Мабуть, ці сліди потрібно було б якось маскувати, але Зоська не знала, як тут їх можна замаскувати, і не здивувалася, коли Антон сказав:
— Ти йди за мною. Щоб в один слід.
— Правильно.
Болото всюди добре промерзло і непогано тримало людину, в траві було сухо, маленькі калюжі повимерзали до дна, і під ногами часом хрустіло — нетовстий льодок легко ламався у траві.
— Зосю? — якимось особливим голосом сказав раптом Антон і озирнувся. Вона ледь не наштовхнулася на нього ззаду і спинилася, позираючи в його заклопотане, навіть засмучене чимось обличчя. — Зосю, я мушу тобі сказати…
— Що?
— Знаєш… Я у самоволці, — сказав він і уважно подивився на неї. Вона не зрозуміла нічого.
— У якій самоволці? У розвідці…
— В тім-то й річ, що не у розвідці. Я збрехав тобі. Мене ніхто не посилав, я сам…
— Як сам?
— Сам. Як дізнався, що ти йдеш на таке діло… Не витримав… Ну й от…
Піднявши високо брови, Зоська стояла й нестямно дивилася в його засмучене від переживання обличчя, і суть його слів не одразу доходила до її свідомості. У самоволці? Чому в самоволці? Чому вона пішла і він не витримав? Та ось почала розуміти дещо, і плутане почуття співчування й переляку охопило її.
— Що ж ти наробив?
— От наробив, — розвів руками він. — Тепер пізно переробляти.
— Ні, треба тобі повернутися! — похопилася вона. — Що ти! Тобі ж за таке діло…
— А тобі? — з якоюсь незрозумілою переконливістю перебив її Антон. — Ти ж у першому селі влипнеш. Пропадеш ні за що.
— Чому? — ще більше здивувалася Зоська.
— Чому? Тобі розтлумачити чому? Що ти вмієш? Перебратися через річечку ти вмієш? Обманути поліцая умієш? На документ свій сподіваєшся? Так перший же бобик усе одразу добере. Ану дай той аусвайс!
Неспроможна перебороти свою розгубленість, вона засунула руку в пазуху і дістала із спеціально пришитої кишені в сачку поламану книжечку аусвайса.
— Ну от! — одразу розчаровано мовив Антон. — Хто так документи носить? Хіба сільські дівки так аусвайси свої ховають? Треба загорнути в папір та зав'язати у льняну ганчірочку. Та заховати під сьомий одяг. А в тебе — все напоготові.
— Тепер фотографія, — сказав він і стих, розглядаючи знімок на документі. — Ну, звичайно ж, одразу видно: паспорт однієї людини, а фото іншої. Старе фото з чужого документа. Та й печатка… Ну хто ж так печатки ставить! — обурився він. — Руки б тому поламати. Дивись, навіть літери не збігаються.
Вона глянула на розгорнуту в його руках книжечку — справді, літери на фотографії явно відрізняються від тих, що стояли на сторінці аусвайса і були якісь криві, ніби розповзлися од вологи. Хоча вчора вона не намочила аусвайса.
— Ну, бачиш? Як за тебе не боятися?
Справді, він у чомусь має рацію, її підготували не дуже ретельно, і вона надто легко може влипнути. Але як і чим виправдається він? Ціла ніч відсутності в таборі не лишиться там без уваги, як тоді він пояснить цю свою відлучку. Тривогою за Зоею Норейко? Але чи не буде це дивно і смішно? І хто цьому повірить Збентежена несподіваним відкриттям, Зоська прихилилася спиною до вільшини і стояла, неспроможна придумати щонебудь. Вона тільки безтямно дивилася на свій злощасний аусвайс із невдалим знімком, відірваним від її довоєнного студентського квитка.
— Так що ж нам робити Антон трохи притоптав чобітьми чорну полеглу папороть і нетерпляче ворухнув під кожушком плечима.
