—Спасибі.
— І ти не хочеш пояснень? — здивувався він.
— Ні, — відрізала я. — Обійдуся. Я вважаю вас жалюгідним алкоголіком, який намагається казати щось мудре, аби привернути до себе увагу, як не за віком розвинений одинадцятирічний шмаркач, і мені за вас нестерпно соромно. Так-так, ви вже не та людина, яка написала "Царську неміч", і продовження ви не подужаєте, навіть якщо візьметеся. Проте дякую. Живіть щасливо.
Він похнюпився. Татко зупинився, і ми почекали, не вимикаючи мотору, аж Ван Гаутен відчинив дверцята й, нарешті замовкнувши, виліз.
Коли ми від'їжджали, я дивилася крізь заднє вікно, як він відпив віскі й підняв пляшку, показуючи, що випив за мене. Його очі були дуже сумні. Мені навіть стало його шкода, як по правді.
Додому ми потрапили о шостій, і я на той час геть зморилася. Мені хотілося тільки спати, але мама змусила мене поїсти макаронів із сиром, тож я повечеряла в ліжку. Кілька годин я проспала з "Біпапом". Пробудження було жахливе: на мить мені здалося, що все добре, але наступної секунди я все згадала. Мама відімкнула мене від "Біпапа", я запряглася в переносний балон і попленталася у ванну чистити зуби.
Оцінюючи себе в дзеркалі та ялозячи щіткою по зубах, я думала, що існують два типи дорослих. Є Ван Гаутени — жалюгідні створіння, які виснажують землю в пошуках, кому б завдати болю. А є такі, як мої батьки, — ходять, як зомбі, й автоматично роблять усе, що треба робити, щоб і далі ходити.
Ні те, ні те мені не вельми подобалося. У мені міцнішало переконання, що все чисте і гарне на світі я вже бачила, і я почала підозрювати, що навіть якби смерть не завадила нам, таке кохання, як у нас з Огастасом, довго б не протрималося. "Світанок стане днем, — пише Роберт Фрост, — і золото мине".
У двері ванної постукали.
— Гейзел, — покликав тато, — можна, я увійду?
Я не відповіла, але за кілька секунд відімкнула двері та присіла на опущене сидіння унітаза. Чому дихання має перетворитися на роботу? Татко опустився навколішки поруч зі мною, взяв мою голову і, притиснувши до своїх грудей, мовив:
— Мені дуже шкода, що Гас помер.
Я трохи засапалася, тицьнувшися носом у його футболку, але мені було добре від міцних обіймів і знайомого татового запаху. Здавалося, він гнівається, але я була не проти — я й сама гнівалася.
— От лайно, — сказав тато. — Вісімдесят відсотків виживають, а він потрапив у ті двадцять. Такий цікавий хлопчина! От лайно. Ненавиджу. Але ж кохати його — великий привілей, правда?
Я кивнула в татову футболку.
— Тепер ти уявляєш, як я почуваюся щодо тебе, — прошепотів тато. Мій старий. Завжди він знає, що сказати.
РОЗДІЛ ХХІІІ
Айзек розповів Гейзел, що Гас працював над продовженням якоїсь книжки. Дівчина вирішила поїхати додому до Огастаса, щоб спробувати найти його на комп'ютері. В машині Гейзел сидів Петер Ван Гаутен.
І тоді я зрозуміла, що в родині Петера Ван Гаутена теж був небіжчик. Я згадала чесність, із якою він писав про хворих на рак дітей, і той факт, що він не зміг говорити зі мною в Амстердамі, не запитавши спершу, чи навмисно я одяглася як Анна, і його огидне ставлення до нас, і це запитання про інтенсивність болю і його цінність. Він сидів на задньому сидінні й напивався — старий, який п'є багато років. Я подумала про статистику, якої краще б не знати: половина шлюбів розпадається за рік по смерті дитини. Я озирнулася на Ван Гаутена. Ми саме проїжджали біля мого коледжу, тому я зупинилася біля припаркованих авт і запитала:
— У вас що, дитина померла?
