Може, біль трохи заглушить.
Сержант енергійно прокашлюється, збираючись заспівати коли не ліпше, то в усякому разі гучніше.
Первая болванка попала в бензобак,
Вылез я из танка, сам не знаю как...
— знову фальшиво починає він, видно, розуміє це і, зустрівшися з поглядом німця, зі злістю обриває заспів:
— Чого баньки вилупив, фріце? Не подобається? Хіба, може, вмієш ліпше? Що ти взагалі вмієш, фріцівська морда?
— Немножко,— раптом виразно вимовляє німець і простягає руку до гітари. Сержант, насупившись, десь півхвилини з люттю й збентеженістю дивиться на нього. Ніби вирішує, чи варто всерйоз сприймати його прохання.
— Ану, ану! Спробуй-но... Глянемо, що ти вмієш... Ну! Давай! Шквар! — нараз вирішує він і віддає гітару.
Німець делікатно бере її, пристроює на колінах і, тихенько перебираючи струни, лівою рукою підкручує гвинти. У кутку знову схоплюється перев'язаний. Він нічого не бачить і крізь біль, який ледве стримує, кричить з розпачем у голосі:
— Ага, фріц? Це фріц? Чому ви його не заб'єте? Забийте фріца!
Той, другий, сусіда, трохи підводиться і легенько, ніби малого, кладе його на спину!
— Та нехай, тихо... Я його сам. Ви почекайте...
Очі цього чоловіка з-під насуплених брів при невиразному світлі "катюші" недобре блискають у бік німця. Обгорілий корчиться від нестерпних мук, стогне, зціпивши зуби. У хаті, однак, на нього не звертають уваги.
Німець неспішно настроює гітару. Ми всі з зачаєною цікавістю дивимося на нього — не часто таке бачиш, як фашист справляється з музикою. Цікаво, що в нього вийде! У сержанта на низькочолому обличчі вже не злорадна усмішка, а притлумлена до часу погроза. Мені здається, якщо німець у чомусь не догодить, то вони вже його не випустять — доведеться тоді боронити. Тяжкопоранений на ліжку повертає набік своє сполотніле обличчя і страдницьким, нетутешнім поглядом напівзаплющених очей так само стежить за німцем. Попри все, він чекає чогось, і це його чекання на коротеньку хвилю ніби притуплює його муки. З дівочою цікавістю вглядається від припічка Катя і хмуриться. Чомусь мені хочеться, щоб німець справді заграв непогано. Мимоволі кортить поспівчувати йому. Адже він "мій" німець.
І справді, він скоро настроює гітару і трошки стишено, але легко й спритно починає перебирати струни. Простий, усім відомий мотивчик, ніби тонесенький березневий струмок, дзюрчить у хаті:
Синенький скромный платочек Падал с опущенных плеч...
Оце диво! Оце тобі й німець! Грає наше, руське, як найзавзятіший русак. І поранені, ти дивись, затихли всі, жодний слова не вимовить — слухають. Сержант із самого початку, видно, відкидає свої загрозливі наміри. Хтось у кутку нишком зітхає, потім схлипує— ага, плаче! Це, здається, обпалений. Ну, та що зробиш! Що ми всі тут, у цій хаті, можемо зробити, як не терпіти, затамовуючи свій біль. Хто більший, хто менший, хто на день-другий, хто на довгі місяці. Опіки ж будуть боліти до самого кінця, поки не загояться рани,— нема гіршого болю, ніж від опіків. Тепер нам лишається одне — звикатися з болем, думаю я. Там, у степу, за Кіровоградом, наступають, оточують, відбивають атаки, визволяють села і станції, а ми тут суцільна концентрація болю. Як до цього часу не додумалися використовувати його енергію, акумулювати, консервувати, перетворювати в інші види? Скільки болю, нелюдського і страдницького, пропадає безслідно в цій війні! На жаль, тепер, як і тисячі років на землі, страждання — особиста справа кожного, марна витрата величезних людських зусиль. Тому плач, боєць, не соромся. Кажуть, від плачу стає легше! І не чіпляйся до німця. Чорт з ним, хай живе, таки ж і він людина. Он грає...