— Підемо разом. Либонь, я тобі не перешкоджуватиму.
— Ти мені не перешкодиш, навпаки, — запевнила Зоська. — Але…
— Наче чоловік і жінка, йдемо в Скідель до матері. Там справді в тебе мати, можуть перевірити.
— Ну що ти? Яка я жінка?..
— Не хочеш дружиною — сестрою будеш. А що? Удвох, знаєш, зручніше.
— Воно так. Але…
— Хочеш сказати: як у загоні потім?
— Ну.
— Видно буде. Може, виправдаємося. Ти ж за мене заступишся Зоська все ще не могла збагнути, що їй треба зробити, на чому тепер зупинитися, навіть що сказати Антону. Ясно, що нерозважливість його не викликала сумніву, що він зробив погано і що, повернувшись у загін, їм обом не уникнути біди. Антон зробив неправильно і навіть злочинно, самовільно покинувши загін. В якійсь мірі його виправдовує та обставина, що відправився він не на пиятику в якийсь хутір, не на гульбище, а пішов з нею на небезпечне діло, звідки не відомо ще, чи повернуться. Знову ж це хвилювання за неї, нерозважливе ризикування від страху за її життя збентежило Зоську. Ще ніхто в її житті навіть не спробував зробити нічого подібного, і це більше за все послаблювало її рішучість, вона ставала співучасницею Голубіна.
— Ну що задумалася? — схоже, остаточно відігнавши свої переживання, бадьоро сказав Антон. — Нема чого думати. Я тебе не покину. Підемо разом. Чи, може, ти проти?
— Я не проти, Антоне. Навпаки. З тобою мені, сам розумієш… Але…
— Різних "але" вистачає. Тепер не будемо про "але"… Холера, все ж нога мерзне, — сказав він і притупнув лівою, мокрою ногою. — На Острівці скажеш, що послали удвох Ти старша, а я на підмогу. Пропуск дали?
— Дали, еге…
— От і добре. Переправимось, а там побачимо.
Він знову став упевнений, навіть бадьорий, наче попереду не було смертельної небезпеки, а в загоні не чекали на нього неприємності, коли він повернеться з цієї самовільної розвідки. Але що ж робити — справді, вона не могла прогнати його від себе, та й не було на це бажання. Вона згадала своє самотнє блукання вчора по цьому болоті, і їй стало сумно. А як буде самій по той бік Німану, в незнайомих, набитих поліцаями селах?
— Нема чого горювати! — підбадьорив він і поклав велику руку на її плече. — Ходімо!
Напевно, щоб остаточно вивести з сумовитої заклопотаності, він жартома сколихнув ближню берізку, і ціла хмара сніжинок сипонула на обох. Зоська від несподіванки здригнулася, але не посміхнулася навіть, і він надів рукавицю й помалу пішов між заростями, прокладаючи чобітьми глибокий слід у засипаній снігом траві.
6
Антон знав: десь тут була доріжка, місяць назад він повертався по ній із Заріччя, але тепер дороги ніде не було видно; просто ставало дивно, куди вона могла зникнути? По слизькому від снігу трав'янистому схилі вони дісталися до хвойного узліска, трохи пройшли між сосонок і, не знайшовши дороги, круто повернули вбік. Але дороги все не було, а незабаром вони натрапили на широкий рів. Спинившись над його обривистими краями, що заросли ліщиною, Антон почекав Зоську.
— Десь дорога була. І немає.
— Спитати… — стомлено вимовила Зоська і змовкла, мабуть, втямила: в кого тут було питати?
Відомо, дорога — не голка в сіні, десь вона знайдеться, однак Антонові жаль було часу, якого чимало витрачено на це дурне блукання, коли попереду ще стільки небезпек і клопоту. Правда, він міг би йти і швидше (взагалі він ходив швидко), але Зоська почала відставати, все ж її коротенький крок не зрівняти було з його метровим кроком. Дівчина, видно, нарешті, зігрілася, світлі пасма її волосся вибилися з-під теплої хустки і прилипли до спітнілого лоба, обличчя, як мак почервоніло від утоми.