— Дочка, — відповів він. — Їй було вісім.
— У неї була лейкемія? — запитала я. Він кивнув. — Як у Анни, — додала я.
— Практично так.
— Ви тоді були одружені?
— Ні. На момент її смерті вже ні. Я зробився нестерпним задовго до того, як ми її втратили. Горе нас не міняє, Гейзел, воно розкриває нашу суть.
— Ви жили з нею?
— Ні, спершу ні, хоч наприкінці ми перевезли її в Нью-Йорк, де я мешкав, для серії експериментальних страждань, які отруїли її останні дні, але не продовжили життя.
За мить я сказала:
— І ви дали їй це друге життя, щоб вона побула і підлітком.
— Гадаю, це справедлива оцінка, — сказав він.
— А потім до вас додому приходжу я, вбрана точно як ваша дочка, якби вона виросла, і вас приголомшила моя поява?
— Вона не розуміла, чому це відбувається, — сказав Ван Гаутен. — Я змушений був сказати їй, що вона помирає. Соціальний працівник заявив, що я зобов'язаний їй сказати. Мені довелося сказати дочці, що вона вмирає, і я сказав, що вона полине в рай. Вона запитала, чи буду і я там. Я відповів — поки що ні. Ну хоч коли-небудь, запитала вона. І я пообіцяв, що так, певна річ, незабаром, а поки що там про неї дбатиме чудова родина. А дочка знай питала мене, коли там буду я, і я відповідав — незабаром. Двадцять два роки тому.
— Мені дуже шкода.
— Мені теж.
По паузі я запитала:
— А що сталося з її матір'ю? Він посміхнувся.
— Все чекаєш на продовження, маленька негіднице? Я теж посміхнулася.
— Вам треба їхати додому, — порадила я. — Протверезіти. Напишіть новий роман. Робіть те, що у вас добре виходить. Мало кому дається такий талант.
Він дивився на мене в дзеркало довго-довго.
— О'кей, — погодився він. — Так. Ти маєш рацію. Так.
Але, кажучи це, він дістав майже порожню літрову пляшку віскі, відпив, загвинтив кришечку і відчинив дверцята.
— До побачення, Гейзел.
— Тримайтеся, Ван Гаутене.
Він сів на бордюрі позаду машини. Я поглядала в дзеркало, як він зменшується. Ван Гаутен дістав пляшку. Якусь мить здавалося, що він зараз підведеться з бордюру. Але він натомість зробив ковток.
Вдома у Гаса Гейзел нічого не знайшла. Дівчина дізналася, що її мама вчиться в Університеті Індіани, щоб після закінчення консультувати родини в кризових ситуаціях. Мама не хотіла, щоб Гейзел думала, що вона планує життя після її смерті: вона буде завжди її мамою. Дівчина переживала, чи залишаться батьки разом після її смерті, бо не хотіла зруйнувати їхнє життя. Батьки присяглися Богом, що вони кохають один одного. Мама заспокоїла дівчину: її батько не Петер Ван Гаутен, а Гейзел знає, що можна жити і з болем.
РОЗДІЛ ХХV
Гейзел зрозуміла, що рукопис Гас міг відправити Петеру Ван Гаутену. Вона звернулася за допомогою до Лідавей.
Цікаво, чому в свої останні дні Огастас писав не мені, а Ван Гаутенові, наголошуючи на тому, що Ван Гаутен здобуде прощення, якщо я отримаю продовження? Може, сторінки з записника містять лише його наполегливі прохання до Ван Гаутена? А що, Гас міг скористатися зі свої невиліковної хвороби для здійснення моєї мрії; навряд чи варто вмирати заради продовження, але більшої звитяги для нього не лишилося.
