Рибак був здоровий, мав більшу ніж Сотников, жадобу до життя, і це покладало на нього певну відповідальність за обох. Так міркував Сотников, анітрохи не дивуючись певній наполегливості Рибака виручити його цієї ночі — він вважав її звичайною солдатською взаємовиручкою і не мав нічого проти Рибакової допомоги, якби вона була спрямована на інше. Але сам він, хоч і був поранений, ні в якому разі не хотів визнати себе слабим, який потребує сторонньої допомоги, це було огидно його істоті. Як міг, він старався впоратися з собою сам, а там, де це було неможливо, зменшити свою залежність од кого б там не було. І від Рибака теж.
Але Рибак, мабуть, мало зважаючи на клопоти товариша, як і досі, дбав про нього і зараз, трохи передихнувши, сказав:
— Зачекай тут, а я підскочу. Он хата близько. Коли трапиться щось, у клуні переховаємося. "Зачекати — це добре, — подумав Сотников, — аби не йти". Чекати він готовий був довго, тільки б дочекатися чогось. Рибак стомлено підвівся на ноги, карабін, щоб не кидався здалеку у вічі, узяв, як кийок або палицю, за ствол і пішов, ступаючи між переметеними снігом горбиками могил. Сотников розплющив очі й повернувся трохи набік, підсунув ближче гвинтівку. У тім кінці кладовища між окоренками сосен за нагорочком видно було крайню хату села, розвалений хлівець при ній; на поламаному паркані вітер метляв якесь забуте ганчір'я. Людей там не було.
Кілька довгих хвилин Сотников самотньо дрижав за деревом, час від часу позираючи між сосен в другий кінець кладовища. Рибак незабаром зник із його поля зору, але в селі, як і досі, було пустельно і тихо, це підбадьорювало. Щоб трохи зручніше вмостити поранену ногу, він ухопився за шершаву палицю оградки, і та, тихо хруснувши, лишилася в його руці з іржавим цвяхом на кінці. Могилка була стара, давно забута, біля оградки стирчали з-під снігу якісь три камені, не було навіть хреста. Струхлявіла загородка доживала свій вік, мабуть, це було останнє, що лишилося від людини на землі. І раптом Сотникову стало дуже самотньо на цьому кладовищі, серед загородок, каміння і похилених хрестів, дивлячись на які він з сумом подумав: "Навіщо? Якщо не можна навіки, навіщо тоді на кілька років — кому це потрібно? У споконвічному змаганні людини з часом перемога завжди на боці останнього, і весь цей звичай з пам'ятниками — хай собі мармуровими чи дерев'яними — не більше, ніж наївна спроба людини продовжити свою присутність на землі після смерті. Але хіба це можливо? І навіщо це потрібно?"
Усе, що Сотников пережив на війні, уже вкотре доводило неспростовність не нового уже міркування, що єдина реальна цінність у людини на світі — її життя. Коли-небудь у досконалому людському суспільстві воно стане категорією-абсолютом, мірою і ціною всього. Кожне таке життя, будучи головним сенсом людського існування, стане не меншою цінністю для суспільства взагалі, сила й гармонія якого будуть визначатися щастям кожного його члена. А смерть що ж — смерті не минути нікому. Важливо тільки позбутися насильних смертей, дати людині можливість розумно й добре використати і без того не дуже довгий свій час на цьому світі. При всій своїй неймовірній могутності над природою людина, напевне, довго ще залишиться все такою ж обмеженою в своїх фізичних можливостях, коли найменшого шматочка металу досить для того, щоб назавжди відібрати єдине і таке дороге для кожного життя.
Втішали хіба що духовні можливості, часом непідвладні найзагрозливішій силі. На все життя Сотников запам'ятав, як улітку в штабі німці допитували старого сивого полковника, покаліченого, з перебитими кистями рук, ледь живого. Цей полковник, здавалося, просто не знав, що таке почуття страху, і не говорив, а відчайдушно кричав у вічі німецькому офіцерові гнівні слова про Гітлера, фашизм. І не зважав ні на що. Німець міг би прибити його кулаком, міг застрелити, як за годину перед цим застрелив двох політруків-піхотинців, але цього чоловіка він навіть не образив лайкою. Він, схоже було, збентежився, певно, уперше почувши таке, схопився за телефон і щось доповів начальству, видно, чекаючи наказу відтіля. Звісно, полковника потім розстріляли. Але ті кілька хвилин перед розстрілом були його тріумфом, його подвигом, мабуть, не меншим, аніж на полі бою, бо полковник не знав навіть, що його хто почує зі своїх (вони випадково були поряд за стіною барака).
Зносячи холоднечу, Сотников терпляче позирав на край кладовища, де одразу й побачив Рибака, як тільки той з'явився, йдучи від хати. Рибак обережно зайшов од поля, щоб не видно було із села, і швидкою ходою попростував до напарника. За? хвилину він задихано упав під сосною поруч.
— Здається, все гаразд. Розумієш, там хата, клямка на трісочці. Послухав, начебто нікого…
— Ну?
— Так це, розумієш… Може, я тебе заведу, погріємось, а потім…
Рибак чомусь змовк, заклопотано подивився у вранішнє поле, що вже було видно на всю далечінь. Голос його став трохи непевним, нібито винним, і Сотников здогадався.
— Ну, що ж! Я залишуся.
— Та, знаєш, так буде краще, — помітно зрадів Рибак. — А мені треба… Тільки де той ліс, чорт його знає. Заблудили ми.
— Запитати треба.
— Запитаємо… А ти, того, потерпи. Потім, може, переправимо кудись.
— Гаразд, нічого, — навмисне бадьорим голосом заспокоїв його Сотников.
