Хоч один також убитий. Залишився в кукурудзі.
— Убитий? — з уїдливою іронією перепитує Сахно.
Я, не розуміючи нічого, глянув у його добре освітлене "катюшею" обличчя. На ньому маска стриманої до часу підозри, недовір'я.
— Убитий, факт.
— Хто убив?
— Ну, німці. Хто ж іще...
Сахно киває Шашкові:
— Так, записуй.
Той розгортає на столі якийсь блокнот із чорним німецьким орлом на обкладинці. Блокнот трофейний, це правда, але я чомусь затримую погляд на тому огидному орлі з ніби підрізаними крилами. Усе це викликає в мене не усвідомлений ще протест.
— Значить, полонений німець убитий німцями? Так? І Кротова так само убили німці?
— Ну, ясно.
— Ану, розкажи докладніше.
— Що розказувати! Он старшина з нами їхав. А потім він повернув, а ми наскочили...
Я коротко, без охоти передаю суть нашої злощасної сутички з німцями.
— Так, так,— оживляється Сахно і грудьми налягає на стіл. Стіл скрипучо подається в мій бік. Від капітана міцно тхне овчинною кислістю нового кожушка.
— Так, так. Цікаво. Ти записуй.
— Записую.
Шашок, відкопиливши нижню губу, не дуже спритно, зате старанно шкрябає у блокноті чорною авторучкою. "Що тут записувати? — думаю я.— Що тут незрозумілого? У чім вони сумніваються? Хіба підозрюють у чомусь поганому Кротова?" Очі мої, однак, не можуть відірватися від фірмового орла на блокноті, і затята злість у мені дедалі наростає.
Сахно тим часом прискіпливо допитується:
— А чому ви не побігли за ним?
— А я й побіг. Як тільки черга — я й побіг. Не за ним — за німцем.
— А що було раніше: черга чи він побіг?
— Черга.
— Черга, так? А ви ж тільки що сказали, що Кротов кинувся бігти ще до черги.
"Плутає. Ловить. Пішов ти к бісу! Попав би ти туди, хай би тоді визначив, що раніше",— злісно думаю я і кажу:
— Це все майже одночасно. Німець кинувся вбік, Кротов за ним. Тут і черга.
— Значить, усе ж раніше Кротов побіг за німцем. Так і запишемо.
Нащо вони мене ловлять? Що йому треба, цьому чоловікові? Що їм до мертвого Кротова?
Але Сахно, видно, знає, що йому треба. Він задоволено відхиляється на ослоні, дістає з-за портупеї на грудях засунуті туди рукавички і гучно ляскає ними об долоню:
— Ось це і треба було довести.
— Що?
— А оте саме.
Сахно встає, звично поправляє кобуру ТТ на ремені і починає старанно натягати на пальці рукавички. Вони чогось домоглися від мене, але я не розумію ще їхньої мети. Я тільки відчуваю, що вони обхитрували мене, і гнівне обурення проти цього їхнього безцеремонного наскоку поймає мене.
— А тепер підпиши, молодший,— каже Шашок і підсовує мені той самий блокнот. Мимоволі у мені зашморгується щось на тугий, упертий вузол:
— Не буду підписувати.
Шашок завмирає поруч. Сахно за моєю спиною, чути, перестає перебирати пальці в рукавичках.
— Як це не будеш?
— А не буду, та й годі!
Обидва півхвилини мовчать. Я відчуваю їхню збентеженість і знаю, що це для мене може скінчитися кепсько.
— Це чому? — затято питається Сахно. Освітлене знизу тупоносе, старанно поголене обличчя капітана таїть непорозуміння і загрозу.
— А чого ви чіпляєтеся до Кротова? Що він вам зробив?
Не відповідаючи на моє запитання, Сахно підступає ближче.
— Не прикидайтеся. Ви прекрасно знаєте, що він зробив.
— Нічого він не зробив. Він убитий.
— Ах, убитий! — раптом вибухає капітан і хапає зі столу блокнот.— Убитий! Ну, тоді нарікайте на себе! Зрозуміло?
І тицяє мені під ніс блокнота.
— Ану, підписати!
— Сказав — не буду!
