Підійшовши ближче, Рибак побачив, що це валун. Дороги ж ніде не було. Тоді він круто повернув угору — так було важче, але подумалося, що, може, нагорі, за пагорком, вони побачать ліс. Можливо, тоді пощастить сховатися в ньому, а поліцаї невідомо ще чи наважаться одразу пхатися слідом — мабуть, спершу пометикують і тим дадуть можливість відірватися од переслідувачів.
Рибак уже не один раз потрапляв у таке становище, але завжди якось обходилося, найгірше його минало. Головним у таких випадках були швидкість і кмітливість, які рятували його і саме яких зараз йому бракувало. Якось восени у Засіллі його спритність і винахідливість урятували життя п'ятьом хлопцям із розвідки, що задумали на світанку зайти у знайоме село. Він випадково приєднався до них і дуже не хотів іти в те село, але розвідники сказали, що вчора були в ньому — чужих там немає. Сумніваючись, що це так, він промовчав. Стежкою вони підійшли до околиці; як завжди, було страшнувато наткнутися на засідку, але біля крайньої хати їм ніхто не стрівся. Певне, якийсь гульвіса поліцайвартовий теж притомився стовбичити на дорозі й на холоді, заховався десь за ріг хати. Тепер уже не пригадати, як і чому так сталося, що тільки-но вони відійшли од плоту крайньої хати у глиб села, як Рибак почув кашель. Навкоси через вулицю у дворі два поліцаї запрягали коней, а інші щось вантажили у мішках на підводу. Тільки він угледів це, як ззаду гримнув жахливий крик "стій!" і вдарив громовий постріл. Поліцаї у дворі схопилися за гвинтівки, він ще встиг це побачити, а назад уже не зиркнув — гукнув: "За мною!" — і шмигнув під жердину в плоті. Хлопці дружно кинулися слідом, позаду стріляли, але, мабуть, їх погано бачили, а вони, усі п'ятеро, тим часом бігли за хлівцем по картоплищі. Хтось із поліцаїв теж вискочив на город, кілька куль свиснуло зовсім близько, та хлопці за якихось десять секунд скотилися з картоплища у виярок і тим були врятовані. А якби він на секунду затримався, розгубився, кинувся назад чи вперед, їх би усіх перестріляли на сільській вулиці.
Тут теж була така можливість, з якоїсь причини подарована поліцаями, і він би використав її, коли б не Сотников. Але з Сотниковим далеко не втечеш. Вони ще не вилізли на пагорок, як той закашлявся, аж зігнувся, кілька хвилин тіло його здригалося від марних намагань щось викашляти. Рибак зупинився, потім вернувся до напарника, спробував підтримати його попід руку. Але той майже не тримався на ногах, і він опустив його на вилизаний вітром сніг.
— Зачекай, дай віддихатися.
— Що, погано?
— Видно, не вибратися нам…
Рибак не хотів зараз говорити про це — нещиро запевняти його в протилежному, не хотів утішати — він сам не знав, як вибратися. І навіть у який бік вибиратися.
Хвилину він стояв над знеможеним товаришем, який стиснувся, лежачи на боку, підкорчивши поранену ногу. У свідомості Рибака перемішувалися різні почуття до нього: і тихий жаль, що стільки дісталося одному (мало було простуди, так ще й підстрелили) і водночас почало виникати непевне передчуття: як би цей Сотников не накликав біди на обох. Серед усього потаємно тремтіла, часом заглушаючи інше, страхітлива тривога за своє життя. Правда, він намагався гнати її від себе й триматися якомога спокійніше. Він уже знав, що страх за особисте життя — перший крок до розгубленості, бо варто лише втратити тверезу розважливість, занервуватися, як біди посипляться одна за одною. Тоді вже справді кінець. Тепер хоч було й сутужно, але, можливо, не все ще втрачено.
— Так. Ти почекай.
Лишивши товариша на снігу, Рибак поплентався угору: потрібно було обдивитися. Йому все здавалося, що за пагорком ліс. Вони стільки вже пройшли вночі й, коли ішли правильно, то мали б опинитися десь поблизу від лісу.
Погано, що зовсім сховався місяць, віддалеки нічого не видно — ніч тонула в похмурій туманній імлі, густа сутінь щільно обволікла все довкола. І все-таки великого лісу ніде не було. За пагорком знову стелилося поле, збоку нібито сірів лісок, певно, соснячок — дуже малий соснячок, латочка в полі, не більше. Але в тому напрямку ввижалося у сутіні щось схоже на пряму коротеньку рису над долом. Скрізь були невиразні плями, темні на снігу бризки чорнобилю, розмиті, з нечіткими обрисами чагарники, а тут зі снігової півтемряви виникала коротенька риса — пролягла навкоси і зникла. Рибак з раптовою легкістю попростував до неї і не помітив, як ця риса якось непомітно перетворилася на снігу в темну смугу дороги. Доволі вкочена, з роз'їждженими коліями і слідами від кінських копит, вона з'явилася дуже впору й мала допомогти в їхній нелегкій біді.
Несподівано підбадьорений, Рибак легко збіг із пагорка до нерухомої на снігу постаті Сотникова.
— Дорога тут!.. Чуєш?
Той кволо підняв круглясту і якусь неприродно малу в пілотці голову, став підводитись.
— З дороги де-небудь шмигонем — не знайдуть. Тільки б не напоротися.
Сотников мовчав і здавався байдужим до цієї новини. З допомогою Рибака він підвівся зі снігу, зручніше обхопив пальцями ствол гвинтівки.