— І не турбуйся, я домовлюся. Накажу, щоб доглядали, і взагалі…
Сотников мовчав. Загалом усе було логічно і, можливо, правильно, а все-таки щось кривдне ворухнулося в його душі. Правда, він одразу відчув, що це — його слабке місце, може, від перевтоми й знервованості. Чого було кривдитись? Відносини їхні цілком рівноправні, ніхто нікому не зобов'язаний.
І так, дякувати богу, Рибак зробив усе, що тільки було можливо. Можна сказати — врятував при найбезнадійніших обставинах, і тепер настав час розв'язати йому руки.
— Що ж, тоді ходімо. Поки нікого немає.
Сотников перший спробував підвестися, але тільки-но поворухнув поранену ногу, як та нестерпно заболіла, і він пружинисто витягся на снігу. Проте якось стерпів біль, зціпив зуби і, опираючись на сосну, підвівся.
Краєм кладовища під навісом дерев вони зійшли з пагорочка. Неподалік трапилася добре втоптана стежка, що привела їх на голий, нічим не огороджений двір. Це була досить велика, але стара хата з замазаними глиною вуглами, вибитим і заткнутим якоюсь ганчіркою віконцем. У почорнілому скобелі на дверях справді стирчала поспіхом уткнута тріска — мабуть, хтось вийшов недалеко і дома нікого не лишилося. Сотников подумав, що так, може, й краще: обійдеться без розпитувань і пояснень.
Рибак витяг тріску, пропустив у сіни Сотникова, двері тихо причинив зсередини. У сінях було темнувато, під стіною стояли якісь діжки, велика, обкована іржавими залізними штабами скриня, а в кутку видно було жорна. Сотников не раз уже бачив нехитре сільське пристосування для помелу збіжжя: два круглих камені в ящику і прикріплена десь угорі палицякрутилка. Маленьке, заплетене павутиною віконце в стіні дало їм змогу побачити двері в хату.
Тримаючись за стіну, Сотников сяк-так добрався до цих дверей, з допомогою Рибака переліз високий поріг. Хата зустріла їх затхлою сумішшю запахів і теплом. Він схопився рукою за обшкрябаний бік печі — та була свіжонатоплена, і в його тіло ринула така насолода, що він аж застогнав, напевне, вперше не стримуючи себе за всю цю жахливу ніч. Знесилено й незграбно він опустився на ослінчик біля печі, ледве не повалявши якісь чавунці на підлозі. Поки він умощував поранену ногу, Рибак зазирнув за килимок-запону у хату, де разів зо два насторожено рипнуло ліжко. Сотников напружився, прислухався — зараз повинно було вирішитися найважливіше для них.
— Ви самі тут? — твердим голосом запитав Рибак у дверях.
— Ну.
— А батько де?
— Таж нема, — почувся дитячий голос.
— А мати?
— Мати в дядька Омеляна молотить. На хліб заробляє. Адже нас четверо їдців, а вона одна.
— Ого, як ти розбираєшсяі А то їдці сплять? Гаразд, хай сплять, — стишив голос Рибак. — Ти чим погодувати нас знайдеш?
— А картоплю мамка зранку варила, — охоче озвалося мале.
Зразу ж там об підлогу гупнули босі ноги, й із-за ширмочки з'явилася років десяти дівчинка у довгуватій ситцевій сукенці. Вона швидко зиркнула на Сотникова жвавими чорними оченятами, але не злякалася, навшпиньки звично потягнулася в челюсті, забрязкотіла заслонкою. Щоб не заважати їй, Сотников посунув трохи убік свою бідолашну ногу.
Під вікном стояв стіл, коло нього була лавка, на ній — алюмінієва миска; дівчинка переставила миску на кінець столу і витрясла в неї з чавуна картоплю. Рухи її маленьких рук були натужними й не дуже спритними, хоча й старанні; видно було — вона щиро хотіла догодити людям: дістала ложки, кинулася кудись у темнуватий куток і поставила на стіл ще й тарілку з великими зморщеними огірками. Потім відступила до печі, з цікавістю позираючи на мовчазних, озброєних, оброслих щетиною, певно, страшнуватих, але, безумовно, цікавих для неї дядьків.
— Ну, давай підрубаємо, — подався до столу Рибак.
Сотников ще не відігрівся, намерзле тіло його дрібно тремтіло, але від картоплі на столі струменіла легка пара, і він підвівся з ослона. Рибак допоміг йому перебратися на лавку, умостив на ній поранену ногу. Так було краще. Він узяв теплу, підгорілу з одного боку картоплину і привалився спиною до білених брусів стіни. Дівчинка, як і раніше, поважно стояла у дверях, посмикуючи край ширмочки, не зводячи з дядьків свого зіркого погляду.
— А хліба нема? — запитав Рибак.
— Так учора Льоник усе з'їв. Як мамку чекали.
Рибак неквапливо дістав із-за пазухи старостин окраєць і відламав від нього шматочок, потім одламав ще і мовчки простягнув дівчинці. Та чемно взяла хліб, але їсти не стала — занесла кудись за перегородку і вернулася.
— І давно мати молотить? — запитав Рибак.
— Від позавчора. Вона ще тиждень молотити буде.
— Зрозуміло. Ти — старша?
— Ага, я більша. Катя з Льоником малі, а мені вже дев'ять років.
— Багато. А німців у вас немає?
— Раз приїжджали. Як ми з мамою до тітки Олени ходили. У нас підсвинка рябого взяли. На машині повезли.
Тільки Сотников з'їв зо дві картоплини, як причепився кашель. Хвилину він Так бив його, що аж груди випинало.