Німець тим часом кінчає грати. Сержант збентежено подається назад, зручніше вмощується на ліжку в ногах пораненого і зсовує на лоба пом'яту, з розчепіреними вухами шапку:
— Здорово, шельма! Нічого не скажеш!
— Добре шпарить...— стримано схвалюють у кутку. — Ану ще щось!
Німець легко торкається пальцями струн, пробуючи їхнє звучання. Сержант подобрілими очима розглядає його згори. Видно по всьому, цією грою німець похитнув у ньому звичну грубувату самовпевненість і збудив почуття звичайної людської цікавості.
— Ти хто? Фашист? — питається він, вдивляючись у німця. — За Гітлера?
— Гітлер капут! Гітлер пльохо, — швиденько відповідає німець своєю звичною фразою.
Я дивлюся на нього і відчуваю, як щось у ньому перемінилося, ніби ожило. Погляд набуває природності і перестає перелякано бігати по обличчях. Мовчазна увага руських заспокоює його.
— Ось це я розумію,— каже сержант і безцеремонно, але й без погрози плескає його по плечу.— Що, сам здався? Сам полон ком?
— Я, я. Сам,— підтверджує німець.
— Правильно. Схвалюю. Давай п'ять. — Сержант рвучко тисне за лікоть його руку з гітарою і вже зовсім дружелюбно пропонує: — Ану, зобрази ще щось! Ну, ось це: "На позицию девушка провожала бойца..."
— "Огоньйок"!—здогадується німець і швидко горловим співом без слів закінчує мелодію. Задоволений його здогадливістю, сержант схвалює:
— Так, так!
Незабаром німець зовсім непогано грає "Огонек", і я лише дивуюся з його вдатності до наших пісень. Сержант хрипко підтягує, а мене огортає солодкий, липкий сон. Я відчуваю: не треба піддаватися йому, не можна, мало що... Тривога в душі якийсь час змагається зі сном, але незабаром, здається, він подолав усе — і клопіт, і тривогу, і мій біль у нозі...
10
Щось заважає мені, щось мучить і тривожить, я підсвідомо прагну в спокійну млявість забуття, де нічого і — сон... Але оте щось сильніше за мене, за втому, воно вириває мене із солодкої відсутності, і я прокидаюся. Тільки де я? Якісь люди, стривожений гомін, далекі й близькі голоси. І раптом крізь сонливе нерозуміння прохоплюється одна фраза, яка відразу повертає мене до дійсності:
— Молодший! Га, молодший! Твого німця забирають...
"Німця? Якого німця?.. Ага! Це ж я в санчастині". Я підвів важку голову. Навпроти мене в хаті, в тій самій напівтемряві "катюш", "мій" німець і по обидва боки нього двоє: один у шинелі, другий — у кожушку.
Це Шашок і Сахно.
Сахно повертається на голос, потім до мене. На його поголеному обличчі під низько насунутою на чоло чорною кубанкою сувора затятість невблаганного виконавця закону.
— Ви куди? — сипло кажу я. — Це полонений.
— Молодший, не давай! Хай самі в полон візьмуть, — підбурює з ліжка сержант. Сахно суворо оглядає його:
— Ану, замовкніть! Вас не питають, товаришу сержант! — І до мене — трохи тихіше, але тим самим тоном наказу: — Василевич! Ідіть із нами!
— Куди він піде? У нього нога!
Це Катя. Вона тут же, за їхніми спинами, у мерехтливому світлі "катюш". Я бачу її світле, розсипане по голові волосся і, не розуміючи ще, в чому справа, але відчувши, що мені не треба піддаватися цим двом, кажу:
— У мене нога. Ось.
Сахно недовірливо оглядає мене, але більш ні слова не каже і повертається до німця:
— Ану, век!
Шашок відчиняє двері, Сахно злегка штовхає в них полоненого, який на очах стає зніченим, і, не глянувши ні на кого, виходить.
