Могильного каменя ще не поставили.
Увечері Гейзел отримала скани листа Гаса до Петера Ван Гаутена. Він сказав Лідавей: "Перешліть це дівчині та скажіть, що мені нічого додати".
Я швидко відкрила чотири додатки. Почерк був неохайний, з сильним нахилом, букви відрізнялися за розміром і кольором. Гас багато днів писав це різними ручками і в різному стані напівпритомності.
Ван Гаутене!
Я непоганий хлопець, але письменник з мене кепський. Ви недобрий чолов'яга, зате добрий письменник. З нас вийде пречудова пара. Не хочу бути вам зобов'язаним, але якщо у вас є час (а наскільки я бачив, часу у вас прорва), хочу поцікавитися, чи не напишете ви надгробне слово для Гейзел? У мене є нотатки, то чи не могли б ви поєднати їх у щось зв'язне, якось обробити чи бодай просто сказати мені, де я повинен висловитися інакше?
З Гейзел справа ось у чому. Майже всі ми прагнемо залишити слід в історії. Заповідати спадщину. Залишитися в пам'яті. Всі ми хочемо, щоб нас пам'ятали. Я не виняток. Не хочу стати черговою забутою жертвою в давній і безславній війні з раком.
Я хочу лишити слід.
Але, Ван Гаутене, сліди, які залишають люди, занадто часто виявляються шрамами. Будуєш жахливий супермаркет, чи здійснюєш державний переворот, чи намагаєшся стати рок-зіркою і думаєш: "Тепер мене запам'ятають", але а) тебе не пам'ятають і б) все, що після тебе лишилося, нагадує потворні шрами. Переворот обертається диктатурою, супермаркет виявляється збитковим.
(О'кей, може, я й не зовсім кепський письменник, але я не вмію добре висловлювати свої думки, Ван Гаутене. Мої думки — зірки, які я не здатен об'єднати в сузір'я).
Ми наче пси, що дзюрять на пожежні гідранти. Ми отруюємо ґрунтові води своєю токсичною сечею, мітимо все як свою власність у безглуздій спробі пережити власну смерть. Я не можу перестати дзюрити на пожежні гідранти. Я знаю, що це нерозумно і марно — епічно марно в моєму теперішньому стані, — але я тварина, як всі інші.
Гейзел інша. Вона ступає легко, старий. Вона ступає легко по землі. Гейзел знає істину: у нас стільки само можливостей нашкодити всесвіту, як і допомогти йому, причому малоймовірно, щоб нам поталанило утнути бодай одне з двох.
Люди кажуть: шкода, що вона залишить по собі не такий величезний шрам і мало хто її пам'ятатиме; що її любили хоч і глибоко, але недовго. Але це не печаль, Ван Гаутене. Це перемога. Це героїка. Хіба не в цьому справжній героїзм?
Як там у клятві Гіппократа: перша заповідь — не нашкодь?
Справжні герої — не ті, хто діє; справжні герої — ті, хто все ПОМІЧАЄ, звертає увагу. Чоловік, який вигадав щеплення від віспи, насправді нічого не винаходив. Він просто помітив, що люди, які перенесли коров'ячу віспу, не хворіють на справжню.
Потому як я засвітився на ПЕТ, я потайки прокрався в палату інтенсивної терапії до Гейзел і побачив її. Я пройшов за спиною медсестри з бейджем, і з десять хвилин просидів з нею, поки не піймався. Я думав, що вона помре і я не встигну їй сказати, що я теж помираю. Це було нестерпно: гучні механічні звуки приладів у інтенсивній терапії. З її грудей крапала ця темна ракова рідина. Очі заплющені. Трубка. Але рука була її рукою, теплою, з нігтями, вкритими темно-синім, майже чорним лаком, і я тримав її за руку, намагаючись уявити світ без нас, і на секунду в мене вистало порядності сподіватися, що Гейзел помре, не дізнавшись, що я теж помираю. Але я відразу ж захотів, щоб вона ще пожила і ми встигли закохатися. Гадаю, я здійснив своє бажання. Залишив свій шрам.
Увійшов медбрат і звелів мені вийти, тому що відвідувачам сюди не можна. Я запитав, який прогноз, і він сказав: "Поки що водянка не зменшується". Вода: благословення пустелі, прокляття океану.
Що ще? Гейзел така гарна! На неї неможливо надивитися. Я ніколи не переймався, чи вона розумніша за мене: я і так знаю, що розумніша. Вона кумедна, але не прикра. Я кохаю її. Мені так пощастило, що я кохаю її, Ван Гаутене! На цьому світі ми не вибираємо, буде нам боляче чи ні, старий, але можна обрати, хто зробить нам боляче. Я своїм вибором задоволений. Сподіваюся, вона теж.
Я теж, Огастасе.
Я теж.