— Пошкодуєш. Та пізно буде...
Нехай пошкодую. Можливо, я в чомусь помиляюся, але я не хочу зводити наклеп на людину, яка не зробила мені нічого лихого. Хлопці за переділкою притихли. Певно, звідти все чути. Але хай! Чорт із ними, із цими двома. Що вони врешті зроблять мені?
Я чекаю нового вибуху, крику, може, навіть клацання пістолетом — чекаю сварки і готовий до неї. Я не боюся. Я вже наважився на все і готовий триматися твердо. Але Сахно раптом іде до дверей.
— Добре! Ми ще повернемося! Ми ще труснемо тебе. Пойняв?
Шашок згрібає зі столу папери, блокнот і поспішає слідом за капітаном, вони виходять з-за переділки. Я беру з миски "катюшу". Руки мої дрібно, нервово тремтять.
У хаті гомін. Від порога ступає Катя. Вона і не відходила, була тут і все чула. Я знаю, вона заступиться. У мене вже народилося і живе в душі тепле і вдячне почуття до неї, тільки тепер я хочу сказати їй: не треба.
— Чого причепилися до молодшого? — безцеремонно каже Катя.— Кротов убитий.
Сахно клацає ліхтариком і нахабно скеровує його в кругловиде, по-хлоп'ячому обвітрене обличчя Каті. Дівчина хмурить брови, але не закривається від світла — витримує це нахабство з упертістю і викликом у сірих очах.
— А ти бачила?
— Бачила,— моргнувши врешті від різкого світла, каже Катя.— Якби не бачила, не говорила б.
— Перевіримо! — багатозначно обіцяє Сахно, не зводячи промінь з її очей. Катя несподівано б'є його по руці.
— Іди ти зі своїм ліхтарем. Чого сліпиш?
Сахно опускає ліхтарик.
— Перевіримо!
— Он фріца ліпше перевір. Коли такий перевіряльник спритний...
З ліжка озивається сержант:
— Перевірили вже і фріца. Скільки можна!
— Не ваша справа! — Сахно злісно оглядається.— Треба буде — перевіримо. Кого треба.
Вони йдуть до дверей. Шашок відкидає на товстий зад не менш товсту польову сумку. Німця вони, здається, брати не збираються.
— Нема чого погрожувати! — подає хтось голос із кутка.— Нас уже перевірили! Осколками перевірили. А то наїв собі ряшку і загрожує.
— Ану, тихо, піхота! — по-начальницькому прикрикує сержант.
Сахно і Шашок, однак, не затримуються. Прикидаються, що не чують образ, і тільки дужче, ніж треба, грюкають дверима.
Спантеличений, я ставлю на припічок "катюшу", переводжу погляд на своє місце. Там у темряві біля автомата скорчився на соломі німець.
— Ану, геть звідси! — тоном Сахна прикрикую я. Німець схоплюється на ноги, даючи місце. На ліжку повертає голову сержант:
— Ганс, сідай, де стоїш. Ось переді мною. Бо тут тісно.
Справді, на ліжку тіснувато, хоч там уже тільки один поранений. Того, що хрипів, уже нема. Німець, потоптавшися на місці, неохоче підбирає довгі ноги і сідає навпроти сержанта. Той, видно, вже й не проти помиритися з полоненим. З "моїм" полоненим.
А врешті, чорт із ним! Чим далі він од мене, тим краще! Що я, зобов'язаний увесь час дбати про нього, оберігати, заступатися? Такий він "мій", як і сержантів, Каті чи ще когось. До того ж, може, ще яка сволота... Тільки зв'яжися, не розплутаєшся за ціле життя.
Я злий і недобрий. Болить поранена нога, на душі така бридота, ніби я вчинив якусь підлість. Швидше б дочекатися ранку та покинути цю хату, це село, в якому спіткали мене самі неприємності.
11
Га-ах!
Вулиця на кілька секунд освітлюється дивовижним веселковим сяйвом. Пішоходи радісно здригаються й оглядаються. Переливчасті і зеленкувато-червоні відблиски розсипаються по бруківці.
