Мак Рейнолдс
ЗЛОЧИН В УТОПІЇ
Переклад Віктора Часника
Фантастичне оповідання
Рекс Моран набрав номер на своєму ручному телевідеофоні та глянув на циферблат, що з'явився. Механічний голос промовив:
– Коли продзвенить дзвіночок, буде рівно без двох хвилин вісім.
Моран хмикнув та оглянув маленьку квартиру. Здається, настав час забиратися звідси.
Він дістав із внутрішньої кишені шкіряної куртки свою універсальну кредитну картку та вставив її у щілину стандартного телевідеофона, що стояв на маленькому столику в спальній кімнаті.
– Перевірте, будь ласка, залишок по рахунку, – сказав він прямо в екран.
За кілька секунд механічний голос повідомив:
– Десять акцій основного капіталу. Жодної акції оборотного. На поточному рахунку один долар і двадцять три центи.
– Хм, отже, лише один долар і двадцять три центи, – промимрив він. – Нічого собі. Ось не думав, що доведеться почати з такою жалюгідністю суми.
Він набрав номер служби кредиту і почав чекати. На екрані з'явилося обличчя людини – страшно ділової, суворої і, мабуть, нетерплячої.
– Джейсон Мей, помічник директора служби кредиту з дивідендів на
Основний капітал.
Рекс Моран приставив до екрану універсальну кредитну картку і сказав:
– Мені хотілося б отримати аванс під майбутні дивіденди.
– Хвилинку, – мовив помічник директора і натиснув одну з кнопок.
Вислухавши повідомлення на екрані, він глянув на Морана.
– Ви й так уже забрали за два місяці вперед.
– Знаю. Але в мене безвихідь...
– У всіх безвихідь, містер Моран. Що у вас трапилося? Майте на увазі, з вашої відомості видно, що ви завжди забираєте вперед належні вам щомісячні доходи за дивідендами.
Ви повинні знати, що установи державного нагляду ведуть суворий облік та контроль за такими авансами. Зрештою ви втратите все, містер Моран.
– Розумію. Але що робити, мене переслідують невдачі...
– Що ж у вас сталося цього разу?
– У мене захворів брат, і я мушу йому допомогти.
– Де ваш брат мешкає?
– У Панама-сіті.
– Хвилинку.
Чиновник повернувся до одного з екранів на пульті керування та натиснув кнопку.
– Містере Моран, блоки пам'яті комп'ютера кажуть, що у вас взагалі не існує жодного брата, ні в Панама-сіті, ні деінде у другому місці. Так ось, містер Моран...
– Ну чого ще? – Запитав Рекс Моран роздратовано.
– ...брехати директору кредитів, щоб отримати аванс, – це вже злочин, за який по голівці не погладять. Я, звичайно, нічого не буду робити з цього приводу, але сам факт буде зафіксовано в блоках пам'яті машини.
– Нехай, – огризнувся Моран і скинув телеекран зі столу.
Деякий час він сидів мовчки, потім на автоматичному боксі доставки товарів додому набрав номер місцевої філії ультрасупермаркету: спочатку відділ дитячих іграшок для хлопчиків, потім секцію військових іграшок, де вибрав пістолет вартістю сімдесят п'ять центів. Вставивши в щілину автомата універсальну картку, він притиснув до екрану великий палець правої руки та замовив обрану іграшку.
За кілька хвилин пістолет опинився в боксі автоматичної доставки товарів. Він був дуже скромних розмірів, але здалеку справляв враження справжності, що якраз і потрібно було для задуманого дійства.
Рекс перейшов до бібліотеки і по допоміжному телевідеоекрану зажадав газети двотижневої давності з опублікованими некрологами. Йому довелося трохи поритися, перш ніж він знайшов цікаву йому замітку.
Він зателефонував за вказаною адресою. На екрані з'явилося обличчя незнайомої людини, яка вичікувала, яка дивилася на нього.