Узяли — хай, мені його не шкода, тільки розв'яже руки. Однак пораненим, яких, до речі, прибуло в цій хаті, самоправство цієї людини чомусь не подобається.
— Ось тобі і награв! Треба було сидіти і сопіти в дві дірки.
— Повели і рішать...
— Факт, рішать.
— А хто це? — наївне запитання з кутка. Йому, однак, ніхто не відповідає. Катя від порога махає рукою, даючи знак замовкнути. Усі насторожено прислухаються, я також. У сінях, чути, вовтузяться, крізь щілини в дверях мигає світло ліхтарика, доносяться стишені голоси:
— Повернися, швидше!
— Тримай!
— Ану, подивися в чоботях...
— Кишені обшукав?!
— Пусто. Усе обчистили.
— Хай. Чорт із ним...
Сержант крутиться на ліжку і плюється.
— Круки!
Катя надіває на голову шапку і підперізує кожушок. Її очі осудливо косують на сержанта:
— Чиє б нявчало, а твоє б мовчало. Сам такий.
— Я такий? Я не такий! — запалюється сержант.— Я кров проливав. Коли що — я кров'ю плачу.
— Та помовч уже. Насплачувався...
Округле, рябувате обличчя розпливається в жартівливій усмішці:
— Ти мене не чіпай, руда. А то вкушу. Я злий та контужений.
— Лобуряка ти! — з викликом кидає йому Катя, виразно ворухнувши русявими бровами. У очах у неї, однак, пустотлива грайливість. Видно, їжакуватий цей десантник, незважаючи ні на що, їй подобається.
— Руда! Ах ти...
Сержант робить мовчазний випад, хапаючи Катю. Але вона лунко ляскає його по парусиновому рукаву і всміхається:
— Відчепися, лобуряко!
Вона поривається до дверей, але не встигає вийти, як двері відчиняються. На порозі знов з'являється німець, за ним заходять ті двоє. Кубанка в Сахна хвацько зсунута на вухо, колючий погляд підозріло бігає по обличчях людей, ніби кажучи: "Ану, що ви тут без мене думали?"
Посвітивши туди-сюди ліхтариком, він підступає до мене:
— Ви що, зовсім не можете? І піднятися не можете?
— Ні, чому...
— Тоді підніміться.
Я трохи дивуюся, нащо це потрібно йому, і силкуюся підвестися. Нога чомусь обважніла, пов'язка набрякла кров'ю. Десь у глибині рани сіпає,— здається, цієї ночі перев'язати її не доведеться. Але куди вони мене ведуть?
— Зброю брати?
— Не треба.
Я поклав на солому свій ПКС, який мені, одноногому, досить-таки заважає, і спираюся на чиюсь шинельну спину. Ліхтарик Сахна непевно миготить по обшарпаних стінах мазанки. Яскравий круглячок світла спиняється на завішеному рядном проході.
— Ану, пройдемо туди!
Слідом за ним, хапаючися по черзі за ліжко, ослін і стіну, я доскакую до переділки. Капітан відхиляє рядно і, посвітивши ліхтариком, проганяє звідти сонних поранених. Ми спиняємося біля заставленого непоказним селянським посудом столика. Сахно кидає Шашкові:
— Давай світло!
Шашок із спритністю старанного і дбайливого підлеглого швиденько вносить "катюшу", біля гнота обсипану сіллю. Ставить її на перевернуту миску і звично прилаштовується на лавці. Я сідаю при кінці стола.
Сахно вимикає ліхтарик:
— Давно тут?
— Звечора.
— А ногу де поранило?
— У степу. Де на танки напоролися... Він же знає,— киваю я на Шашка. Той, однак, і бровою не повів, наче незнайомий, ніби й не був з нами у тій кукурудзі. Байдужий до мене, він хвилину порпається в польовій сумці, витягає з неї папери.
— А де Кротов? — нараз питає Сахно і, не відриваючи очей, не моргнувши, пильно дивиться на мене.
— Кротов убитий.
— А двоє полонених?
— Ті втекли, напевно.