Треба зняти кулемет, — сказав Івановський і, не почувши у відповідь ні слова, пояснив: — Інакше не виліземо. На випадок чого візьми карту, поведеш групу.
— Не годиться так, — помовчавши, заперечив Дзюбін. — Треба когось іншого.
— Кого іншого? — спитав лейтенант. — Спробую сам.
Відкинувшись набік, він розстебнув тілогрійку, дістав із-за пазухи зібганий аркуш карти, підсунув ближче до старшини свої лижі. Кулемет мовчав, догоряла на снігу настильно кинута німцем ракета, стало темно і тихо. Але він знав, що варто лише висунутись із-за обніжка, як німці знову розпочнуть свій тарарам; очевидно, вони все-таки щось бачать.
— Лукашов, за мною, — тихо покликав лейтенант і не оглянувся, знав?
— Лукашов не відстане. В суцільній темряві, що огорнула їх, він з автоматом у руці і трьома гранатами в кишенях поповз назад під обніжком. Треба було поспішати, інакше вся його вилазка втрачала смисл. Зрозуміло, це було не найкраще, може, навіть навпаки, але іншого виходу зі свого становища він не знаходив. Інший — хіба що повертатися назад, що, зрештою, теж було непросто. Він зло, розпачливо лаявся і повторяв, розгрібаючи сніг: "Ну бий же, гаде! Бий! Трахкоти більше…"
Йому треба було, щоб кулемет стріляв, Коли кулемет стріляє, обслуга його глуха й німа, тоді б уже лейтенант як-небудь підкрався до нього. І кулемет справді незабаром ударив — одразу, як засвітилася ракета. Але, на своє здивування, у перший момент Івановський не побачив жодної з його трас. Коротке нерозуміння лейтенанта, проте, зразу ж і минуло — кулеметні черги були спрямовані в їхній тил у напрямку заплави і річки, в те місце, де недавно вони переповзали біля чагарника. Цього разу німці стривожилися надовго і всерйоз. Над заплавою палахкотіла справжня ракетна пожежа, довкола стало видно як удень, на луг із пагорка мчали, перехрещувались і розходилися густі віяла куль; кілька кулеметів із різних місць озвіріло сікли чагарник. Спочатку Івановський інстинктивно утиснувся в сніг, мало що бачачи із своєї борозни і лише напружено вслухаючись у густий миготливий скрегіт угорі. Але й не дивлячись, він швидко збагнув, що це не так собі, що це все?
— Шолудяк. Значить, таки помітили, висвітили і тепер розстрілюють. Зрозумівши це, Івановський раптом здригнувся від радісної і щасливої думки: Шолудяк відволікав огонь на себе, треба негайно цим скористатися. Лейтенант зразу ж розвернувся у снігу, навкарачки приповз у голову своєї групи, схопив лижі.
— За мною! — крикнув він, уже не остерігаючись, що в цій тріскотняві його почують німці.
2
Останні метри до лісу вони не повзли, а, пригнувшись, знеможено бігли, поки один за одним не попадали в чахлому ріденькому чагарнику. Розпластані на снігу судорожною гіркою задишкою, хвилину збентежено мовчали, не в змозі сказати й слова. В кожного у такт із серцем билася тепер єдина думка — наче вдалося, пройшли, найгірше лишилося позаду. Німці з пагорка, здається, прогавили їх. Захопившися стріляниною по заплаві, осліплені сяйвом ракет, вони, мабуть, не часто позирали навколо, поки не розстріляли коло річки Шолудяка й Кудрявця. "Спасибі ж вам, дорогі бійці", — розчулено думав Івановський, лежачи на снігу і в гарячій задишці хапаючи ротом повітря. Першу плату за успіх внесено, який же буде його кінцевий наслідок?
Ще не зовсім оддихавшись, Івановський підвівся і сів на снігу. Поодинокі вогняні блискавки куль пронизували снігову пітьму вже. далеченько ззаду, назустріч їм летіли інші з сосняка по той бік заплави — це вступив у бій батальйон. А тут, біля чагарника, було спокійно, перед ними лежав голий, не дуже засніжений схил із гривками на межах. Івановський дістав годинника, було пів на десяту.
— Хто стріляв? — стримано, з накипілим гнівом запитав лейтенант, згадавши той злощасний постріл коло обніжка.
Неподалік серед розпластаних бійців хтось у білому заворушився і сів на снігу. По шпичаку, що випирав під капюшоном, командир упізнав Дзюбіна — старшина був у будьонівці.
— Стріляв Судник.
— Я стріляв, — винувато й глухо підтвердив застуджений голос, і лейтенант змовк, своїм мовчанням даючи зрозуміти, що хоче бачити порушника перед собою. Судник розслаблено підвівся на ноги.
— Навіщо стріляв Боєць покрутив у руках гвинтівку.
— Та ось, запобіжник підвів.
Івановський зиркнув на обкручену бинтом зброю, і його пересмикнуло від люті — в бійця була СВТ, ефектна на вигляд десятизарядка, складна за конструкцією і не дуже надійна в бою. Просто біда, як він перед виходом не доглядів, хіба можна було з такою зброєю відправлятися в тил до німця?
— Чорт би вас побрав! — не стримавши гніву, з тихою злістю вилаявся лейтенант. — Що у вас за зброя?
— Гвинтівка.
— Яка гвинтівка?
— Самозарядна Токарева номер ен-ем шістсот двадцять чотири.
— Ен-ем! Ви гіршої не могли знайти Видно, лише тепер зрозумівши свою похибку, боєць винувато похнюпився. Лейтенант майже з ненавистю позирав на його притиснуту вагою речмішка постать, мокрий, обвислий на колінах халат. Увесь вигляд цієї постаті виражав провину й покору. Ця його покора, однак, трохи вгамувала накипілий командирський гнів, лейтенант зрозумів, що даремно дуже карати бійця за справу, про яку він не має уявлення. Проте не можна було ігнорувати й той факт, що Судник мало не погубив усю групу, і лейтенант зараз просто не знав, як з ним повестися.