Дуже повільно вони побрели до дороги, яку Рибак ще здалеку тривожно озирав у сутіні — чи не появляться десь люди. Його напружений погляд пробіг аж до сіруватої латки віддалік, і тоді зовсім несподівано для себе він спостеріг, що небо над простором по-світанковому засиніло, зорі пригасили свій блиск, тільки найбільші деінде ще яскраво горіли на небосхилі. Ця несподівано помічена ним ознака світанку стурбувала його більше, ніж коли б він побачив людей. Усе в ньому пересмикнулося, помчало кудись уперед, скоріше з цього загрозливого пустого поля. Але ноги були скуті втомою, до того ж стримував товариш — хочеш чи ні, треба було повагом плентатися по дорозі, іншого виходу в них не було.
Зрозумівши це, він приглушив у собі неприємне відчуття і міцніше стиснув щелепи. Він жодного слова не сказав Сотникову — той і так ледь живий шкандибав, витрачаючи останні свої сили, і в Рибака щось розпачливо змістилося всередині: він певно уже знав — не пощастить. Ніч минала й тим знімала із них свою опіку, день же обіцяв мало приємного, і Рибак з пониклою душею позирав, як поволі й неухильно світало.
Угорі швидко світлішало небо, з-під нічної півтемряви усе виразнішим ставав самотній сніговий обшир; дорога попереду довшала, її було видно далеко.
По цій дорозі вони пішли до ліска.
8
Сотников бачив не гірше за Рибака, що в полі виднішає, і добре розумів, якою несподіваністю для Них може обернутися передчасний ранок.
Але він ішов. Він зібрав у собі все, на що було здатне його знесилене тіло, і, помагаючи собі гвинтівкою, з натугою переставляв ноги. Стегно його нестерпно боліло, ступні він уже навіть не відчував, мокрий від крові валянок замерз на кістку, другий, не до кінця взутий, зігнувся у половині халяви, довгим носом загрібаючи сніг. Сотников знав, що по видному їх схоплять, але це вже не відзивалося в ньому великою тривогою — ним оволоділа байдужість до всього, що не було біллю, його реальним, щохвилинним, а не уявним стражданням. Якби не Рибак, він би, очевидно, давно вже скінчив ці маріїі муки, але тепер після всього, що той зробив для нього, в Сотникова ожили зачатки якогось обов'язку у ставленні до намагань товариша.
Поки вони добрели до ліска, розвиднілося ще більше. Стало видно поле довкола, пагорки; ліворуч від дороги тягся в лощинці чагарник, але це, мабуть, той чагарник, звідки вони тікали. Того ж великого лісу, що так був потрібний їм зараз, не було навіть на краєвиді — наче він провалився за ніч крізь землю.
Рибак, як завжди, вперто рвався уперед, зрештою, це й зрозуміло: вони ішли, як по лезу бритви, кожної секунди їх могли помітити, наздогнати або перейняти. Їхнє щастя, що дорога усе ще була порожня, а купка сосонок попереду хоча й помалу, та все ж наближалася. Шкандибаючи, Сотников крізь біль раз у раз кидав туди короткий погляд — чи швидко дій дуть, але не для того, щоб заховатися, а більше — щоб знайти спокій.
Та вони ще не дійшли до цієї купки, як Рибак розгублено вилаявся і зупинився.
— А бодай! Це ж кладовище!
Сотников підвів голову — справді, тепер уже було добре видно, що та купка сосонок, що їм здавалася ліском, була сільським кладовищем — під розлогими вітами сосен стирчало кілька хрестів, оградок і невеликий цегляний пам'ятник у глибині на пагорочку. А найгірше було те, що з-за кладовища виглядали солом'яні стріхи хат; вітер, видно було, косо тягнув у небо хвіст диму із комина.
Рибак висякався на дорогу, витер рукою ніс.
— Ну, куди діватися?
Діватися справді не було куди, але ж і не стояти посеред дороги. І вони, ще більше похнюплені й стривожені, зажурено поплентали до села. — Спочатку їм начебто щастило. Вони доплентали до кладовища, і ніхто їм не трапився назустріч — мабуть, село ще тільки просиналося. Слідів же тут вистачало — на дорозі й коло неї в полі. Вони швиденько звернули з дороги на ледь помітну в снігу стежину. Звичайно у Сотникова жило якесь страшнувате почуття до цієї нерадісної людської місцини, завжди він намагався оминати її, не затримуючись, але тепер кладовище те ніби послав їм бог для порятунку. Сосни й кілька оградок трохи затуляли обох од сільських вікон, вони протупали повз свіжий, ще не присипаний снігом глейкуватий горбочок дитячої могилки. Сотников тут допомагав собі руками, хапався то за хрест, то за окоренок дерева чи оградку. Трохи відійшовши од дороги, він добрався по снігу до товстелезного окоренка сосни і впав. Тепер тільки б заспокоїтись, як-небудь угамувати біль ноги, і, здається, для нього настало б щастя. Усе в ньому змучилося, намерзлося, зайшлося від болю, і його притуплена свідомість часом ледь сприймала обставини, світ і своє в ньому становище. Звичайно, становище це було незавидне, а то й зовсім безнадійне, і найбільші його душевні страждання ішли від чіткого усвідомлення цієї своєї неспроможності щось змінити на краще. Так, розум, свідомість відступали убік — тепер усе вирішувала елементарна фізична сила. А сили якраз і не було.
Він лежав, привалившись карком до шорсткого окоренка сосни, заплющив очі, щоб не зустрічатися поглядом із Рибаком, не розмовляти з ним. Він відчував себе ніби винним, що, страждаючи сам, спонукав на страждання товариша, який без нього, звісно, був би вже далеко.