашим? Може, ще чогось хочете?
— Ні, дякую. Нічого не треба, — рішуче відмовився Сотников і склав у рукавах руки.
Господиня занепокоїлася:
— Боженько, мо', я не догодила чим? Так даруйте. Я ж не хотіла…
Рибак зручно вмостився на лаві, притримуючи між колінами карабін, узяв ложку, скибку зачерствілого, з кминовим запахом хліба і не помітив, як в цілковитому мовчанні спорожнив велику глиняну миску. Староста незручно сидів у кутку, господиня стояла обіч столу зі щирою готовністю догодити гостеві.
— Так, хлібець заберу. Це на його долю, — сказав Рибак.
Господиня охоче згодилася:
— Беріть, беріть, дітки.
Староста чогось мовчки чекав — якого слова чи, може, розмови про справу. Великі його порепані руки лежали на чорній обкладинці книги. Засовуючи окраєць за пазуху, Рибак несхвально кивнув:
— Книжечки почитуєш?
— А що ж, почитати нікому не шкодить.
— Радянська чи німецька?
— Біблія.
— Цікаво. Ану! Ніколи не бачив біблії, — трохи посунувшись за столом, Рибак покрутив у руках книжку, розгорнув обкладинку. Проте він одразу ж відчув, що цього не треба було робити — виявляти свою необізнаність хай навіть у другорядній справі.
— Не зайве і почитати б, — пробурмотів староста.
Рибак рішуче закрив книгу.
— То наша справа. Не тобі повчати. Ти німцям служиш, виходить — нам ворог, — сказав Рибак, внутрішньо задоволений тим, що знайшов привід уникнути подяки і перейти на більш відповідний обставинам тон. Він виліз із-за столу на середину хати, поправив на кожушку трохи тугуватий зараз пояс. Саме цей поворот у розмові давав йому підставу перейти до справи, хоча цей перехід і вимагав ще якоїсь психологічної підготовки.
— Ти ворог. А з ворогом у нас — знаєш, яка розмова?
— Дивлячись кому ворог, — ніби не відчуваючи поганого, тихо, але твердо перечив старий.
— Своїм. Руським.
— Своїм я не ворог.
Незворушна упертість старости починала дратувати Рибака.