– Містер Весайліс?.. З вами говорить Рой Маккорд, – сказав Рекс Моран.
– Чим можу служити, містере Маккорд?
– Я тільки-но повернувся додому з далекої поїздки і почув звістку, що мого друга, Джері Джерома, не стало.
Обличчя співрозмовника злегка розгладилося і набуло сумного виразу.
– А зрозуміло. Боюся, він ніколи не згадував вашого імені. Втім, Джері мав багато друзів, про яких я навіть не чув.
– Так сер. Мені... – почав Рекс Моран, – дуже хотілося б скористатися можливістю, що представилася, і особисто висловити вам співчуття.
Старий злегка насупився і зібрався заперечити, але Моран спішно продовжував:
– Крім того, у мене залишилися деякі його речі, які потрібно передати вам. Мені здається, було б краще зараз доставити їх.
Містер Весайліс знизав плечима і сказав:
– Що ж, добре, молодий чоловік. Я буду вільний... Зайдіть до мені, скажімо, о дев'ятій ранку, я зможу приділити вам кілька хвилин.
– Чудово, я прийду.
Якийсь час Рекс Моран мовчки дивився на згаслий екран, потім пересмикнув плечима.
– Отже, перший крок зроблено, – промовив він. – Поки все йде добре, подивимося що буде далі. Може, не слід користуватися цим відеофоном? Втім, яка різниця.
Знаючи, що всі поїздки містом автоматично реєструються в блоки пам'яті обчислювальної машини, він не став сідати в транспортну пневмотрубу, пройшов пішки кілька кварталів та виліз на громадський перон.
Подивившись на величезну схему транспорту, що висить на стіні, він вибрав
потрібну станцію і сів у двадцятимісний пневмовагон. Вставивши кредитну картку в щілину автомата для сплати за проїзд, він згадав, що після покупки іграшкового пістолета у нього на рахунку залишилося, мабуть, лише кілька центів. Якщо справа не вигорить, їх не вистачить навіть для повернення додому.
Зійшовши з платформи пневмотранспорту, він рушив до аристократичного квартала, де самотньо проживав старий Весайліс.
Біля входу в будівлю стояв екран перевірки особи, що входить. Схрестивши
руки так, щоб при вході з нього не вимагали універсальної кредитної картки, він сказав прямо в екран:
– Рой Маккорд. На запрошення містера Френка Весайліса.
Двері автоматично відчинилися.
У вестибюлі виявилося два ліфти. Він увійшов у перший і сказав:
– Квартира Френка Весайліса.
Ліфт слухняно рвонув угору, на передостанній поверх.
Рекс Моран знайшов двері з необхідною дощечкою і ввімкнув дверний екран:
– Рой Маккорд з візитом до містера Весайліса.
Двері відчинилися. Він ступив через поріг у квартиру і завмер, наче його вдарили обухом по голові: людина, що стояла перед ним у чорному костюмі, нічим не нагадував містера Весайліса, з яким він щойно розмовляв відеотелефоном.
Чопорний тип років п'ятдесяти обмацав Рекса з голови до п'ят підозрілим поглядом, звернувши особливу увагу на його костюм, далекий від елегантності, і грубувате обличчя.
– Містер Маккорд? Господар чекає на вас у вітальні.
Хазяїн?! Чорт забирай, цей Весайліс, виявляється, тримає камердинера! В наш час мати особистого слугу?! Моран ніяк не припускав, що старий настільки багатий.
Вони пройшли хол і повернули праворуч.
Біля дверей, перед якими вони зупинилися, не було навіть екрану.
Камердинер обережно постукав, і двері миттю відчинилися. Мабуть, старий Весайліс чекав на нього.
Слуга виструнчився в струнку.
– Містер Маккорд!
У м'якому кріслі з годинниковою лупою в руках сидів літній чоловік.