Га-ах! Га-ах! — пружно відскакують від фасадів другий і третій повітряні вибухи. Різнокольорове ракетне віяло засвічує над вулицею небо. Жовто-зелено-червоні зблиски ряхтять у вікнах поверхів. Тіні від дерев і стовпів перелякано кидаються по блискотливому бруку. Велично-кольорове сяйво вгорі досягає зеніту і, не спиняючись, шугає вниз. Вогняні букети, здається, осипають дахи будинків. Коли небо гасне, по вулиці із закутків і під'їздів відразу ж виринають тіні, які швиденько зникають у вечірній темряві.
Фейєрверк вириває мене з минулого. Я оглядаюся. Незнайомі будинки, вузенький, малолюдний хідник. Брук розтинає трамвайна колія. Трохи далі глухий нефарбований паркан з козирками та обривками афіш на дошках. Чорт знає, куди це мене занесло.
Під тьмяним ліхтарем край хідника збентежено спиняється маленька згорблена бабця з кийочком у руці і сумкою. Перелякано вглядається в небо, сповнене відблисків. Із сумки блищать фольгою дві молочні пляшки. Кінчик бабчиного кийка дрібно дрижить на асфальті.
— Не бійся, бабцю. Це салют.
Бабця піднімає на мене зморшкувате обличчя. Під її гостреньким підборіддям стирчать два ріжки старомодно пов'язаної білої хустки.
Однак вона, певно, не чує і запитально дивиться на мене:
— Синку, чи не війна це знов? Га?
— Рано, бабцю. Ще солдати не виросли.
— Чую, наче орудія стріляють. Достоту як тоді.
До вуличного перехрестя з брязкотом і виском котить трамвай. Бабця нерішуче ступає на брук і знов повертає на край хідника.
— Може б, ти допоміг?
Я беру її під руку. Бабця відриває від асфальту свій кийочок і дрібненькими кроками тюпає на середину вулиці. Поруч, легко обминаючи нас, перебігають вулицю дві дівчини.
На середині вулиці нас застигає новий тугий повітряний залп. Яскраве сяйво кольоровим спалахом захльостує над дахами небо. Дівчата в простеньких, дзвіночками спідничках, перелякано блиснувши зграбненькими литками, вихопилися на хідник.
— Ліночко! Яка краса!
— Диво!
Бабця ж уся стенається і, здається, від страху ось-ось присяде:
— Ой боже милосердний! Ой!
— Не бійтеся! Чого вже за себе боятися?
— За себе,— недочувши, охоче погоджується бабця.— За кого ж мені ще? За синків уже відбоялася. Нема вже синків.
Я здогадуюся про її біду і не хочу ятрити старечу пам'ять. По щирості, то нема вже й бажання співчувати. Дуже часто доводиться це робити. Тепер я тільки недбало заспокоюю:
— Нічого, нічого, бабусю...
Ми переходимо вулицю. Ззаду з гуркотом мчить трамвай. Дівчата тиснуть одна одній лікті і, нетерпляче притупуючи, поглядають у небо. Мабуть, для них найбільш реальне втілення — оцей салют. Книжки про війну — пустка. Історія також. Хіба що знайомий лейтенант. Але він, можливо, більш заглядається на когось іншого. Скоро повинні вдарити ще.
— Ах, синочку, за кого ж мені зосталося боятися? — просто, як про буденне, каже бабця.— Старий у блокаду в лісі голову склав. Старший, Семенко, під городом Воронежем від ран помер. Гриць у студеній стороні — як же це її, уже й забулася... мурманською, здається, зоветься. Там убили. А молодшенького, Вітюню, то в морі Чорному потопили. Капітаном був. Правда, за середульшенького, Миколку, ще часом серце болить... Але що ж... Стільки років... Щоб жив був десь, то обізвався б. А то пішов під Аршаву, так і пропав.
"Ціла географія! — думаю я.— Географія та історія тільки в однім серці". А скільки їх по країні, таких бабусь, що виростили й віддали синів війні! Щоб самим доживати немічні свої роки в журбі та самотині..."
Бабця тяжко ступає на хідник і спокійнішає, ніби тут вибухи її не дістануть...
— Ну що ж вони? Так довго! — тупають по хіднику дівчата.