— Ви розумієте, що ви наробили?
— Чорта він розуміє! — раптом, сидячи, злісно почав Лукашов. — Нехлюй він! Навіщо було брати такого!
Судник, як і до того, стояв мовчки, низько опустивши голову.
— За таке діло цокнути тебе к чортовій матері! — погрозливо шепотів лейтенант. — Зрозумів Голова бійця схилилася ще нижче, він, очевидно, зовсім не знав, що сказати у своє виправдання, і, готовий прийняти кару, мовчав. Та лейтенант швидко збагнув, що нічого йому тут не заподієш: окрім хіба що вилаяти цього недотепу, він нічого більше не міг.
— Гаразд. Потім ми з ним поговоримо, — напевне відчувши цю нерішучість командира, примирливо зауважив Дзюбін.
— Я ще розберуся з тобою! — багатозначно пообіцяв Івановський і, обернувшись, скомандував іншим: — На лижі!
Всі одразу ж заворушилися, готуючи лижі, і швидко поставали на них — затримуватися тут не випадало. Лейтенант схопився за палиці й оглянувся, чекаючи, поки буде готова група.
— Я б його провчив! Мені він не попався, шмаркач, — бурчав поблизу сержант Лукашов.
— Гаразд, усе! — гучним шепотом обірвав його Івановський. — Готові? Судник — за мною! Марш!
Лейтенант узяв рвучко з місця, направляючись у прогалину між чагарником, але в пухнастому снігу лижі ковзали погано й різали глибоку колію, з якої стирчали тільки їхні загнуті гострі кінці. Гілля чіплялося за маскхалат, здирало з голови капюшон. Очевидно, чверть години лейтенант продирався крізь чагарник, поки не вихопився на узлісся. Тут було теж понічному тихо, лише дув поривчастий вітер. Івановський намацав лижами твердіший сніг і відштовхнувся палицями. Погляд його був спрямований уперед, назад лейтенант не оглядався, він чув за собою шурхіт лиж і звичне вже похекування бійців. Його обурення Судником потроху стало проходити, уступаючи місце іншим емоціям. Як-не-як, а все-таки найбільша небезпека для них минула, і командир став звикати до того, що їх тепер вісім. Щоправда, цілком примиритися з цим було неможливо, завтра ж йому дуже знадобляться люди, і Судник заслуговував суворого покарання. Але як ти його покараєш? Розстріляти, звісно, це занадто, у лейтенанта була органічна відраза до такого звичайного на війні покарання, коли й без того гинули, на гауптвахту ж не посадиш тут. Отже, слід відкласти усе до повернення. До того ж їм пощастило, взагалі могло бути гірше. Коли розібратися, то ще невідомо, як би все склалося, коли б Судник не стріляв, не поранило Кудрявця і не відправили з ним Шолудяка, який ненароком підманув собою німців і виручив усіх. Цілком можливо, що до ранку їм не удалося б прорватися з-за того обніжка, а по видному їх би за півгодини розстріляли всіх із мінометів. Чи багато треба для десяти чоловік? А так ось прорвались, і тепер аби тільки не наразиться десь уночі на які-небудь тилові частини.
Незабаром почався невеликий спуск, лижі ковзали легше, рукам стало вільніше, і лейтенант оглянувся. Судник проворно ішов слідом, трохи відірвавшись, тягнувся у пітьмі сержант Лукашов. Інші ніби теж підрівнялися, і серед вітру в нічному полі чувся тільки рівний шурхіт снігу під лижами. Лейтенант ще збільшив темп. Дорога була далека, навіть занадто далека для однієї ночі, — й треба було дуже поспішати. Тут він ще пам'ятав маршрут, вивчений учора по карті, і знав, що незабаром знову почнеться заплава біля тієї ж річечки, якої треба їм триматися.
Після чагарника бійці увійшли в ритм, і група швидко посувалася в сірому нічному присмерку. Хмарне небо щільним килимом затулило зимовий простір, у якому тьмяно сіріли довкола невиразні плями кущів, дерев, чорнобилю і ще чогось, туманного й загадкового. Ракети на передовій світили далеко позаду, звідси було видно лише їхні миготливі відсвіти за спадистим узгір'ям.
Івановський поступово став заспокоюватись, набирати рівноваги й розважливості. Правда, весь час не міг забути про Шолудяка, так недоладно з ним вийшло — пожалів, називається. Певно, знадобився б узавтра, все ж таки сапер і літня людина, не якийсь там хлопчак, як цей Судник. Із саперами йому не пощастило, хоча більше йому потрібні саме сапери. Але тут нічого не вдієш. У той час, як група лежала у світлі ракет, здавалося, вернув би назад половину, аби друга половина прорвалася. Лейтенант із власного досвіду знав, що не все в житті виходить так, як треба, тим паче на війні. Щоб досягти мети, часом доводиться до останньої можливості боротися з могутньою силою обставин, інакше завалиш справу і пропадеш сам. Взагалі війна нещадна до кожного, але справді першим на фронті гине боягуз — саме той, хто більше за інших дорожить життям. А проте доволі гине і сміливих. Війна на диво сліпа в стосунках з людьми і далеко не по їх заслугах розпоряджається життями. Як ніде в мирному житті, тут зрадлива і мінлива доля людини, якій, щоб вижити, ні на хвилину не можна випускати із рук тугих віжок обставин, за будь-яких найскладніших умов треба старатися керувати ними.
Біль од першої і такої прикрої втрати не залишав Івановського.