Перед ним на маленькому інкрустованому столику лежала дюжина поштових марок. Старий, мабуть, філателіст, подумав Моран.
– Заходьте, містере Маккорд. Прошу вас, сідайте. Ви — друг Джерома, мого двоюрідного брата?
Він критичним поглядом оглянув костюм і зовнішність Морана, і брови його здивовано піднялися.
– Так, чим можу служити, містере Маккорд?
Моран глянув на слугу.
– Франклін, ти можеш бути вільним, – кинув Весайліс.
Камердинер знехотя повернувся і вийшов. Двері м'яко зачинилися за ним.
Рекс Моран переклав іграшковий пістолет із внутрішньої кишені піджака в бічній і, не виймаючи руки, сказав:
– Почнемо грабувати, містере Весайлісе.
– Що?! Ви грабіжник? Як ви сміли увійти в будинок під брехливим приводом?! Я зараз викликаю поліцію.
Обличчя Морана залишалося безпристрасним.
– Чого балакати марно. Зрозумійте, мені набридло чекати своєї частки пирога. Оскільки уряд не збирається виділити її мені, то я вирішив взяти сам.
Старий переглянув Морана.
– Молодий чоловік, ви дурень!
– Може, так, а може, і ні, – відповів Рекс і пригрозив вийнятим з кишені пістолетом.
– Дурень, бо займатися крадіжкою у наш час позбавлено будь-якого сенсу. Суспільство вжило заходів, щоб убезпечити себе від подібних злочинів. А займатися дрібними розкраданнями – собі дорожче.
Рекс Моран криво посміхнувся.
– Я, містере Весайліс, дрібницями не займаюся. Ану, дайте сюди вашу кредитну картку.
– А що ви з нею зробите? Адже ніхто, крім мене, не може витратити жодного пенсу з мого розрахункового рахунку. Я нікому не можу передати свої гроші, не можу їх програти, навіть викинути у кошик не можу.
Лише я один, особисто, можу витрачати доходи, які я отримую.
– Подивимося, – промовив Рекс Моран, хитаючи головою. – Давайте-но Вашу універсальну кредитну картку.
Він трохи пограв пістолетом.
Старий з презирливим виглядом дістав із внутрішньої кишені гарний саф'яновий гаманець і, витягнувши картку, простяг її Морану.
– У цій кімнаті є бокс автоматичної доставки товарів додому? – спитав Моран. – Ага, ось він. Подивіться на цей гігант! Ось що означає бути представником найвищих верств суспільства, містер Весайліс. Вам би варто було глянути на крихітний бокс у міні-квартирі. Коли мені потрібно отримати товар більшого розміру, я змушений спускатися і використовувати загальний бокс.
– Молодий чоловік, повторюю, ви дурень. Представники влади, не втрачаючи жодної хвилини, прийдуть за вами, – зауважив Весайліс.
Рекс лише посміхнувся, сів перед боксом, вставив картку на екран телевідеофона і сказав:
– Підведіть сальдо, будь ласка.
– Десять акцій основного капіталу, дві тисячі сто сорок шість акцій оборотного. На поточному рахунку – сорок дві з половиною тисячі сто двадцять шість доларів дев'яносто центів, – відповів механічний голос.
Рекс Моран свиснув.
– Живуть люди! Дві тисячі сто сорок шість акцій оборотного капіталу!
Моран набрав номер ультрасупермаркету, секцію вогнепальної зброї, вибрав безвідмовний пістолет "Рекойлес" 38-го калібру та купив його разом із коробкою патронів. Трохи подумавши, він зателефонував до відділу фототоварів і вибрав фотокамеру "поляроїд-пентакс" разом із плівкою.
– Чи не обібрати мені вас як липку? – зауважив він старому в нападі балакучості. – Взяти та й виконати неабияку дірку у вашому розрахунковому рахунку, га?
– Жодної дірки взагалі не буде, – їдко відповів Весайліс.