Антон постояв, подумав, але в рів не поліз, пішов понад краєм, збиваючи чобітьми сніг із низеньких кущів ялівцю.
В лісі стало тепліше, вітер стих, тільки голі верхівки ліщини тихенько погойдувалися на тім схилі рову. Високі сосни з ніжно-засніженим гіллям розважно шуміли вгорі. Звичайно, він знав дорогу і міг іти на Острівець через ліс, навпрошки, без дороги, та все ж до Острівця було кілометрів вісім і він пожалів Зоську. Напевне, десь поблизу, може, навіть у тому місці, де кінчається рів, і була дорога, не могла ж вона крізь землю провалитися.
Вони, однак, ще не дійшли до кінця цього рову, який потроху мілів, як Антону здалося, що десь чути якийсь голос. Він спинився, послухав, оглянувся на Зоську — вона теж насторожено прислуховувалася. Незабаром їх слух зловив у лісовому шумі кілька невиразних звуків — безумовно, десь поблизу неголосно розмовляли люди.
— Ти постій тут, — тихо сказав Антон Зосьці, а сам помалу пішов од рову в глибину лісу.
Сосни росли не густо, між їх голих окоренків було б далеко видно, коли б не густі зарості ялівцю та соснячка, що привільно розкинувся на нижньому ярусі лісу. В цьому сухому зимовому бору молодняк був непоганою схованкою на випадок чого, Антон легко маскувався в ньому, переходячи від куща до куща, ненадовго спиняючись і дослухаючись. Голоси часом зникали зовсім, аж ось знову почулися трохи збоку, і він притаївся за потрісканим окоренком сосни. Несхоже, щоб тут були німці або поліцаї, подумав він, скоріше за все селяни чи, може, партизани з сусіднього загону Ворошилова. Але зараз у нього не було ніякого бажання зустрічатися ні з ким. Та й Зосьці такі зустрічі могли тільки нашкодити, їм треба було триматися якомога далі від людських очей.
У борі під шапками сосен снігу було не багато, місцями він лише посипав сірий, з хвоєю мох, який добре глушив кроки людини. І все ж слід було остерігатися. Спинившись за сосною, Антон витяг з кишені наган і, розстебнувши у кожушку верхній гудзик, засунув наган за пазуху.
Людей він побачив несподівано близько, як тільки поминув край молодого березнячка, крізь який не став продиратися, і повернув убік. Спочатку впав у вічі кінь, що похмуро стояв запряжений кроків за двадцять від нього, за ним на санях з підсанками сиділа спиною до нього жінка в рудому з чорним коміром кожушку, а збоку, пригнувшись, стояв чоловік у сірій сукняній чумарці, який зосереджено стежив за тим, що робила жінка. Обіч на снігу лежала повалена сосна, вже попиляна, з обрубаним суччям, і Антон здогадався, що, мабуть, це з села приїхали в ліс по дрова.
Не втрачаючи однак пильності, він вийшов із-за березняка і, не ховаючись, спокійно попростував до людей. Жінка, що сиділа до нього спиною, не могла його бачити, але чоловік, напевне, почув його кроки і підняв голову.
— Доброго дня вам, — спокійно привітався Антон, підходячи ближче; чоловік торопко опустив ногу з саней, дивився на нього трохи здивовано і злякано. Це був молодий широкоплечий хлопець з ріденьким пушком на бороді, в чорній шапці-вушанці. З-під чумарки на ньому видно було поношені армійські бриджі з нашивками на колінах, і Антон неприязно подумав: приймачок, напевне.
Схоже, що так воно й було. Хлопець тримав у руці скибку хліба з салом, яким його пригощала жінка, як спостеріг Антон, підійшовши ближче, спритна, вертка молодиця, що неприязно й небоязко зиркнула на нього.