Я постійно оновлювала пошту, потім поспала кілька годин і о п'ятій ранку знову почала оновлювати, але листів не було. Я намагалася дивитися телевізор, але подумки раз у раз поверталася до Амстердама, уявляючи, як Лідавей Фліхентгарт і її бойфренд їдуть на велосипедах через усе місто з божевільної місією — знайти останній лист померлого юнака. Як добре було би підскакувати на багажнику позаду Лідавей Фліхентгарт на брукованих вулицях, і щоб її кучеряві руді коси летіли за вітром, а на вулицях пахло б водою з каналів і цигарковим димом, і люди сиділи б у вуличних кав'ярнях за кухлем пива, вимовляючи "р" і "х" так, як мені ніколи не навчитися.
Мені бракувало майбутнього. Звісно, я і до Гасового рецидиву розуміла, що мені не судилося постаріти з Огастасом Вотерсом. Але, думаючи про Лідавей та її бойфренда, я почувалася окраденою. Я, напевно, ніколи більше не побачу океан з висоти тридцяти тисяч футів; з такої віддалі неможливо розрізнити хвилі або човен, і океан здається безмежним монолітом. Я можу його уявити. Я можу його пам'ятати. Але я не побачу його знову, і мені спало на думку, що ненаситне людське честолюбство ніколи не задовольниться справдженими мріями: завжди здається, що все можна зробити краще і наново.
Напевно, так і буде, навіть якщо дожити до дев'яноста, хоча я заздрю тим, кому пощастить перевірити це особисто. З іншого боку, я вже прожила вдвічі більше, ніж дочка Ван Гаутена. Йому не судилося мати дитини, яка помре в шістнадцять.
Гейзел з батьками поїхала на пікнік.
День був непоганий: нарешті в Індіанаполіс прийшло справжнє літо, тепле і вологе, — така погода після довгої зими нагадує, що хай світ створювався не для людей, а люди все-таки створені для світу. Татко нас уже чекав у світло-коричневому костюмі, стоячи на парковці для інвалідів і щось друкуючи на кишеньковому комп'ютері. Він помахав нам, коли ми паркувалися, і пригорнув мене.
Ми розстелили ковдру біля Руїн — чудернацької прямокутної споруди, що зображала руїни Рима посеред Індіанаполіса. Не справжні руїни, а отаке скульптурне відтворення. Побудовані вісімдесят років тому, Руїни від недбалого ставлення перетворилися на справжні руїни. Ван Гаутенові сподобалися б. І Гасу теж.
Всівшись у тіні руїн, ми з'їли скромний підобідок.
Чути було, як вітер шелестить листям і приносить з грального майданчика галас дітлахів, що розгадали таємницю, як бути живими, як орієнтуватися в світі, створеному не для них, у межах грального майданчика, створеного для них. Татко перехопив мій погляд і запитав:
— Тобі прикро, що ти не можеш так гратися?
— Іноді буває.
Але думала я не про це. Я намагалася все помічати: гру світла на Руїнах, малюка, що насилу зіп'явся на ноги, — він знайшов якусь паличку в кутку дитячого майданчика, — мою невтомну матінку, патьоки гірчиці на бутерброді з індичкою, татка, що сховав до кишені комп'ютера і насилу стримувався, щоб не дістати його знову, хлопця, що кидає фрісбі своєму собаці, а той перехоплює його і приносить.
Хто я така, щоб казати, що все це не назавжди? Хто такий Петер Ван Гаутен, щоб виголошувати як факт гіпотезу, що будь-які наші зусилля марні? Все, що я знаю про рай, і все, що я знаю про смерть, тут, у цьому парку: вишуканий всесвіт у безперервному русі, зруйновані руїни і галасливі дітлахи.
Підобідавши, ми вирушили на кладовище Краун-Гілл, що стало останнім притулком для трьох віце-президентів, одного президента й Огастаса Вотерса. Ми під'їхали до пагорба і зупинилися. Знайти могилу Гаса виявилося легко — вона була найсвіжіша. Земля над труною ще не осіла.